Зазирнув – у глибині за виступом виднівся край чужої одежини.
– Ти хто? – спитав дружелюбно. – Не бійся, я свій, русич.
Мовчало. Він спробував протиснутись глибше, але печерка виявилась занадто вузькою для мужа.
– Я тебе бачу, онде край свитки стримить.
Смикнулось, але втиснутись глибше в камінь не вдалося.
– Та не бійся, хрещений я, Богородицею присягаюсь. Лавром звати.
– Не бреши! – пройнятий відчаєм юний голос точно належав якомусь підліткові. – На тобі одяг татарський...
– Убив був татарина; вдягнув, щоб за русича мене не признали.
– Брешеш... – і захлипало.
Отсе тобі... Лавро не знав, що йому робити. Піти геть? Так жаль же, пропаде дурне ні за цапову душу, татари вб'ють, вовки роздеруть, з голоду згине – одна смерть страшніша від іншої.
– Їсти хочеш?
Довго мовчало, а потім тихо, жалісно:
– Хочу...
– На ось сухарика тобі, посмокчи.
Там, у розломі, людина боролась із собою: повірити, повівшись на сухарика, чи терпіти?
– Та визирни ж, – Лавро скинув із себе чужинську одіж, – поглянь: хіба татари такими бувають?
В кам'яній тріщині ворухнулось, око блиснуло.
– Свій я, – запевнив Лавро, – бачиш?
І сам розгледів у сутінках печерки обличчя отрока.
– Бачу... – той висунувся ще; в руці ніж, а в кожнім русі страх.
– Виходь уже, сонце встає: небезпечно буде – татари никають.
Таки вибрався отрок – літ, може, дванадцять-тринадцять. Сухаря згриз, Лавро і оком змигнути не встиг.
– Як звати тебе?
– Всемил...
Одіж на ньому справна: коротка свитка явно для їзди верхи, порти з сукна, чобітки якраз по нозі, висока шапка з рисячою околицею – не з бідного роду отрок.
– Чий будеш?
– Звірополків я...
– Боярський син?
– Отець мій ловчий княжий в Торчеську.
– А-а-а... Ну, а я купець, Лавром звати. Був купцем, – поправив себе.
Отрок осмілів, а очі такі голодні! У Лавра сухарів тільки з десяток лишилось, а все одно не витримав, дав іще одного:
– На, під'їж іще, та більше не дам. Як тут опинився?
Всемил, зачувши, що сухар останній, узявся його смоктати – розтягував той смак, щоб надовше лишився.
– Були з братами на ловах... А тут татари. Давай ми на конях цим яром до Росі тікати! Татари в кліщі нас, то Богодій велів мені з коня скочити і в печеру сховатись... Що з братами сталось, не відаю й досі.
– Давно тут?
– Осьмий день...
Лавро зітхнув. Ясно, що Торчеськ спалили давно і з рідних в отрока нікого не лишилось. Що тепер з ним діяти? З собою брати – обуза і від татар не втечеш; тут покинути – все одно, що власними руками християнську душу загубити.
– Се в тріщині отсій восьмий день? – не повірив Лавро.
– Ні, – довірився отрок, – далі більша є.
– Ходім, покажеш.
За два десятки сажнів серед кущів глоду виявився вхід у ще одну печеру – куди довшу й глибшу. Припнувши біля нього коника, Лаврові хоча й з трудом, але вдалося протиснутись углиб. Вузький хід вів нагору, потім звернув убік – відкрилась вимита водою досить велика порожина, над котрою вгорі зяяла вузька розщілина і видно було смужку блакитного неба. Знизу тягнуло свіжим повітрям – оце так хованка! Нанесена кимось купа опалого листя слугувала тут отроку за постіль. Навіть невеликий лук та стріли лежали – не брехав малий утікач.
– Твої?
– Мої. Думав, поп'ю води в Росі й назад.
– Що з братами, знаєш?
Отрок мовчав. А тоді, тамуючи сльози, вичавив із себе:
– Згинули. Всі згинули. Бачив, як Торчеськ горів...
– Що діяти будем?
Всемил мовчав, але в погляді була красномовна мольба.
– Татари Київ обложили, – зітхнув Лавро, – хотів ушитись звідси кудись, де гапидів цих нема...
– Втік, значить?! – раптом стрепенувся отрок. – А землю боронить хто буде?
– Моя земля не тут. Я сам з-за Чернігова... – потупився Лавро. – Переяславську землю спалили й Чернігівську, і Сіверську, й Поросся, бачу теж, – один Київ на Русі лишився. Поки що. Князь наш, Михайло Всеволодович, тієї осені Чернігів напризволяще покинув, цієї Київ – до угрів подався. Нема такої сили, що перед татарами встоїть.
– Пощо ж, купець, свою не боронив?! – у відчаї гукнув отрок: – Живий пощо?
Лавро не радий був уже, що зачепив сього Всемила. Якесь жовтороте отроча дорікать ще буде: аж вуха горять!
– Боярин у поруб мене кинув: гріх перед ним мав. Сам з города втік і мене забрав. Не з власної волі втікав, повір...
Запала мовчанка. Лаврові після безсонної, проведеної в сідлі ночі, хотілось спати. Перед цим три дні провів у хащах яруг, дрімаючи в пів ока, тож тепер у них ніби піску хтось насипав, а та купа листя так і манила до себе.
– Малий ще будеш, аби мене судити, – буркнув примирливо, – поживи з моє... Ох, і спати ж хочеться.
– То поспи. Поспи! – аж зрадів отрок. – Я за конем пригляну.
