Зате на Литві дещо змінилося. Литовські пани та бояри вельми нарікали на Свидригайла за те, що спирався головно на русинів і з них набирав здебільшого ратників та орударів. Вони розказували, що він, прогнавши патера Анзельма, збирається знову вернутися до православної віри та поневолити католицьку Литву, як колись київські та турово-пінські князі неволили поганську.
Як на місці зрубаної тополі виростають десятки молодих гонів, так на місці одноцільної визвольної війни народу вибухли десятки дрібних війн, а цим користувалися всі, хто не бажав сидіти вдома та шукав легкого зарібку в багатій, медом та молоком пливучій країні.
Усі західні та північні землі роїлися від княжих, боярських і навіть мужицьких ватаг, але дати відсіч польським придвірним полкам, татарським грабіжникам або "союзникам" із Молдави — на те сили не було. Звичайне собі безголів'я правління, яке не виросло з народу, а тільки на народі. Ось чому і Грицько вивів своїх ратників із Волині у Галичині і туди всілякими дорогами, з допомогою Юрші та Рогатинського, спровадив усіх родичів своїх ратників, які бажали покинути кров'ю та пожежею залиту Перемишльську землю. Здобутою в шляхти зброєю озброїв свій півторатисячний полк і помандрував на Дубно, Кременець, Збараж, Меджибіж, звідкіля ратники, вже як великокняжі служебники-бояри, попрямували з Кострубою в Юршівку на Поросся. Грицько поїхав ще на початку травня просити Андрійка у Степаны Довго шукав марно, вкінці, завдяки овруцькому попові, з ким зустрівся випадково в Олевську, натрапив на слід Скобенка, а той направив його у Незвище.
Допізна сиділи всі троє за столом, і аж коли на сході почало ясніти літнє небо, розійшлися на спочинок. Останній раз один дах сховав їх любов та щастя від заздрісної долі. Востаннє пригорталася Офка до грудей єдиного мужа, який зумів полонити її горду, палку та самолюбну душу. Але радості, щастя не дала обом ця ніч,— тільки сльози, жаль, розпуку. Одне словечко Офки: "Лишись!" — і Андрійко не оперся б спокусі. Та вона не сказала його, хоч серце стискалося в грудях, наче передчуваючи щось страшне, а ще недавно рожевою надією оповите майбутнє видалося раптом чорною безоднею Чортового болота. Важку боротьбу вів і Андрійко з собою, та виїзд був необхідний. До зими мусило Незвище опустіти, а краса Офки мусила заховатися у безвістях віддалі.
Останнє "прощай" ледве проказали уста, і, підхоплений течією Прип'яті, човен поплив униз за водою.
XXIX
Пливли досить швидко, а що в човні мали харчі, і ночами світив місяць, то й не приставали до берега аж до Києва.
Мати руських городів тоді вже сильно занепала. Поза Печерською Лаврою не було, власне, в ній нічого, що могло притягати очі руського народу. Державне та суспільне життя збиралося, наче притоки в головному руслі, на дворах князів, вельмож, знатних бояр. Зате досить швидким живчиком било міщанське життя, головно торгівля. Татарські купці приїздили туди цілими валками та привозили арабські, перські та малоазійські товари, бували зрідка вірмени і греки, але в основному був тут осередок обміну товарів усієї Київщини, Полісся та Задніпров'я. Тут Андрійко і Грицько купили коней
і поїхали осілим краєм за Рось, де кінчилися густіше заселені волості, а тільки зрідка в балках та густих байраках ховалася від татарських набігів нечисленна людність.
Отут, на правому березі Росі, лежало у глибокій балці, крізь яку пропливав досить великий потік, село Юршівка.
До нього належала уся смуга землі поміж нижнім закрутом Росі і верхньою течією Гірського Тікича, а далі, над Синюхою, землі стояли пусткою.
Черкаси, Канів та округи над Ворсклою мали державцями князів Глинських з стародавнього татарського, давно, однак, зрусаченого роду.
Уже в Києві почули Андрійко й Грицько, що князі Глинські беруться насильно займати обезлюднені внаслідок воєнних подій та татарських набігів княжі та боярські волості. Живучи здебільшого на Задніпрянщині, вони не брали участі в боротьбі Литво-Русі з Польщею.
Молдавські та татарські союзники Свидригайла вельми полегшували їм роботу, руйнуючи двори та села, забираючи людність в ясир. Незначні залишки населення доповнювали князі Глинські переселенцями з Задніпров'я, втікачами з Литви, Підляшшя, Волині, Поділля. Нечисленні та безсилі власники не насмілювались оспорювати протизаконні грабежі, а скаржитися не було кому.
Усе те занепокоїло Андрійка, тим більше, що він знав дуже добре про ворожнечу між небіжчиком батьком і молодими князями. Взагалі в Юршівці та околиці мусили вже бути Грицькові ратники, але й вони не зуміли б собі дати ради без нього. Тому він поспішав день і ніч на південь, аж на зорі п'ятого дня після виїзду з Києва переправився вплав через Рось, якраз напроти Юршівської балки.
Усе спало ще в селі, навіть собаки не перебріхувалися, видно, всі були втомлені попередньою дниною. Всюди стояли свіжі заруби нових лат, виведені під дах та оббиті вже дошками. На превелике диво, при зрубах не видно було робітників, які звичайно люблять переспати коротку літню ніч біля розпочатої роботи. Інших праць у цей час не було, бо до жнив було ще два тижні. Все те немало дивувало Андрійка, а Грицько покрутив головою і сказав:
— Це щось неймовірне! їдьмо далі!
