Коли гадають невтаємничені смертні, що є десь у світі людина, котра панує над усіма, і що людина ця – василевс ромеїв, то навіть не здогадуються, що його воля так само нікчемна перед лицем Спасителя, як і будь-кого іншого з живих.
Теодор повернувся на Русь лише тому, що ряд між чотирма десятками руських варягів та симвасилевсом[345] Василієм скінчився, а вдома на нього чекала вотчина й домочадці. Опісля свого п'ятилітнього причастя до таїни Бога, Теодор до скніння варварського буття, звісно, нічого, окрім зневаги й не міг відчувати. З тим почуттям і на пир до великого князя мусив іти. І сидячи на пиру, все більше стверджувався в думці, що не можна, смислу навіть жодного немає, порівнювати неземну високість божественного устрою влади василевса і дикувату простоту влади руського князя.
Коли дружина упилася й об'їлась і ліпші мужі один за одним з дозволу князя почали покидати стравницю Володимирового терема, до Торольва підійшов гридень і сказав, що великий князь Володимир Святославич жде його в сусідніх покоях.
– Хочу спитати тебе, Торольве. Пощо зрікся Богів наших? – без натяків почав Володимир: – Лукавити не стану: вельми сим волхви невдоволені.
Він говорив спокійно, буденно, так, ніби розпитував у варяга, чому той свого коня змінив.
Варяг спочатку втупився в підлогу і лиш згодом, звівши в легкім подиві праву брову, обережно спитав у князя:
– Християн у Києві й до мене доволі було. Пощо ж лише я один на очі їм трапився?
Не відповівши князеві, самому його про щось питати – то зухвалість є. Були б вони не одні, Володимир розлютився би. Та не для того кликав він прибулого з Царгороду Торольва.
– Нині твій князь тебе питає: пощо зрікся рідних Богів?
Варяг зрозумів, що від князя йому не відкрутитись.
– Вони для мене, – замислено протягнув Торольв, – як отрочі порти для мужа: виріс я з них.
Якої завгодно очікував Володимир відповіді, тільки не такої.
– Як се – виріс?
– Та ось так, великий княже: був Торольв, а нині Теодор я. Заново народився во Христі, тож і ймення нове отримав. Дивився на світ очима дітиська чи уноші, а тепер все одно, як мужем став і світ в очах моїх перевернувся: бачу нині світло віри в Христа, Господа нашого і всього сущого на землі.
Темінь довгої зимової ночі почала повільно перетікати в синяву ранішніх сутінків, в сусідній з княжими покоями стравниці вже чулися голоси прислуги, котра лаштувала князеві снідання, коли двоє мужів скінчили довгу свою розмову. Торольв, чи то пак Теодор пішов, а Володимир ще цілий день вертався думкою до неї.
Майже все своє життя мав він, так чи інакше, справу з Богами – і руськими, й свейськими, в Новгороді ще й з божками чуді, а в Києві, при бабі Ользі – з Христом, звісно. Ставши князем, ще в Новгороді, був жерцем Перуновим при своїй дружині. Треби діяв, пожертви чинив – по Кону, як усі. Та тільки ніколи й не замислювався над тим, як воно у людей з Богами їхніми складається, тим більше, не порівнював своїх Богів та чужих.
Теодор йому таке сказав... Що от, мовляв, у Русі з Богами її мовби ряд укладено: ти їм, вони – тобі; що старим Богам байдуже, як до них насправді ставляться, головне, аби пожертву їм чинили. Є пожертва – вони добро діють, немає – зло несуть. Христос же, грецький бог, лиш віру в себе визнає, у десять заповідей своїх; йому не пожертва потрібна від людей, а віра їхня, любов у серці: він людину наскрізь бачить, кожен помисел її, кожну найкоротшу, найпотаємнішу думку зрить.
Володимир на ці слова тоді тільки плечима здвигнув і хмикнув з кривою посмішкою: "То що з того?" І варяг теж плечима знизав: "Не відаю... Одне скажу, княже, – нема у світі нікого від ромеїв сильнішого чи багатшого. Бо окрім сили великої ще й велику премудрість мають. Бачу так, що сила ромеїв у вірі в Христа й Матір Божу, котрі заступництвом своїм перемоги їм дарують над ворогами. А все інше від премудрості." Премудрість... Володимир ухопився за те слово й, аби не побачив Теодор княжої зацікавленості, знову насмішкувато спитав: "І в чому ж премудрість та? Ну ж бо, речи!" Варяг і миті не думав. "Вона у їхніх вівліо." І заходився оповідати князеві що воно таке із себе – ті вівліо. "Знаю. Бачив." – здогадався нарешті Володимир, згадавши отроцтво своє і бабу Ольгу в Берестовому біля свічі з тією грецькою диковиною. Щоб отак взяти й повірити Торольву-Теодору про всемогутність якихось вівліо – ще чого! Це ж не грецький[346] вогонь, не меч, не порок[347] – яка в нім сила? Та на вуса собі намотав: нехай буде, роздуматись треба, інших поспитати...
Довго ще по тому говорили вони про Замор'я. Теодор повідав князеві, як міг, про те, що там бачив і що знав: про базилевса і про логофета преторію, про сенат і проедра[348], про архонтів[349], про те, як землі ромейські устрояють[350]; та тільки багато чого і йому самому було незрозуміле, тож обіцяв, як стріне, привести літом до князя знайомого купця-гречина: "Вельми, княже, мудрий та речистий муж той. Він тобі усе повідає, чого я не можу."
