Ті ж, побачивши, яка доля спіткала молодняк, одразу покидають небезпечне місце. Тому нині навряд чи знову посміхнеться мені удача.
Що б його ще таке вигадати? А ось спробую закинути на черв'яка, перевіреним способом – під бережок. Я лаштую третю свою, ще коротшу бамбукову вудку, триметрову, опускаю поплавець десь на метр нижче гінчика, чіпляю на гачок верткого черв'яка, закидаю трохи лівіше довгої вудки, а потім, поволі підтягнувши волосінь до берега, кладу вудлище біля самого урізу води. Нехай полежить, почекає свого часу; дивись, і спокуситься, як вже не раз бувало, завжди жаданий для мене лящ, тим більше, що ковбаня моя вигляд має такий похмурий та дикий, неначе якимось дивом перенесена з далекого минулого: тільки й дивись, аби зараз між моїх поплавців не виринула якась потороча. Ковбаня півколом врізається в кручу; берег тут вже не глинистий, а супіщаний, дно встелене мулистим пісочком; у тому місці, де ліг на дно мій гачок із черв'яком на течію немає й натяку – ідеальне лящеве місце. Я не я буду, якщо не візьме сьогодні лящ.
Потроху спадає напруга очікування, меншає комарів і я починаю все більше відчувати, як мені хочеться спати. Ось, будь ласка, варто було лише кілька хвилин посидіти нерухомо, як очі закрилися самі собою, голова похилилась вперед і я клюнув носом – ледь у воду не звалився, добре, що сидіти доводиться з високо піднятими колінами, тож рівновагу втратити важко. Я тихенько кілька разів зачерпую долонею деснянської водички та протираю лице – вмиваюсь. Полегшало, але не надовго. Кльов припинився і щоб не заснути знову, я роззираюсь навкруги. Рибалочка вже десь подівся, мабуть, закінчив свій сніданок, жабка вилізла на берег, здерлась на корч, що стримить із землі і, розпластавшись на ньому, здається, задрімала. Лише щупеля так само стовбичить у півводи, тільки тепер перемістившись ближче до берега. Я не знаю, чи спромоглось воно щось вполювати, чи залишилось голодним, бо з самого ранку я ще не помічав біля його засідки жодної рибинки підходящих щупеляті розмірів: надто ще рано, аби дріб'язок насмілився вийти із схованки на чисту, неосвітлену сонцем, воду.
Знову зашурхотіло справа від мене – за кущем. Певно, сусід повернувся зі своїх походеньок і, швидше за все, з пустими руками. Авжеж, бач, забурчав знову: певно, витяг залишену вудку з пустим гачком. "Неначе дитина, – дивуюсь я про себе з того дядька – хто ж не знає, що варто залишити вудку без нагляду, то клюне обов'язково, один лише гачок залишиться. Чи вона бачить, коли рибалки немає, чи що?".
А спати як хочеться! Так би оце тут і заснув... Не можна. Але і носом отак клювати теж не годиться. Ще лише дев'ята ранку, посиджу з годину – надто рано їхати додому. Витягнувши з рюкзака плащ ЗЗК, заглянувши заодно до торбини, аби зайвий раз помилуватись на своїх красенів, я розстеляю цупку прогумовану тканину на кручі за своєю спиною, кладу зверху ще й куртку і розслаблено спираюсь на цю постіль, позираючи час від часу на поплавці, але вони поки що не подають жодних ознак життя. Над моєю головою на фоні вранішньої, густої ще, не побляклої від денних випарів, блакиті розкинулось зелене мереживо негустої вербової крони. Нижче в повітрі з низьким тихим гудінням неквапно кружляють смугасті жовто-чорні шершні. Ач які, не шершні, а справжні тигри. Добре, що ми з ними якось притерлись, а то були б мені непереливки. Поволі махаючи широкими крилами, склавши у польоті шию немов латинське "S", вздовж Десни пролетіла сіра чапля. Стрижі то шугають в блакитній височіні, то пікірують вниз до самої води. Чайки-скандалістки лементують, як завжди не поділивши щось між собою... Поле зору все зменшується, зменшується...
