Гей, чи був ти коли на Поліссі у морозний різдвяний вечір? На небо вийде місяць та обсипує сріблом увесь світ. Мороз кує драговини й болота у рівнесеньку скатерть, сніжок ніжненьким пухом обмережає всі галузки дерев, усе пруття лоз та вільшини, всі стебельця очеретів, рогози та трощі, а мережки іскряться, наче перли, наче самоцвіти-алмази. Сріблистосинява габа укриває все, і не чути ні шереху, ні звуку, ні голосу. Все спить, дрімає, все заціпеніло, завмерло, тільки над Чортовим болотом, яке не замерзає ніколи, стоїть туман. Він підіймається високо, а його вершок купається у місячному сяйві, наче лице ангела, який іде присипляти все, що осмілиться у таку ніч не піддатись сонному чарові ночі. Цей ангел кладе свою руку на чоло мандрівника, обіймає рукою сироту, яку прогнали безсердечні люди з рідної хати, і всі вони засинають серед білих мар смерті, а його ангельська добрість — це холод, байдужість, це усміх померлої жалібниці. Такий-то холод, сину, такий приязний усміх живе у серці Офки.
Говорячи те, стара задивилася в далину, підняла кістляву руку, наче бажала показати Андрійкові, як ангел смерті йде через замерзле Полісся. Мовчки слухав молодець і через хвилину справді, наче бачив те, що розказувала Горпина. Однак вона не переконала його. Те, що розказував йому про Офку Сташко і що бачив він сам у Луцьку, свідчило про інше.
— Не так воно, бабусю, є на ділі,— зауважив невдоволено.— Якби Офка була таким холодним ангелом, не прикувала б вона до себе старосту!
— Може,— сказала на те бабуся,— її тіло іншим буває в одрині, ніж так, але пізнавати людей мене не вчи! Тисячі бачила я на своєму віку, а я не завжди чепіла у Незвищі... Одначе такої жінки, як Офка, не бачила і не знала я ще ні в Литві, ні на Поділлі, ні на Волині. У неї нема всього того, що повинно бути у жінки, нема благородності почування для божих та людських справ, а є тільки честолюбство, бажання багатства, влади, сили, помсти і, може, бажання розкоші, палких обіймів, любовного шалу. Жінка — товаришка чоловікові, вона шафарка всього, що прикрашує життя, вона провідниця чоловіка у світі, а не навпаки! Так є завжди, так було і буде, доки хрести стоять на наших церковцях. Хоч, на перший погляд, вирішує чоловік, та на ділі кожне його рішення, кожне слово, кожна думка виростають, наче квіточки на грядці, на якій порається жінка. Ти цього ще не знаєш, бо ти молодий. Ось поглянь на вчинки та гадки Кердеєвича! Не завжди був він тим, що тепер...
— Я знаю! — докинув Андрійко.
— Як знаєш, то добре, бо тоді зрозумієш, що бажаю сказати. Вона обплела його своєю зміїною красою і довела до того, що він, наче злодій, крадькома мусить приїздити у своє поселля. Люди пальцями показують на нього, як на зрадника рідної землі, віри, народу, сміються з польських малюнків на його щиті та глузують з старого, що взяв молоду жінку. Але біда не в цьому, а в тому, що всі його вчинки, гадки, задуми не ті стали, що раніше. Наче хто виполов із його душі рожі та лілеї, а посіяв полин... За це я ненавиджу її, бо я...— тут стара вдарила себе в висохлі груди,— бо я виплекала його сама біля своїх грудей, і з них виссав він любов до всього того, що тепер обплював.
— Видно, тому, що вона чужа, з-поміж інших людей та з іншого світу, тому й не розуміє того, що любимо і цінимо ми,— відповів молодець.
— Гей! Коби так хто взяв її з нашого світу та завів у безвість, коби вона так вернулась туди, звідки прийшов до нас ангел смерті...
— Пек, цур та пек! — аж скрикнув Андрійко, з острахом дивлячись на стару, яка, витягнувши наперед себе руки, відходила в напрямі малої хатини, що стояла над самим краєм болота.
На малому рундуці перед дворищем привітала Андрійка старостиха. На чудовому її лиці стояв вираз задуми і смутку, довкола уст зарисовувалася злегка зморшка болю. Глибоким поклоном, якого навчив його Сташко, зустрів її молодець, а вона відповіла ледь помітним рухом голови та вказала йому місце напроти себе на малій лавочці. Сівши, Андрійко дивився на прегарну жінку на тлі почервонілих листочків дикого винограду та жовтого хмелю, якими обріс рундук.
— Бачу, лицарю, що ваше здоров'я поправилося значно,— почала звичайним, холодним тоном.
— Так, пані, завдяки ласці бога та вашій помочі. Тому я після ранішньої молитви тільки вам, пані, винен подяку і не забуду цього до кінця життя. Своїми ліками врятували ви моє тіло, а своєю появою рятуєте душу від загибелі у безпутті.
З-під спущених вій на гарне лице молодця упав погляд темних очей, загадковий, як і сама жінка.
— Уже раз,— сказала вона,— ці самі уста обіцяли мені лицарську службу, та серце забуло, що вони казали, раніше, ніж потемніла дарована мною стяжка.
З-за глибокого вирізу золотисто-жовтого корсета видобула кармазиновочервону стяжку, ту саму, яку колись знайшов князь Олександр. Вії чорних очей піднялися зовсім, і Офка глянула прямо в лице молодцеві. Він злегка зблід, та не дав себе збити з пантелику.
— Ви забули, достойна пані, що ця стяжка мусила бути знаком відповіді для князя Носа, раз Сташко подер свою на ганчірки. Не моя вина, що ви, їдучи з князем, забрали з собою і стяжку.
