І знову Торольв нізащо не впізнав би василевса, якби не люди навколо. Завдяки чому у василевсовому вбранні сталася така разюча зміна, він тоді ще не розумів. Бо коли це не Бог був, то й не людина тим більше, а скорше тоді ожилий ідол, створений невідомо ким з одного велетенського шматка золота. За тим золотим ідолом поважно й неспішно рухались інші в таких багатих та яскравих одежах, що, здавалося, тут в одночасся зібралося все золото світу й усі його скарби: дорогоцінне каміння, срібло й східні пахощі, котрі, як відомо, цінуються на вагу золота.
Захват і заздрість – ось що панувало тоді в душі юного варяга Торольва! І в тім, що через два на десять літ він вирішив податися на службу до ромейського царя, саме цей спомин був вирішальним.
Коли патрикій Калокір лукавим ромейським золотом поманив Русь на війну з болгарами, Гора радо дала згоду на похід свого звитяжного князя до Подунав'я. Але після того, як Святослав, перемігши болгар, не на жарт заратився з василевсом ромеїв, Гора почала глухо ремствувати. Світлі княжата, бояри й купці, що лишалися в Києві, через війну змушені були товар, зібраний на полюдді, везти на Ра-ріку, до Хвалинського моря – через землі чорних булгар та буртасів, а це далеко й незручно. І виторг отримали звідти чи не вполовину менший, ніж минулого літа від ромеїв. Поміж ними все голосніше чулося загальне невдоволення князем.
"Що він собі мислить?! – обурювались найсміливіші. – Торгу ж нема! В Царгород нас уже не пустять, Ітиль він своїми руками по вітру розвіяв – куди скору подіти?! Отсе навоювались... Скоро з голоду помремо."
А тут ще й Святослав, на короткий час повернувшись до Києва, оголосив, що хоче назавжди сісти в Подунав'ї. Боярська Гора, князем прозвана "кодлом", зрозуміла, що коли таке станеться, не бачити їй Царгороду, як власного гузна: Святослав у болгарах сівши, буде для всіх земель од чехів до в'ятичів і од варягів до уличів тим, чим колись за Ольга став для Русі й полунощних земель Київ – поставить на шляху до грецького золота свої ворота, замкнені важкою вереєю.
А тим часом торгу з ромеями не було й на друге літо; торгові сольства, розбившись по землях, никали хто де: полунощні землі через Смоленеськ знову подалися до Хвалинського моря, Русь шукала торгового щастя в Тмуторокані, тиверці з уличами – в Херсонесі. Сила Києва, що запирав собою путь з варяг до греків і тим єднав підвладні великому князеві землі, танула на очах.
Під осінь нова вість прийшла з Дунаю: Святослав, марно згубивши дві третини руської раті, ромеїв не здолав і йде на Русь. Начебто й ряд новий із греками уклали, аби не чинити перепон для обопільного торгу і все, здавалось би, верталось усп'ять. Та тільки за тою вістю нова прилетіла, лиха й тривожна: лишившись зимувати на Березані, розлючений поразкою Святослав не лише скарав на смерть усих християн, що були з ним, але поклявся і в Києві вчинити те ж саме. Торольв зі Святославом у Подунав'ї не був, болгар не воював, з ромеями не ратився – лишився в Києві десятником Ярополкової дружини.
Гора, зачувши звістку, принишкла. Ті з ліпших мужів та старців градських, хто християнами були, не знали, що й думати чи куди податися: навіть охрещені Ярополк зі Свенельдом навряд чи могли хоч якось захистити їх від розлюченого до божевілля князя-войовника, що палав жадобою помсти. Усі підозріло зиркали один на одного, збиралися хіба що по двоє й про щось таємно перемовлялись. Київські християни чекали Судного дня.
Коли ж це, після чергових щолітніх проводів на царгородський торг сотень лодій з товаром, вже при місяці ізоку, примчав від руського торгового сольства гінець і звістку приніс: печеніги за намовляння ромеїв по весні на Хортичому острові вбили Святослава зо всією його дружиною. Ті кияни, хто сподівався дочекатися синів своїх чи отців, в печалі обливалися сльозами; християни ж потай раділи. Знаючі люде пошепки рекли по закутках, що печенігів на князя нацькували й не ромеї зовсім, а свої – християни з Гори.
Як воно було насправді, Торольв, звісно, не знав. Але буря, що нібито відвернула від Русі, зайшла тепер з іншого боку: почалася княжа котора. До чого все те призведе, ніхто в Києві не відав, а тому піддавшись на заклик прибулого ромейського сла, чотири десятки охочих київських варягів, прагнучи десь перебути тривожні часи, отримали дозвіл від Ярополка й радо подалися на службу до Константинополя.
