Готувались до оборони, потай обурювались князем своїм Данилом, що нібито до угрів сина сватати поїхав, але й продовжували жити звичним життям. А в тім житті вже ж хто-хто, а Лавро був, наче риба в воді. Мав за душею кілька гривень срібла, отриманих ще від київського купця Євмена Медославича, тож неважко було винайняти притулок для двох на постоялім дворі, бо чужих гостей на зиму не лишилось зовсім. Коника татарського продав за півціни, бо того всю зиму годувати треба – трати одні. А там і службу знайшов, підкинувши одному лучеському купцеві гарну думку, що скоро в ціні буде хліб та сіль, а не скора чи платно:
– Зерно нині треба брати, – втовкмачував молодий Лавро старому Леонтію, – зерно і сіль. Ліпше скори за півціни продати, а зерно, переплативши навіть, купити. За місяць-два жито й овес уп'ятеро подорожчають – от не зійти мені з сього місця!
Леонтій не був би купцем, якби, наслухавшись Лаврових оповідей про татар, не відчув у його словах правоту: хоч і з острахом в душі, проте впевнено він узявся забивати свої комори збіжжям. Радував старого Леонтія новий помічник і своєю кмітливістю, і купецькою хваткою. А тим часом поповзли поміж лучан чутки, що Київ не вистояв і що татари ось-ось тут будуть. Зачувши таке, частина простолюду в ліси подалась, частина в город мітила: заворушилось усе в Лучеську, наче в борті, що її ведмідь уже трясе і Лавро губився в роздумах, що ж їм зі Всемилою діяти?
Втікати серед зими – куди? Чужі лучани десь в лісах два зайві роти не приймуть, по морозу пішки далеко не зайдеш та й податись нікуди – скінчилась Русь; до ляхів хіба? Так там віра чужа і все чуже... А тут уже й татари на Волинську землю ступили, через три дні під Лучеськом були: все, сиди, Лавре, чекай, що там в Небесній книзі тобі написано – жити, померти?
А Лучеськ вистояв! Бо зо всих сторін оточений був болотами: дарма, що морози лупили, проте на багні хіба що кірка льоду наросла. Татарам ні пороки поставити не вдавалось, ні навіть горожу навколо звести, взяти Лучеськ у справжню облогу. Та й полону нашкребли по околицях хіба що кілька сот, проте й ті, нещасні, замерзли ні за цапову душу, не дочекавшись навіть, коли їх погонять на приступ.
Никали татари навколо города до самої весни, а вдіяти нічого не змогли. Леонтій же щодня неабияку взвить із продажу зерна та солі рахував: ох, і повезло з помічником, ох, і повезло! Навіть думка зродилась – віддати за Лавра свою онуку. А чого ж? Татарам Лучеськ не по зубах виявився, підуть звідси колись же і заживуть лучани, як допреж. Син у Леонтія помер, зять по дочці хисту до торгу не мав, тож хоч зятеві по онуці можна буде діло передати. Він і Лаврові якось тонко натякнув – так тонко, щоб у разі чого й сказати можна було: "Та ти що?! Чи не надто загордився, Лавре, – отаке намислити!"
Весна прийшла, татари подались далі на захід, до ляхів (ото, Лавре, утік би від них!), а з першим теплом виявилось, що й свитка на Всемилі ледве сходиться на грудях і чоботи замалі, навіть порти тісними стали – росте дівка! Восени отроча було, навесну унотька стала. А тут ще і Ляля[520] з Ярилом[521], і Лель[522] із ними – не встояв Лавро супроти трьох богів одразу: ніби три ковші доброго грецького вина чи княжого меду перехилив. Обидвоє навіть не втямили, як сталось поміж ними щось – схаменулись аж після цілої ночі любощів.
Часом дива дивнії творяться з людьми. Живуть собі двоє, бачать одне одного щодня, навіть житло спільне в них, як-от у Лавра зі Всемилою було, а потім – раз! – погляд один чи порух, чи дотик і в одну мить світ іншим стає, і з часом вже й помислити собі не можеш жодного, окремішного від Лада твого, життя. І уже ніщо в світі не важить стільки, як присутність поруч твоєї, саме твоєї, половинки.
Леонтій же таки наважився і була в них із Лавром тривала розмова. Важка, бо скінчилося тим, що вигнав купець свого молодого помічника, щиро вважаючи, що той знехтував не тільки Леонтієвою онукою, але й ним самим – і це ж на старості літ пізнати таке приниження!
Лавро, аби довести купцеві, що Всемила його не проста наложниця, привселюдно взяв із нею злюб у церкві, а потім на чесно зароблене срібло купив двох коней і подався з молодою жоною геть із Лучеська. Куди? На Волині одні згарища, в Галицькій землі, рекли люде, те ж саме – подались на північ, до Пінська, де, чули, ще жевріло якесь життя; втім, переконавшись, що там таки нема чого робити, перебрались звідти аж до Смоленська.
Всякого довелось їм сьорбнути, та Лавро жодного разу не пошкодував, що отроча із Торчеська взяв тоді в дальню путь, а вийшло – на все життя. Стала Всемила і любленицею його, й напарницею в труді, а ще порадницею в розмислі, та навіть побратимом у січі: два рази прикривала йому спину, коли в дорозі таті нападали і двічі звитяга була за молодою парою. Від того осіннього дня на Росі жодної скарги не почув він од Всемили, як не тяжко доводилось їм часом.
