Можна! – легкий та плавний порух зап'ястка вгору і риба хапає своїм широким ротом повітря. Все! Опір скінчився. Я перебираю вудку в ліву руку і дуже тихо, поволі та обережно, з тим, аби не налякати здобич, підтягую її на себе, до берега. Півторакілограмова рибина завмерла, лежачи на боці з широко відкритим ротом і я вже за метр від берега бачу, що гачок тримається лише за тоненьку плівочку на внутрішній поверхні губи. Спокійно... спокійно... Голова в'язя лягає на піщане дно, якраз де уріз води. Спокійно... правою рукою ніжно проводжу по голові, зяберній кришці, опускаючись на тулуб, – рибина лежить не ворушачись, лише зябра її поволі відкриваються та закриваються, хапаючи згубне повітря, – запускаю пальці під кришку...
Готово! В'язь вже на колінах; гачок, що тримався на чесному слові, сам же і випав із ранки, та я встиг! І не хлюпнув! Без підсаки! Молодець!
Запроторивши здобич до торбини, яка до того ж і сама знаходиться в рюкзаці, нашвидкоруч витираю об ганчірку вимазані слизом долоні, сиплю у воду горох, насаджую на гачок горошину та закидаю вудку – швидше, швидше, зараз має бути ще один кльов, от не встати мені з цього місця!
– Ну що воно? Бере? – немов грім серед ясного неба лунає ззаду і згори чийсь хоч і трохи притишений, але все одно несподіваний голос.
– Тьху! – я спересердя аж спльовую тихенько і впівоберта повернувши голову, ще навіть не побачивши до ладу неочікуваного співрозмовника, тихо крізь зуби ціджу:
– Тихо... Кричите і хочете щоб клювало?
– Хоч щось упіймав? – не вгаває невисокий, немолодий, худорлявий на вигляд чоловік, стоячи якраз під вербою, де гніздяться шершні. Одягнений він у старенький, місцями латаний одяг: затягані штани та вилинялий піджачок, сорочка в клітинку з перелицьованим коміром, незрозумілого вже кольору картуз-восьмиклинка, а на ногах – старезні, з білими носами важкі черевики. Наш брат – рибалка. От тільки з тих, по ньому видно, котрі додому повертаються частіше за все лише з кілограмом деснянської дрібноти, та й на Десну вибираються не тоді, коли хочеться, а коли справи дозволять, як-от нині: я вже понад годину просидів, а він ще й вудок своїх не розмотував.
– Одне... – непривітно буркнувши, відповідаю я і повертаю голову до поплавців, даючи йому тим самим зрозуміти, що довгі балачки тут недоречні та сподіваючись, що з моєї відповіді він не второпає, що те "одне" тягне на півтора кілограми. Аби ж тільки в'язь не здійняв у торбині шуму! Збрехати язик якось не повернувся, а так виходить, що й правду начебто сказав і таємниці не розкрив, бо як взнає, то ще, чого доброго, і життя мені сьогодні від нього не буде, і іншим розпатякає про таке гарне місце.
– Та в тебе тут шершні! – раптом вигукує дядько і миттю вшивається з-під верби.
Я полегшено зітхаю. Пронесло. Тим часом мені чути, як він вже моститься трохи вище від мене, хіба що в якихось восьми чи десяти метрах. Нас розділяє лише кущ, під яким я ловлю та кілька метрів чистої води. Дядько намірився присісти під трьома пеньками, що їх залишили бобри, там теж стоять увіткнуті кимось у дно сошки, але куди тому місцю до мого! Хоча, на Десні вважається, що так сидіти вигідно, адже рибалка, який розташувався трохи нижче по течії, підманюючи для себе рибу, виконує для тебе половину роботи. Зумівши переманити її з-під сусідового носа до себе, ти вочевидь будеш у виграші, до того ж, якщо налякана ним риба піде з його місця, то, перш за все, вона рушить вгору по течії, прямісінько до твоїх гачків.