Знову задрімав! Я рвучко сідаю: як там мої поплавці? Нерухомі. Давай-но перевірю вудки. Горох на місці, блискучий, апетитний. Потрібно замінити та трохи підкинути у воду. Торох! торох! Вудки знову лежать на своїх місцях; лежать красиво, саме так, як треба. Ту, що на черв'яка, я й не чіпав – нехай чекає свого часу.
Гуп! Гуп! Гуп! – хтось іде до нас.
– Ну, як діло? – не криючись, хтось голосно звертається до мого сусіда, певно, той рибалка, що на МТ приїхав.
– Та яке там діло?! – чую я невдоволену відповідь.
– То що, і кльову не бачив? – все допитується згори.
– Не бачив... З десяток дріб'язку впіймав, ото і весь кльов...
– А на що ловиш?
– На черви, на пшеницю... А ти ж щось спіймав?
– Ні! Весь ранок на горох просидів, лише кілька густірок взяло. Було, правда, два кльови: один раз прогавив, а одне, щось чимале, зійшло.
– Нема діла... Правда, казали, Федоренко в Журавльовому тягає по кілька в'язів за ранок, так у нього ж там дві чи три гатки прикришені...
– І Сергій Черниш у Бирині, чув я, добре ловить, то що з того? Він же на Десні днює й ночує... Риба як ловиться, то ловиться скрізь, – авторитетно так, але в той же час і неначе виправдовуючись, заявляє прибулець.
"Авжеж, авжеж, – подумки заперечую я, – не ловиться вона у вас... Менше вештатись потрібно."
– А там ото ще хтось сидить? – цікавиться допитливий рибалка, немов підслухавши мою їм беззвучну відповідь.
О, це вже про мене: мабуть, побачив мого велосипеда, що стоїть під вербою із шершнями.
– Еге...
– А хто?
"Ну ти дивись! От базікало; йшов би краще до себе в гатку – там певно, в'язі вже й горох пооб'їдали, доки він тут оце гергоче на всю Десну!"
– Я не знаю, молодий якийсь чоловік.
– Спіймав щось, не питав?
– Та де там! – у голосі сусіда мало не радість звучить: аякже, це ж якимось чином і його невдачу виправдовує.
– Піду подивлюсь! – прямо таки з азартом вигукує балакун.
– Краще не ходи – там на вербі шершні, злі як собаки... В тебе цигарки не буде? Бо я свої вдома забув, – вже й вуха попухли.
Знову грудочки сухої глини посипались у воду, а згодом чиркнув один сірник, потім другий, на кілька секунд залягла тиша, певно курці з насолодою затягувались, потім розмова пішла тихіше і тема змінилась – говорять про щось своє, буденне, для мене нецікаве. Я за звичкою поводжу очима по вудках і раптом бачу, як поплавець на вудці, що закинута на черв'яка і лежить під самісіньким берегом, кілька разів – диб-диб! – пускає крупні кола, мало не вискакуючи при цьому з води, а потім повагом іде в глибину. Він! Дочекався таки! Спокійно... Це тобі не на горох... Довгий, чи не з метр, опуск поплавця на вудці дозволяє йому вільно опускатись досить глибоко. "Чекай..." – кажу я сам собі. Вільна частина волосіні, що лежала прямо на поверхні води, поволі збігає в глибину... І коли вона тоне майже вже до самого гінчика, рука сама собою, коротко і різко підсікає.