– А ти не теє... не втечеш? – і провалився в сон.
Прокинувся, а в печері темніше стало і ні отрока, ні лука його. Лаврові в душі похололо – пропав, дурень, коня лишився! Стрімголов посунув униз, протиснувся назовні – нікого: ні коня, ні отрока, тільки одіж татарська на землі валяється... День до вечора хилився. Гукати? Бігти кудись? Марно. Сів, похнюпившись: коня з саквами вівса і сухарями на печеру проміняв: лягай, Лавре, в ній і помирай, дурню, з голоду чи на шаблю кинься, щоб не мучитись.
Відчай ось-ось мав узяти колишнього купця в свої лабети, аж раптом вухо вловило за хащами глоду тиху кінську ходу. Лавро скочив на ноги, як ошпарений. По дну яру йшов від Росі отрок Всемил і вів у поводі його коня. "Ну, начувайся! Всиплю зараз!" – ледь не вирвалось в купця та вчасно схаменувся. "Мабуть, судилося так... – сумно зітхнув: – Хіба покинеш тепер напризволяще?"
– Мусив до води вести, бо іржати поривався, – виправдовувався отрок, угледівши Лавра, – ще татар накликав би.
– Може зі мною поїдеш?
– Поїду! – засвітився щастям Всемил і не втримався похвалитись: – Я тетерука підстрелив, доки ти спав, тільки криці[518] в мене нема...
– Так ти ж тоді молодець! – і собі зрадів Лавро: – Є в мене й огниво, й кремінь, і трут. Ох, і пир у нас буде!
Всемил старався, як міг: і хмизу назбирав, і глину знайшов, і тетерука, випатравши, на березі Росі в неї обмазав, та так моторно все робив, що Лавро навіть забув недавні свої переживання: цей його хліб даром не їстиме. А один кінь – то не біда, такі часи, що, дивись, завтра й два буде.
Вогонь, без остраху бути поміченими, розвели всередині печери і насилу дочекавшись, коли птиця запечеться, мов за себе кинули: що там тієї курки? А коли ще Всемил заявив, що місцевість знає досить добре, то натхненний почутим, Лавро не став гаяти часу:
– Їдемо! Чим далі від Києва, тим безпечніше.
Дарма, що удвох на однім коні, а за ніч здолали уздовж Росі верст двадцять. На світанку спинились на узліссі, щоб знайти десь в пущі схованку й відпочити. Рушили в гущавину: Всемил попереду, Лавро, ведучи коня, за ним. В лісі ще сутінки були, тож Всемил візьми та й зачепись шапкою об суху руку-гілку крислатого дуба. Шапка звалилась, а з-під неї... пишне дівоче волосся водоспадом – нижче пояса! Обмерли вдвох.
Отроковиця, не отрок, побіліла наче крейда. Лавро й собі слова вимовить не міг, тільки пикав, микав щось.
– Кинеш мене? – прошелестіла одними губами.
"Отсе тобі... І що тепер?"
– Дівчисько! Що ж ти думала: не відкриється?! Звати хоч як?
– Всемила...
– І як мені тепер з тобою бути, га?
Мовчала. І Лавро мовчав, обмірковуючи. А що, власне, змінилось? – майнула несподівана думка. Отрок вона хоч куди – меткий, з луком ліпше від нього вправиться, поміч он яка і вісім днів сам у печері прожив, з голоду не вмер, татарам не дався... Був отрок, стала отроковиця – не кинеш же, наче пощерблену ложицю.
– Добре, Всемило, – зітхнув Лавро, – вдягай уже шапку... Довезу тебе до людей, а там побачимо: може в жіночий монастир десь прилаштую.
А втім ніхто зі смертних не відає того, що йому Доля готує. Всемила, сховавши під шапку своє дівоче багатство, знову зробилась моторним отроком Всемилом. Мов той кіт залазила на дерево, знаходила в пущі птицю і без промаху цілила в неї з лука – часом Лаврові приходила в голову покаянна думка: "Що б я робив, якби не отсе дівча? На своїх сухарях уже й ніг не потягнув би, бо з шаблі в лісі жодного толку нема."
Вже морози почались і добре, хоч без дощів чи снігу, проте спати в лісі було неабияк холодно. Лише раз вдалося знайти старе дерево з великим дуплом, де сяк-так вмістилися вдвох, але кожного разу що то був за сон? – у пів ока! Зазвичай розводили вогонь, нагрібали купу опалого листя, галузок чи хвої і дрімали по черзі, бо одному треба було весь час підкидати хмиз та й за коня страхались – а раптом вовки?
Йдучи навмання на захід, блукаючи лісовими дорогами й стежками, за два тижні дістались, обірвані й голодні, кам'яної твердині волинської землі – Лучеська. Всемила одразу ж принишкла і Лавро зрозумів: боїться, що віддасть її в монастир. Та він ще в лісах відкинув ту свою початкову думку.
– Ти не бійся, про монастир не думай – то я так, спересердя колись: надто вже ти мене ошелешила тоді. Ректиму всим, що ти моя братаниця[519] з Торчеська. Коли вже в пущі два тижні разом виживали, то тепер мені тебе покинути зовсім не по-людськи буде.
Дівча ніби й поривалося щось сказати у відповідь та тільки червоніло чомусь. Зате цвіло на радощах, мов ружа: очі так і сяяли!
Хоча в Лучеську й знали про татарську навалу на Київську землю, проте видно було по всих людях: не розуміють вони ще з яким ворогом мали справу східні Руські землі.