Вони приносили вісті про війну поляків із німецьким орденом, про перемир'я з Свидригайлом і про завзяту війну на Поділлі та в Галичині. На стрітення мав відбутися з'їзд для обговорення умов вічного миру.
Десь у березні вперше відізвалося в серці Андрійка щось ніби докір совісті, ніби жаль за тим, що покинув восени. Правда, його мрії, як і мрії багатьохбагатьох інших мужів, розбилися об холодну стіну великокняжої тупості та злої волі його дорадників, але все-таки... чи людина живе тільки любов'ю?.. Не втерпів і запитав Офку про її думку.
— О так! — відповіла з поспіхом, наче боялася, що коханкові прийде якась інша думка.— Так, людина живе тільки любов'ю... і надією...
— Надією? — спитав молодець.— Яке ж добро жде нас після цієї чари невимовного блага, яку ми випиваємо щодня?
Офка всміхнулася якось загадково, на її личку зацвів рум'янець, а погляд чомусь потупила в землю.
— Так, Андрію! Зразу надіємось усміху, ніжної ласки, потім безтямної розкоші любовних ночей, а вкінці... материнства...
— Офко! — вигукнув Андрійко, схоплюючись з місця.
З тихим хлипанням припала жінка до його грудей.
— Я вже від осені знаю, що... та я боялася, що ти мене перестанеш любити. Аж тепер кажу тобі це, щоб ти знав, що в мене під серцем від тебе... та щоб ти не кинув мене.
— Я тебе? Зірничко моя! То ти справді гадаєш, що я міг би це вчинити?
Він обняв її, мов обіймає розжалоблену дитинку, та пригорнув до грудей, наче могутніми руками хотів захистити її від горя та небезпек. А вона підняла поблідле личко вгору і прошепотіла:
— Ох, ти мусиш те вчинити, бо адже ми вже не самі, нам треба власної хати та поселля. Кердеєвич...
— Так, це правда! — сказав він.— їхати треба, та тільки ненадовго. Заки пожовкне листячко, вернуся та заберу вас звідсіля, ген у степи, на південь, у круті балки, в зелені байраки, в широкий вільний світ!
Однак легше було пообіцяти, ніж справді залишити Незвище. Через кілька днів надійшов від Кердеєвича лист, у якому він сповіщав Офку, що важко поранений у боротьбі з князем Олександром, ватага якого напала на нього в Лопатині. Лист привіз із Пінська купець, який доставляв у Незвище потрібні Офці харчі, вино, хутра та інші товари. Він розказував про бої на Волині, про завзяття обох сторін та про незадоволення литовського боярства і деяких панів Свидригайлом. Про прибуття Кердеєвича влітку не було й мови, аж пізньою осінню або зимою могла надіятися чи боятися Офка його приїзду. В зв'язку з цим Андрійко відклав свій виїзд на тиждень, а за цей час відлига не дозволила взагалі виїхати. Над землею вирував західний вихор, якого ніхто не пам'ятав на Поліссі. Він ніс з собою дощі, які повінню зливалися на відталий сніг та перетворювали його у непрохідну, холодну грязюку. Вмить порябів, почорнів непорочно білий, хрустальний світ, а разом з цим змінилося дещо і в Незвищі.
Мужики-ратники пішли з дворища, бо по розмерзлих мокляках не міг уже пробратися ніякий ворог, а служба заходилася розчищати та угноювати город. Офка виходила на рундук, та вже не покидала дворище. Широка спідниця на обручах приховувала її вагітність від очей служби, та вдень ходити всетаки не наважувалася Офка. Хіба вечором виходила, спершись на руку Андрійка, слухати дзюрчання весняних вод, крик звіра у пущі та голоси перелітної птиці у повітрі або на багні.