Засіла у Володимировій голові розмова з Торольвом-Теодором. Доки в Аделі гостював і пізніше, коли з Волхиткою бавився, а потім ще й з новими дівками розважався, час від часу спливала сама собою згадка про неї й Аделя питала тоді чи не занедужав, бува, муж її, а Волхитка, вдивляючись у очі, шепотіла: "Журба тебе гнітить, мій княже. Я її розвію зараз!" і палала шалом пристрасті, запалюючи нею Володимира – як восени, в Хоробрі. Думки тоді відлітали геть, натомість наливалося ярістю все тіло і вони удвох в нестямі здіймались кудись у горні висі. Ні, не було, нема й навряд чи колись буде в нього ліпша люблениця, ніж Волхитка!
І варто було сісти на коня, аби рушити в Київ, як само собою знову зродилося недавнє: "А все ж таки терем для наложниць слід звести! Любо мені в Берестовому, як ніде; жаль тільки, що дівок тут так мало, треба діло це поправити." Правда, довго на тім не затримався, бо від приємного розмислу повернулося знову до одного й того ж самого: де йому взяти те перевесло, де́ржаву ту, що дасть змогу втримати не лише Русь, але й сусідні, підвладні Києву землі в одній в'язці? Хто йому скаже, що робить ромейське царство таким багатим і сильним? Устрій? Але якщо в ромеїв василевс, то на Русі великий князь; у Замор'ї сенат, а в Києві старша дружина, старці градські – ліпші та нарочиті мужі полянської землі; там архонти, тут – світлі князі й посадники великокняжі... Хіба ж від назви все залежить? А можливо, дійсно від бога їхнього? Пощо ті землі, де Христа пошановують – ромейські, німецькі, франкські порядок мають більший, пощо володарям їхнім ніхто перечити там не сміє? Чи ж однією владою володаря свого тримаються вони купи й багатіють? Хто йому розтолкує?
"А вони ще речуть, – подумав про невідомих якихось мужів Володимир, –що життя княже, як мед солодке!"
Платно з барвистих паволок і черевички з сап'яну, намисто з кольорового скла і намисто з золотих динарів, колти і рясна, обручі й ожерела, перстені й наручі, вдосталь їжі, теплий терем і навіть окремі, хай і маленькі, покої – все має тепер Волхитка. Хтозна чи й переважать прикраси усих коропських жон і дівчат одне лиш Волхитчине срібло та злато. Руки її вже не бувають червоними від холоду й ципками не вкриваються, мозолями тим більше, білі вони та м'які – такими лише й можна князя пестити. Навіть гладшати почала на ситих княжих харчах Володимирова люблениця – сам князь те помітив і плеснувши в лазні по сідницях, вдоволено, зі сміхом мовив: "Бач, посправнішала, кобилка моя!"
Все добре. Одне лиш гнітить: неволя... П'ятий місяць вона в Берестовому; білий світ для Волхитки обтятий до розміру княжого двору. Їй і в стінах рідного города завжди було тісно і навіть задушливо якось, бо прожила з матір'ю весь свій вік на волі, навіть не в посаді. Про те, аби за стіни вийти, і мови ні з ким не заводь! Навіть срібло-злато в неволі не так блищить і на паволоки її мало хто дивиться тут, а краса, диво дивнеє її, – одному князеві лиш призначена. Хоч і вартий князь сам-один усих мужів Русі, а все одно, хочеться чомусь відчувати на собі захоплені мужні погляди, й не одних лиш княжих гриднів, що приїздять сюди з Володимиром Святославичем та часом ласують перебірками свого володаря.
Весна вже не за горами. І коли зиму Волхитка ще якось перетерпіла в цьому узилищі, маючи приховану від усих Орогостину потаємну торбинку, то весною, коли відьми на другий день опісля Русалій по глибоких долинах, по високих могилах до схід сонця чар-зілля шукають, обов'язково, от хоч кров з носу, мусила, що б там не було, нарвати собі й любистку, і дягилю, або хоча б деревію – без них важко їй буде княжою любленицею лишатися.
Волхитка саме заплітала після ночі свою густу косу і, замислена, не почула навіть, як Береза прочинила її двері.
– Спалося як тобі, дитино? – стара давно вже ледь не рідною донькою вважала Волхитку.
– Сон мені снився: немов збираю зілля по весні, а з лісу виходить витязь красний та й перекидається раптом на ведмедя... – спохмурніла Волхитка: – До лісу мені треба.
– Не знаюся на снах, – скрушно розвела руками баба, – що то за сон такий?
– Недобрий сон; лихо нам із князем він віщує, – знайшлася раптом Волхитка, – тож і речу: опісля Русалій мушу в пущу сходити, зілля принести.
– Яка ж ти тільки в мене! І на травах знаєшся, і на снах, і на зіллі навіть, – із захватом у голосі промовила Береза і причинивши двері, змовницьки притишила голос: – Примітила дещо я : мовби непразна ти...
Волхитка на те нічого не сказала, тільки злегка усміхнулася.
– От і лад, от і добре. – Береза щиро раділа: – А Святославич знає вже?
Волхитка заперечно похитала головою. Вона давно вирішила, що приховуватиме те до останнього. Усміхнувшись до Берези одними очима, перевела мову на інше:
– Сканна[351] нитка мені потрібна: золота по червоному і срібна по чорному.
– Пошукаю, дитино. Покажеш, над чим мудруєш?
Перекинувши за спину товсту косу, Волхитка взяла з лави розкладене там шитво.