Та нічого. Він мені не заважає: нехай ще спробує мене обловити! Якщо щось і хвилює мене, так це те, що мій сьогоднішній успіх, а я в ньому впевнений, на жаль, очевидно, буде розкритий стороннім спостерігачем, а тоді вже від охочих половити в оцій моїй ковбані відбою не буде.
І все ж, забувши про сусіда, я знову всю свою увагу зосереджую на вудках. Але поки що жодного натяку на те, що хтось на деснянському дні зацікавився моїми горошинами. Можна було б спробувати на черв'яка чи на пшеницю, аби лиш не сидіти склавши руки, проте дріб'язок я завжди встигну спіймати, а от, граючись із ним, пропустити кльов великої риби – це буде просто несерйозно.
Тьоп-тьоп-тьоп! – захлюпало за кущем. Щось невеличке тягне сусід, пліточку чи густірку. "Що ж ти навіть таку дрібноту не можеш витягти без шуму?" – подумки запитую себе я. Чи гінчик у нього тоненький, чи волосінь занадто довга, але яка різниця: як буде отак за кожним разом плескати, то нічого певного не спіймає.
А думка тим часом перескакує на свою здобич. Надто вже смирно та передбачувано поводився мій в'язь: жодного разу не те, що не хлюпнув, не зчинив шуму, як можна було б від нього очікувати, а й взагалі склалося враження, що він так і не второпав у яку халепу вскочив. І тепер ось, лежить у торбині смирно, не ворушиться, не намагається вивільнитись із полону. В чому річ?
О! На правій вудці поплавець пустив два кола. Ще...
Зник, пропав! Р-раз! Є! І знову рвучкі потяжки вниз по течії, надто рвучкі – в'язь, але невеликий, не відчувається солідності в рухах і тієї ваги, яка була у першого. Цей чи не втричі буде менший від попереднього. Та все ж мені доводиться виймати ліву вудку, аби вивільнити простір для боротьби. Знову, присівши над самим урізом води, я веду виважене, неспішне змагання і знову мій суперник вже за кілька хвилин досить легко, без усяких там вибриків вкладається на бік і, ковтнувши повітря, тягнеться до мене, лягає на пісочок, уткнувшись носом у берег і так само, як і перший, без жодного звуку опиняється в торбині.
Мій день! Дарма, що немає підсаки. От цікаво: чи ж здогадався мій сусід про цього, щойно витягненого, все-таки досить пристойного в'язя? Я про всяк випадок зиркаю назад і вгору – до верби: ні, там нікого немає, – сидить, притих, за кущем. Все ж таки, навряд чи він міг зі свого місця побачити як гнулось моє вудлище, до того ж, і жодного звуку він не почув, тому поки що мій успіх – це моя таємниця.
Знову кілька десятків горошин заторохкотіли об воду, вудки лягли на свої місця – чекаю. Але, все ж таки, якось не так поводили себе сьогодні в'язі, аж занадто вже спокійно. В чому річ?
Подумалось та й подумалось – інше відволікає мою увагу: заклопотаний змаганням із першим в'язем, я й не помітив зникнення з мого поля зору інших мисливців. Налякана жабка булькнула в воду, тільки-но я поворухнув ногою, аби, присівши біля самісінької води, прийняти здобич; рибалочка подався геть, щоб зайти більш спокійне місце, і щупеляти не видно біля правої сошки. Я порушив їхні плани та очікування на вдале полювання. Лише бабка-коромисло, щойно закинув я вудку, тут же примостилось на ній – сидить, склавши крильця: і чим вона так йому сподобалась? Ти ба! – ось і жабка вилазить із води, тільки тепер ближче до куща, подалі від мене – про всяк випадок.
А за кущем заторохтіло щось і по звуку я пізнаю – так торохтить стограмова плітка чи густірка, коли її, щойно витягнену з води, вкинути до дермантинового кошика, в який не покладено трави. Ех, дядьку-дядьку...