Аж ось у сірині ранку зачорніла старенька церковця, попівська садиба, а за нею велике, тому двісті літ із модрини побудоване дворище Юршів. І тут мимохіть скрикнув Грицько:
— А що! Не казав?
У дворищі світилося, весь майдан був повний коней та возів, а брама стояла відчинена. Стали, Грицько поприв'язував коней до найближчого плота, а сам почав рахувати верхові коні. Було їх тридцять два, а крім того, дванадцять возів, біля яких спали на розстелених кожухах, сінниках та перинах мужики, жінки, діти. Біля брами лежали воли, корови, вівці.
— Це переселенці! — сказав Грицько.
— Ба, але не наші! — відповів Андрійко.— Наші, певно, гостюють по хатах в селі та по навколишніх хуторах, доки не поставиться потрібне число хат!
— Такий був наказ, така умова, і так є на ділі! — сказав у роздумі Грицько.— І тутешні мужики, і колишні луцькі ратники звикли слухати й шанувати слово Юрші... Це чужі люди!
— Певно, князя Глинського! — здогадувався Андрійко.
— Нічиї більше вони й не можуть бути! — підтвердив Кознар.— Значить, увага! Треба насамперед відшукати Кострубу.
Позабирали коней і поїхали на попівську садибу. Коли Грицько будив попа та розпитував про Кострубу, Андрійко дивився на хати селища, які чимраз ясніше виступали з ранньої сутіні, і ціла хуртовина думок пролітала в його голові: ось перед ним дворище його батьків, а він стоїть перед ним і вагається,— увійти туди, чи ні! Не так уявляв він собі майже два роки тому поворот під рідну стріху, не так! Ось із ним прийшли люди — переселенці, які мають збільшити значення його роду, імені, звеличити його славу... Та це не переможці супроводжують переможця, а побиті, зламані, прогнані з рідної землі втікачі рятують свої пропащі голови у безвістях далекого сходу. І жаль, і глум, бо ж побила їх не сила й насильство, а каверзи, самолюбство, тупоумність, брехня. На полі слави перемога завжди йшла з ними, та проте саме на них упало горе переможених. Гей! Видно, з державною незалежницькою думкою, з сонцем волі зайшло і світило справедливості. А він сам? Виїхав хлопцем, вертається мужем, а за ним — Офка, перед якою небіжчик боярин остерігав Носа у Смотричі, а дядько Михайло — його в Луцьку...
— Боярине! Коструба тут і твоє добро на попівстві! — штовхнув його в бік Грицько, і Андрійко прочуняв.
Вельми зрадів, побачивши Кострубу, який, незважаючи на повищення до боярського стану, не змінив ні свого вигляду, ні вдачі. Від нього дізнався Андрійко, що попередньої днини вечором прибули в Юршівку обидва князі Глинські — Семен та Кирило — з тридцятьма ратниками та замковою службою і тивуном, якого бажали осадити у дворищі. Андрійків тивун сказав, що чекає свого боярина, але князь Кирило зареготався і відповів, що на могилі власника давно поросла мурава, а нема на Русі нікого, хто б надавав землю. Тому вони, як найближчі сусіди, беруть її по стародавньому праву. На це заявив Коструба, що на Юршівських землях або на нових займанщинах під покровом Юршів має осісти ще з півтори тисячі ратників, які прийшли сюди з Волині, Поділля та Галичини. Дуже не по серцю князям була ця заява, тим більше, що близько п'ятдесяти нових хат збудовано таки в самій Юршівці. Вкінці сказав Семен, що вельми радий новим поселенцям і не заборонить їм осісти, де захочуть, коби тільки згодилися на провід князів Глинських. Воєводи Монивидовича і так ще нема, а молодий Юрша згинув десь вже з рік, а хоч би й жив, то нема в нього права на землю.
— Нема його й у вас! — відповів на те Коструба.
— Нема права, то є сила! — засміявся князь Кирило.
— Не знати, чия більша,— не згодився Коструба,— чи юршівського імені, чи тридцятки ратників князя, від якого несе баранячим лоєм.
Страшенно озлобився князь на Кострубу, але той не ждав, поки дійде до бійки, бо в селі справді було тільки кількадесят мужів, та й то при будові. Тому покинув дворище і пішов до попа, в якого гостював від приїзду, бо дворище було за два роки сильно занедбане. На ніч розіслав до навколишніх хуторів, щоб усі верхом та зі зброєю прибували виручати поселля від напасті. Це в першу половину дня сподівався Коструба допомоги і мав надію ще перед обідом прогнати князів із Юршівки.
Андрійко обняв і поцілував вірного Кострубу, мов брата, і дякував йому за обстоювання прав законного власника. Та тепер, коли власник сам з'явився, провід переходив до нього.
— Де моя зброя? Де кінь? — спитав гордо, свідомий, що їде у бій за добро своєї жінки і... дитини.
Коли сонце заглянуло в Юршівську балку, головною дорогою їхала у дворище чимала ватага ратників у шоломах, дехто в латах або напівпанцирах, всі з списами, луками, топорами, мечами. За ними мужики з косами, вилами та бардишами, якими прозорливий Коструба звелів озброїти всіх мужиків у Юршівській волості.
З хат за походом стежили старці, жінки й діти, доки не зник за частоколом дворища. Попереду їхав на лицарському жеребці Андрійко у повній зброї. При мечі висів синій щит із трираменним хрестом, а спис віз за ним Коструба.
У дворищі запанувало замішання, крик, гамір.