Позеленіли жовті пуп'янки на деревині, опав цвіт із фруктових дерев, надходив травень з своїми пахощами та трелями солов'я, але вигоріле багаття пристрасті не вибухнуло новим огнем. Поважний настрій чекання чогось великого змушував Офку з довір'ям схиляти голову на плече Андрійка, а він підтримував її могутньою рукою і наче додавав й сили та певності, що майбутнє поверне їм ще ті гарні хвилини, коли у Незвищі, замість ангела смерті, витала богиня Венус.
Та все-таки не раз і не два ходив Андрійко сам у ліс над мокляки, які пишалися новим яскраво-зеленим одягом свіжого очерету та шувару. А тоді, коли у місячному сяйві заводив пісню соловейко, коли над водами гомоніли чаплі, а з озерця відзивалися жаб'ячі хори, тоді чув молодець у серці якусь неясну тугу за чимось, що колись йому снилося і чого не зазнав досі. Часом здавалося йому, що він прокидається з похмілля, що все пережите — це тільки гарний, але гарячковий сон. Чи те, що пережив він з Офкою, любов? Де ж поділися ті оспівані ніжності, зітхання, де пісні, розмови, прохання, де чекання та радощі заради одного усміху, поцілунку? Невже ж усе те згоріло в жару нестримної похоті?
І мимовільний сумнів почав мучити Андрійка: або його любощі — це брехня, або його співжиття з Офкою — не любов, а щось інше, щось ніби любощі Грети з Горностаєм. Але у наскрізь правдивій душі молодця почуття обов'язку взяло верх над усіми сумнівами. "Раз вона стає матір'ю моєї... о боже!.. моєї дитинки, то вона для мене все у світі, і нема ні добра, ні краси поза нею!"
Але що ж... Хоч навіть тінь не зачепила його відносин з Офкою, все ж щораз голосніше обзивалися в ньому давні прагнення та стремління. Жар любовної пристрасті заслонив їх тільки на час, а коли опав туман, поза ним не було нічого... Офка розуміла особисті бажання людини, які б вони не були, бо світ, із якого вона вийшла, поклав собі був богом якраз особисту користь. Однак поза це не сягала вона думкою і не розуміла, що поза користю одиниці є ще щось вище. Король, Заремба, його свояки, канцлер, сенатори, князі, пани, бояри, вона сама та опутаний нею Кердеєвич — всі вони одне тільки мали на думці: заспокоєння себе самих. Тож коли Андрійко заговорив про закладення на нових землях свіжих сіл на Київщині для оборони земель від татар, вона мовчала, а опісля радила йому, крім боярських слобід, садити і села для неперехожих мужиків, щоб розбагатіти у дозвіллі та безпеці, збудувати замок та просити від великого князя чи короля нові надання або княжий титул.
Гірше стріли татарина вдарили ці слова Андрійка, але він бачив, що тільки любов до нього піддає Офці такі самолюбні думки. Вона ж не була винна, що її ніхто не навчив думати й відчувати інакше, а пізніше життя підтвердило ще науку самолюбства багатьма прикладами з досвіду.
І знову сидів він якось увечері у червні на виверті серед лісу, і враз із хмарою комарів, які дзвеніли довкола нього, обсіли його сумніви. Спер чоло на долоні та дивився на червоні відблиски світла на блискучій поверхні лісового озерця. Раптом чиясь рука доторкнулася до його плеча. Підняв голову. Над ним стояла Горпина.
— Задумався, лицарю? — спитала стара.— Засумувався? Чого? Навіщо? Лихом об землю! Жіночка цвіте, мов маків цвіт, вроди-краси тобі не брак, срібла-злота теж ні. Звідкіля ж узявся смуток?
Андрійко насупив брови.
— Жіночка? — заговорив суворо.— Хто дав тобі право...