На лиці старостихи зацвів рум'янець.
— Добра відповідь! — усміхнулася.— Тільки, бачите, я не хотіла прохати вас, тому прохала Сташка, не знаючи, що він...
— Не знаючи?..— спитав протяжно Андрійко.
— Так! Живучи серед служби, і не гадаєш, що це також люди з крові і кості, молоді, палкі...
— Не тільки служба була при вас, пані!
— Ох!., ви...
Найкращі столисті рожі зацвіли на личку Офки. Вона відвернула голівку вбік та з-під довгих вій стежила за кожним рухом Андрійка.
— Ви знаєте, лицарю, що лицарська служба і любов — це не одне!
Андрійко схилив голову.
— О так, знаю. Недарма кажуть люди, що ви гарні, добрі, мов ангел, та не той, що купається у сяйві вічного світла, а холодний мов крига, мов ангел смерті.
Офка засміялася коротко, нервово.
— Ох лицарю! — заговорила.— Невелика між нами різниця віку, але досвідом я куди старша вас. А досвід цей здобула я на самоті. На самоті, кажу, бо можна бути самітним і серед натовпу, і біля чоловіка... Поглянеш довкола себе і бачиш тільки голови, тулуби, зброю, тапперти, киреї, шуби, сіраки, та не бачиш людей.
— Одного вечора у Луцьку казали ви мені це, пані!
Офка схопилася раптом з місця і підійшла до молодця. Її щоки горіли рум'янцем, наче розрізаний гранат, червоні уста пашіли вогнем, блищали очі. Її ручки узяли руку молодця і стискали сильно, пристрасно.
— Ох, не згадуй мені цього, лицарю, це було тільки слово і більш нічого. Тоді не шукала я в тобі душі, а, знайшовши її, збентежилася тільки. Але тепер, тепер, коли ми самі, а довкола нас тільки розбурхана природа та тупоумна служба, не ховаймося одне від одного за сумніви, недовір'я, облуду! Питаєш мене, чому я холодна, мов ангел смерті? Бо я нещасна! Ось чому! Те, що я тобі казала там, біля каміна, було тільки слово, це, що кажу тепер,— це правда!
Задихавшись, сіла біля Андрійка на лавочці. З-під розрізу сукні виглядали розхвильовані важким диханням груди, і ті самі оп'яняючі пахощі обвивали його, що тоді там, у одрині замку...
Але цим разом не стояло на перешкоді нічого, що зберігало б Андрійка від спокус Змія Горинича, розпалося, розвіялося все, і між Офкою і ним була тільки ненависть до всього, що їх розділяло досі.
Тихо, ніби ненароком, ліва рука молодця обняла стрункий стан жінки, доторкнулася до повного, пружного тіла.
— Ах! — зітхнула Офка і через хвилину всім тілом пригорталася до грудей Андрійка.
— Не вини мене за холод, лицарю, не знаючи мого горя. Пізнаєш його, то й осудиш сам!
Вирвалася з обіймів, сіла на своє місце і почала розказувати про Кердеєвича. Зразу не сподобався їй старший уже та надто поважний муж, одначе незабаром бачила вона його на турнірах, у яких одержав першу нагороду. Наче грушки, летіли його противники з сідел, а він усім велів рачки лізти до її ніг, де вставали аж за її дозволом. Це дуже їй подобалося, а коли батько, знайомі, а навіть король забажали її руки для Кердеєвича, вона згодилася. Пізніше зустріла свого колишнього товариша дитячих забав, який, побачивши її, запалав пристрастю до неї та за всяку ціну бажав розірвати намічене подружжя.
За його порадою почала Офка ставити Кердеєвичеві різні умови, гадаючи, що він їх не прийме, і так розіб'ється все. Одначе, засліплений красою дівчини, боярин готовий був за її ласку запродати душу чортові й погоджувався на все. Він принижувався, просив, жебрав, і тоді втратила вона до нього пошану та прихильність, і все єство збунтувалося проти ненависного шлюбу. Вона відмовлялася, шукала виправдання, викрутів, хотіла тікати, та все даремно. Батько беріг її як зіницю ока, і на всі плачі й вагання відповідав завжди: "Гаразд, гаразд, все те поладнається після вінчання". Тоді вона в останню ніч перед відданням зважилася на все, але тої самої ночі... віддалася своєму коханцеві, щоб ненависний чоловік не чванився її віночком. Вона надіялася, що коли Кердеєвич дізнається про це, то не витримає такого удару й відступить від наміченого подружжя. На диво, сам її коханець просив нічого не казати Кердеєвичу, бо, мовляв, так, як є, краще буде й на майбутнє. Обдурити "божевільного старцуна" — невелика штука, а під широкими полами його боярської киреї досить буде місця і для двох, не то для одного. Офка вперше скривила тоді душею, обманюючи Кердеєвича, а коли через тиждень коханець виїхав і пропав десь на заході, вона поволі звикла до свого становища жінки нелюбого, та ангельськи доброго чоловіка.
Дальше оповідання перервала служниця, яку Офка тримала замість Марини,— бліде шістнадцятилітнє дівчатко з синіми, мов фіалочки, очима та сумним личком. Вона сказала, що обід на столі, і обоє пішли до кімнати.
Всередині дворище було обставлене дуже гарно. Усі стіни оббиті дорогими узористими килимами, привезеними з Італії, на вікнах та дверях — опони та занавіси. На столі стояв чудовий срібний посуд, багатозолочений та різьблений. Наче живі, звисали з країв підносів та підставок квіти, виноград, колосся або м'язисті фігури жінок та мужів, сплетені в дивовижні групи. У кожному такому творі західного мистецтва видно було любов до краси людського тіла в його найвщому розквіті та бажання зірвати кайдани побожнооблудного середньовіччя.