Полишивши у власній вотчині під Києвом жону та сина-отрока, Торольв опинився не просто в Константинополі, де бував чи не щоліта, а в самому його серці – обителі василевсів. Спершу новоприбулих росів оселили в Нумері[337] неподалік іподрому та згодом перевели до Халки – справжнісінького палацу з велетенськими бронзовими ворітьми, котрий був по суті входом до цілого міста в місті – Великого палацу василевсів. Звиклі в Києві до дерева, роси попервах серед кам'яних палаців почувалися ніяково, мов діти, що з напівземлянки якоїсь весі потрапили раптом у київський княжий терем. Скрізь був мармур найрізноманітніших кольорів, срібло, золото й дорогоцінне каміння, покрівлю палаців і ту ромеї облаштували з бронзових позолочених плит.
Нове, зовсім неймовірне навіть для таких, як Торольв, оточення, нове життя, нові слова, нові звичаї, обов'язки та строгий вишкіл досить скоро зробили з напівдиких, на думку ромеїв, росів непохитних та непідкупних охоронців молодих братів-василевсів – Василя і Костянтина. Етерії було кілька тисяч, проте служби вистачало всім і навіть з надлишком. За кілька літ Торольв змінився невпізнавано і в числі інших руських варангів-етеріотів радо прийняв Христове вчення, став його вірним, отримавши нове імення — Теодор. Давній подив чужоземного уноші двом іпостасям василевса Никифора після хрещення перетворився на неймовірне піднесення від почуття власної дотичності до святості того, що діється поряд з василевсом.
Василевс є земним братом Христа. Богу – Богове, кесарю – кесареве. Невидиму присутність Бога на землі супроводжує незбагненна для смертних таємниця. Усі приміщення Великого палацу, де перебуває василевс, намісник Христа на землі, перегороджуються завісами з важких тканин, скрізь панує благоговійна тиша і неземна втаємниченість, за дотриманням чого пильно слідкує силенціарій[338]. До певної миті василевса бачать тільки одиниці його наближених, навіть охорона ховається за товстими м'якими завісами. Гості або посли від інших держав чи сановники з фем[339] імперії, що з дозволу чи за запрошенням василевса потрапляють на його прийом в цю тишу обмеженого лаштунками простору, одразу ж відчувають свою нікчемність перед несплячим і всюдисущим Оком Господа і Його першого вірного слуги – імператора ромеїв. Лише коли ощасливлена Божою милістю особа замре на підлозі, в проскінісисі[340] простершись долілиць перед невідомістю всемогутнього Бога, тоді тільки безшумно підніметься частина тих лаштунків і відкриє василевса, що сидить на нижчому з двох, поряд встановлених, тронів. На більшому з них, цілковито вкритому золотом, возсідає невидимий очам простих грішників Христос, Спаситель світу. Обабіч трону василевса лежать позолочені леви, поряд стоять золоті дерева з птахами на гіллі, що починають співати, ледь очам присутніх відкриється осяйний лик автократора. Леви тоді гарчать, мов живі та б'ють себе по боках хвостами й у той час, як приголомшений запрошений, згідно з ритуалом, хрестом розкинувши руки, знову падає в проскінісис, трон василевса невидимою силою піднімається в повітря, а після третього такого поклоніння василевс на троні возноситься аж під самий купол конхи Хрисотрикліну[341] й простір палацу наповнюється тоді божественними звуками небесної музики, що лине невідомо звідки й у той же час звідусіль.
Прослуживши стільки в етерії, бувши, по суті, щодня причетним до земного втілення божественної таїни, Теодор дивився на світ зовсім іншими очима, аніж п'ять літ назад. Земний прояв Бога був для нього у всьому і не лишалося в світі нічого найменшого, що було би поза Ним. Саме божественний устрій Василії Ромеон, сотворений, без сумніву, самим Господом, настільки довершений, що наперед, на сотні літ визначав щоденну дію не тільки для останнього євнуха Великого палацу, а й для василевса, хто б ним не став, викликав у Теодора, та й, звісно, не тільки в нього, священний трепет і захват.
Як неймовірну таємницю розкрив колись Теодорові знайомий євнух, що всі знання по устрою імперії сховані в отому диві, що зветься вівліо[342]. Теодор тоді вже не раз бачив неподалік Августеону[343] кілька лавок, що торгували вівліо й завжди там було багато ромеїв, що не лише купували ту дивовижу, але й часто із запалом щось обговорювали.
Теодорові давно вже стало зрозуміло, що всемогутній Никифор Фока, коли йшов пішки за іконою Богоматері, а не їхав перед усіма на коні, звісно ж, чинив те не власної волі, а лише згідно з встановленою Господом церемонією, що велить автократорові привселюдно показувати свою власну малість перед Божим заступництвом, бо ромейське військо непереможне лише доти, доки над ним розпростертий Покров Богородиці, бо не василевс є переможцем ворогів імперії, а сили небесні на чолі з Матір'ю Божою. І єдине, що міг від себе дозволити тоді всесильний василевс Никифор, це вдягнути власяницю, аби ще більше підкреслити свою вірність Христові й нікчемність власної людської суті перед ликом Богородиці.
І попри нелюбов його до розкоші та життя в палацах, мусив він, так само підкоряючись божественному устрою імперії, йти спекотного дня, обливаючись потом, по Месі в дивітиссії[344] під золотим плащем, в багряних чоботях і з важким золотим вінцем василевса на голові.