Гоп! Є! О, – вудка моя, досить коротка і надто для такої рибини тонка, одразу ж згинається не те, що в дугу, – мало не в кільце. Лящ... Взяв-таки... До берега – якихось два метри і хтозна, що мені робити з тими двома вудками: здобич ходить вже десь під їх серединою. А тут ще й сошки між мною та рибою... Лящ тисне і тисне, вайлувато ворочаючись при самому дні, бідолашна вудка аж тихенько потріскує, дядьки за кущем про щось теревенять, а мене вже просто-таки розпирає від гордощів: оце як витягну у них під носом, та ще й так, щоб вони ні про що і не здогадались...
"Не сідай на лошатко, спинку зламаєш... – згадую я батькове. – Спочатку витягни, а потім вже...". І ми змагаємось не на жарт: з одного боку, надміру гнучка вудка не дає мені можливості жорсткіше керувати здобиччю, але, в той же час, з іншого – дозволяє нахилити вудлище вліво, до самої кручі, не боячись, що вона зачепиться при цьому за кущі, які знаходяться нижче по течії. Дозволяти – дозволяє, але навіть поклавши вудку вліво, я не можу втримати ляща на місці. Він тисне так, що гінчик раз по раз торкається поверхні води, пускаючи при цьому широкі кола і поки що в мене немає жодних шансів на прискорення подій. Але до чого ж приємно навіть просто потримати отак велику рибину на дуже гнучкому вудлищі з тоненькою, всього лише нуль п'ятнадцять сотих міліметра, волосінню! Це триває вже кілька хвилин і я весь віддаюсь нашому змаганню, забувши про дядьків, котрі сидять щонайбільше в десяти метрах від мене, забувши взагалі про все на світі: зараз в ньому існуємо лише я та лящ.
Все-таки у нього не вистачило духу дістатись воя, він не заплутався серед волосіні тих двох вудок, чого я так боявся, але тепер він подався в інший бік – поза моїми сошками, прямо під вудками, вправо до мого куща, а це надто небезпечно, бо варто буде йому повернути звідти до берега, як волосінь зачепиться за котрусь із сошок, пружність вудки зведеться нанівець, а далі буде обрив, – або волосіні, або риб'ячої губи. Тут вже не до розмірковувань: лівою рукою, через праву, я якомога швидше, не переймаючись тим, куди воно прийдеться, прямо-таки висмикую з води по черзі одну, а потім другу, вудки і не дивлячись, кладу на кручу лівіше від себе, на те місце, де мала б лежати підсака.
Ху-ух! Тепер можна вже видихнути із себе повітря, але розслабитись... Розслабитись здобич мені не дає. Доводиться, ставши правим черевиком аж на уріз води, подаватись усім тілом вліво та вперед, витягуючи праву руку з вудкою якомога далі від берега, аби не дати лящеві закрутити волосінь навколо сошки. На диво, але це мені вдається, мало того, ось вже з глибини уповільнено проявляється, виринає тьмяно-бронзовий широкий бік, проходить поруч із сошками, знову зникає в глибині, але зовсім скоро рибина виходить майже на поверхню, йде вглиб, знову піднімається вгору – наша бере! До берега хіба що трохи більше метра, але ще зарано намагатись взяти здобич голими руками. Через те, що вудка від ваги риби немилосердно зігнута, мені, аби вивести ляща на поверхню, доводиться руку з вудлищем піднімати хтозна, як високо. Я навіть, як годиться, перебираю вудлище в ліву руку, але це мало допомагає, бо я вже бачу, що все одно мого розмаху рук не вистачить, аби підвівши лівою рукою здобич на вудці до урізу води, правою взяти її там за зябра. Сидячи біля самої води, відкинувши ліву руку з вудлищем далеко назад і вгору, я тільки одне і можу, що утримувати ляща біля самої поверхні. Він вже лежить на боці, але ще ворочається прямо на поверхні з тихеньким плескотом, не в змозі за браком сил навіть вдарити по воді своїм широким хвостом, все намагається пірнути в рятівну глибину, аж доки, перевалившись дивним чином через себе, не чіпляється волосінню за правий грудний плавець.