Змінили літа колишнього купця-ізгоя Лавра Єлисейовича. Четверте літо в такій коловерті, що відлетіла кудись назавжди його пристрасть до гри в кості, глибокі зморшки рано порізали молоде ще чоло й мозолі на руках не лише від шаблі, але й від сокири та заступа. Чого тільки не бачив на своєму віку, та хіба міг колись помислити, що доведеться виживати важче, ніж прості смерди виживають? То може ліпше би, легше, в тім Жирославовім порубі було лишитись? Та ні! Життя солодка штука навіть у тягарах своїх, бо дарує дещо вагоміше – почуття перемоги над собою, над ворогом, над смертю. О, перемога – ще той трунок!
... Всемила розродилась двійнею на третій день після того, як у власне житло ввібрались: купця з купчинею в світ привела. Раділи всі: четверо дітисьок вже в їхнім поселенні. Як-не-як оживає Хоробор, чи то пак, Короп! Хіба ж за Ятрицею, на згарищі, не так? Попервах страшно було навіть дивитись на ту сизу від попелу пустку, але нанесло вітром на попелище насіння і піднялись там з попелу смерті спершу бур'яни з крапивою, потім, не одразу, постали на їх місці трави, виткнулись перші паростки беріз, кленів та бузини – і тепер росте там усе наче з води, намагаючись заповнити пустку, бо це єдине, чого не терпить земля, всіма силами намагається закрити пустельні проплішини на власнім тілі.
Навіть Завид прийшов.
– Ти теє... – пробубнів до Лавра, – зла на мене не держи. То я так, здуру тоді ляпнув. Ми в роду нашім не останні люде, родовичі на нас дивляться: маємо всі купи триматись – як пальці в п'ясті[523]. Бо по-іншому тепер не можна.
– Не можна, – погодився Лавро, – розвій роду має бути. Там, – ткнув він пальцем угору, – спитають за все, прийде час.
Жили колись люде, раділи й сумували, любили та страждали; прийшов час – в один день полягли вони в рідну землю за те лиш, що не впокорились ворожому племені, бо жити хотіли по власній, не чужій волі. Та вона, Мати Земля наша, таку незнищенну силу життя дала їм, що попри все, постали з вогняної смерті слабенькі росточки живого і почали нове буття – як з опудала старого Бадняка[524] щоразу рождається Божич Молодеє Сонце і як, згоряючи, воскресає вічна птиця Фенікс. Бо хто б там що не казав, кінця не існує: смерть неминуча, проте й не кінечна; сміло поглянь їй у вічі – там угледиш жаринку нового життя. Прихід її означає лише, що на зміну старому заступить нове – в цьому єдина правда нашого буття.
Кінець.
Словник давньоруських та маловідомих слів і термінів.
А
Августеон – центральна, найбільша площа Константинополя на котрій знаходився Мілій – стовп, від якого рахувалась відстань до інших міст імперії.
Автократор – самодержець; один з титулів візантійського василевса, імператора.
Агіа-Софія (Свята Софія – Премудрість Божа) – найбільший православний храм середніх віків, зведений в Константинополі 537 року.
Анхіале – середньовічне місто, візантійський торговий порт на західному узбережжі Чорного моря, нині місто Поморіє в Болгарії.
Антагоніст (від дав.-гр. ανταγωνισμός — "суперечка, боротьба") – тут: суперник в дебатах.
Арамейська мова – давня мова семітських племен Передньої Азії, котра до ХІІІ століття цілком вийшла з ужитку, хоча багато історичних та релігійних джерел свого часу було написано саме на цій мові. Вважалось також, що саме нею розмовляв Ісус Христос.
Аргіропратея – один з найбагатших кварталів Константинополя, в котрому були переважно маєтки майстрів-ювелірів та міської знаті, а також ювелірні лавки. Знаходився по обидва боки центральної вулиці Меса між площею Августеон та форумом Костянтина.
Аршин – давньоруська міра довжини, дорівнює приблизно 71 см.
Аюбіди – мусульманська династія на Близькому Сході. Султани з цієї династії правили в той час у Єгипті.
Б
Бабинець (бабник, гінеконіт) – одна з трьох частин тридільного, тобто трьохзрубного християнського храму. В бабинці стояли жінки старшого віку. Бабинець входить у канонічну, тридільну систему планування православного, переважно дерев'яного храму – бабинець, нава, вівтар.
Багатишт – багатій.
Бату – "міцний"
Горека – горопаха, нещасна людина.
Безградник – людина без постійного місця проживання.
Берегиня – назва "берегиня" походить від слова "берег", як первинного означення місця проживання духів води. Берегині та упирі лишилися від тих прадавніх часів, коли слов'яни ще не мали пантеону своїх богів, а сили природи в їхніх уявленнях мали тільки поділ на добрих та злих духів-істот.
Берендеї – кочові тюркські племена, що жили на південних рубежах Русі й маючи васальну залежність від руських князів, у ХІІ-ХІІІ століттях охороняли межі руських земель від половців.
Бисть – тут: був.