— Хто? Мій сивий волос та досвід. Закохані завжди гадають, що світ не бачить їх любові, як не бачать світу вони. Та, проте, не я за це дорікатиму. Рівний шукає рівного. Не рівня ж чорним кучерям Офки сива грива Грицька. Гей! Минула молодість, а на старості літ хто у виборі не поспитає розуму, той докладе честю... Не твоя вина, ні її... Це вина крові, яку бог улив у ваше молоде тіло. Чому ж сумуєш, лицарю?
Андрійко не відповідав. Він справді сумував, та не знав, що відповісти Горпині. Тому відвернувся від неї та знову дивився на криваві відблиски на воді.
З хвилину придивлялася до нього стара та стежила зором, куди він дивиться, і легкий усміх промайнув по зів'ялих губах.
— Гей! знаю я, молодче, чого тобі захотілося, знаю, знаю! Коли бачу, як гуляють твої очі по просторах, то так, начеб ти сказав мені: "Туди, ген, удаль несеться моя думка, не задержить мене пахнуча молодим тілом тепла постеля!" Тобі діла хочеться, може, ні?
Андрійко аж схопився від здивування. Справді! Горпина відгадала найпотаємніші його думки швидше, ніж він сам їх усвідомив. А стара вела далі:
— Ніхто не буде орати мечем, сіяти щитом, у шоломі сажати курей, ніхто жеребцем не возить води, а лицар не на те носить пояс, щоб бабіти при жінці.
— Ох! — вирвалося в Андрійка.— Я б давно вже поїхав зладити домівку для неї у своєму поселлі, та тепер годі!
— Годі?
Бистро глянула старуха на молодця, наче не розуміючи гаразд його слів. Раптом якийсь вогник засвітився у її мутних очах.
— Чому годі? Ти їдь, лицарю,— казала вона,— я сама збережу твою кралю від гніву Кердеєвича, якби раптом з'явився, я збрешу, вигадаю недугу й не допущу, щоб він забрав її звідсіля. Вона твоя тілом і душею, і я збережу тобі її хоч би тому, що ти звільниш мого Грицька від неї...
Андрійко наче на сонце глянув. Кинувся дякувати бабусі, але вона, покректуючи, пошкандибала додому, а за нею пішов і він.
Перше, що помітив, повернувшись, був невеличкий човен, який гойдався на воді і біля берега.
"Хто б то міг бути?" — зчудувався і прожогом ускочив у хату.
У їдальні сиділа Офка з заплаканими очима, а біля неї — гарно одягнений, невеличкий, худорлявий муж у напівпанцирі, з мечем на боці — Грицько Кознар.
Привіталися, і Офка вийшла.
— Ти говорив із нею? — спитав Андрійко.
— Так, говорив і надивуватися не можу, як могли ви так змінити за півроку цю преславну Офку з Луцька. Все-таки не надіявся я, що Юрша...
— Ах, я не Юрша, я звичайний собі когут, який брався літати, гадаючи, що він орел. А він тільки когут, і в курнику йому місце, біля курочки та курчат.
— Бачу, що й ти зневірився, а це недобре. Мої люди ждуть на Юршу. Невже маю поїхати і казати їм, що найшов тільки когута?
Андрійко потер чоло рукою.
— Не бійся за мене, Грицьку, я зневірився, то правда, але справи не покину! Я не Кердеєвич, не Ніс!
— Те саме казала мені й Офка. Завтра, боярине, їдемо разом у Юршівку!
Подали вечерю. За столом розказував Грицько про перемир'я та про суперечки Свидригайла з поляками за прикордонні волості. Розказував і про піжмурки Кердеєвича з Носом та про їх двобій під Лопатином, про здобутки князя Федька Несвизького на Поділлі. Молдавські воєводичі Ілля та Степан, татарські муравки, збунтоване хлопство і боярська рать виявилися куди сильнішими від польської шляхти. Також Богдан Рогатинський підняв голову, а в Луцьку місце Михайла Юрші, який засідав у прибічній раді, Свидригайла, нарівні з князями Чарторийськими та Івашком Монивидовичем, зайняв князь Олександр.