Хай тобі грець! Прогавив кльов! Так тобі й треба – нема чого над іншими кепкувати, спочатку сам навчись як слід ловити... Швиденько почепивши нову горошину, закидаю вудку; забувши про все на світі, зосереджено дивлюсь на поплавець, тримаючи праву руку над вудлищем – ну! Давай!
Досить важко, сидячи так низько, над самою водою, завчасно побачити перші ознаки кльову і, тут же зосередившись, зробити миттєву підсічку. Ну!.. Затихло, не озивається. Ось я ще десяток горошин підкину. Ну!..
Темний горбочок миттєво щезає з поверхні, вчасна підсічка – є! Щось дрібне. Авжеж, плітка. Нехай і чималенька, грамів на сто п'ятдесят, але це не те, на що розраховував я. Нічого – ще лише пів-на-сьому.
Ось і рибалочка з'явився – знову сидить на своїй улюбленій сухій гілляці. Як би там не було, а за ці два тижні, певно, звик до мене: виглядає спокійним, знову позирає на воду – чатує.
Я встигаю витягнути ще двох пліток, певно, косяк підійшов – рибалочка так і залишається на своєму місці, поглядає на мою здобич: не розбереш, заздрить мені, чи радіє чужому успіху.
З нізвідки, із темряви глибини з'явилося щупеля – здоровенькі були! Давно не бачились. Тепер знову всі зібрались. І ми чатуємо кожен на своєму місці, завмерши нерухомо, тільки очима поводимо на всі боки – стежимо і один за одним, і за тим, аби здобич не прогавити.
Аж раптом інший мій сусіда, рибалочка, несподівано для мене – шубовсть! – пірнає у воду поряд із лівою вудкою, а вже за кілька секунд виринає, відчайдушно махаючи крильцями, відривається від поверхні води і знову всідається на своє улюблене місце. Тільки тепер вже у його дзьобі стримить маленька вузька рибинка, певно, себелик. Трохи відсапавшись, роздивившись на всі боки, чи, ніхто, бува, не перешкодить його сніданкові, головастик починає вправно перевертати рибинку головою до себе. Ось із дзьоба вже стримить лише риб'ячий хвостик; кілька натужних ковтків і він зникає у пташиному роті – смачного! Я не знаю, чи й інші "мисливці" так само, як і я, спостерігають за цим життєвим актом, чи їм байдуже до чужого успіху. Принаймні, на мій погляд, вони саме такими і виглядають – саме втілення незворушності та зосередженості. Мені навіть здається, що саме оці незворушність та зосередженість і ріднять нас чотирьох, ба, навіть п'ятьох, якщо рахувати і оте зелене коромисло, що й досі перепочиває, сидячи на моїй вудці. Аякже, теж мисливець, та ще й який – гроза комарів та мошок.
Я час від часу підкидаю у воду по два-три десятки горошин, для приманки. Тут варто лише міру знати і не перегодувати рибу. Вранішня прохолода потроху починає змінюватись літнім денним теплом, туман вже непомітно розсіявся, вітру немає; і Десна, і вкритий верболозами протилежний берег купаються в промінні сонця, яке знаходиться ще досить низько над лугом, через що контрастна гра світлотіні на зелених хащах милує око своєю чарівною неповторністю; пташиний спів, який не змовкає ні на мить, пестить розніжену красою природи душу... Літо! Літечко!
Знову поплавець на лівій вудці миттєво щезає з поверхні, вільний півметровий залишок волосіні, що лежав на воді, на моїх очах поступово занурюється у воду і хоча все це триває лише якісь десяті частки секунди, проте для мене це нестерпно розтягується в часі і з відчуттям, що вже безнадійно спізнився з підсічкою, я все ж таки різким коротким порухом зап'ястка зриваю вудлище з сошок.