Тут тихо, затишно, безпечно, тут нема ніяких напасників, ні грабіжників, ні капосних причеп,— при цих словах замиготіли вогники в очах Офки,— то й я не раз покидаю бойовище та двір і їду сюди на відпочинок. Тепер мені треба їхати надовше, може, на півроку, а може, і на рік, тож я мусив ще раз поглянути на моє гніздечко.
Андрійко зблід.
— То ви мене повезете у Польщу? — спитав він.
— У Польщу? Навіщо? — відповів староста.— Хіба ти сам захочеш. Але я не радив би тобі туди їхати, бо легше туди дістатися, ніж вернутися. Невже ж ти, лицарю, у Польщу вибираєшся?
— Не розумієте мене, достойні! Я в ваших руках бранець, тому гадаю, що мене заберете у Польщу, але я сам туди не наважився б їхати.
— Ти бранець? — схопився Кердеєвич і раптом зареготав та кинувся обіймати Андрійка.— Ти — наш рятівник, який врятував від смерті мене і Офку,— бранець? Чули ви таке, батечки? Ха-ха-ха!
— Так, ви бранець, лицарю! — заговорила з усміхом старостиха.— Але тільки любов'ю та приязню прикуємо вас до себе. Усім життям не виплатимо вам повинності, бо ж ви нам це життя дали вдруге.
Андрійко не розумів слів старостихи й аж після довгої розмови дізнався, що ведмідь згинув від його меча та що його непритомним принесли у двір.
— Отут,— закінчив староста пояснення,— під опікою Офки та моєї старої мамки Горпини одужаєш, лицарю, а там і поїдеш у свою путь. А тепер ходім на вечерю!
Нелегко було Андрійкові встати з лежанки. Від довгої мандрівки по багнюці та від боротьби з ведмедем боліла в нього кожна кісточка, а лівою рукою годі було взагалі ворухнути як слід. Шуміло трохи і в голові, та, проте, настрій Андрійка значно покращав. На старосту не дивився уже тим ворожим поглядом, що раніше, бо почуття нетерпимості ослабли в його душі. Зате при погляді на Офку плавало його серце у захопленні, у якійсь неземній розкоші, і не було вже кривавих привидів племінної ненависті, які раніше стояли на перешкоді до джерела краси та любові. Навпаки! Усе, що досі в'язало його з життям, розпалося, порвалося, щезло, втонуло у зневірі, глибоко запала в серце образа, та найстрашніша образа, яку можна заподіяти мужчині, кажучи: "Йди геть, ти мені не потрібний!"
Весело минав час при вечері. Кердеєвич ні словом не згадував про князя Носа, а Андрійко волів теж забути про це у присутності Офки. Зате розказував захоплено про оборону Луцька, по ратників "боярина Грицька", про замисли боярина Миколи та свої. Кердеєвич споважнів, замовк і аж трохи згодом відповів:
— Справді, видно, тепер у світі лицарський стан занепадає, коли навіть у нас починають люди думати про мужицьке військо. У хлопів є, без сумніву, велетенська сила, та, проте, не віл поводить візником, а візник волом, хоч віл і дужчий за нього. Мужик — не велика сила, але сліпа, несвідома своєї величі. Чи з нього вийде світанок свободи Руської землі? Не знаю і не вірю, щоб це сталося швидко. Луцькі ратники держаться завдяки Юрші, тобі та Горностаєві. Якби не ви, вони розпливалися б, наче осінній дощ, що маленькими струмочками зволожує землю, хоч разом міг би могутньою хвилею захопити з собою усе живе. Поки що князі держать верх над світом, а боярство та шляхта беруться відібрати у них цю владу для рівного поділу між усіма. На мужиків нема ще місця.
— Так, достойний пане,— зауважив Андрійко,— тільки наше руське право, наша незалежність існують завдяки свободі мужика...
— А оскільки мужик не може бути вільним, то і на незалежність ще не час! — усміхнувся Кердеєвич.
Знову насилу вгамувався молодець і стримався від відповіді.
— Мені це байдуже,— заявив він,— бо бачу, що я ламав спис за пропащу справу.
Коли підняв голову, очі його зустріли погляд Офки, ясний мов сонце, палкий мов вогонь.
— За яку б справу не ламав спис лицар, завжди він лишається лицарем, що стоїть понад мужиком, князем чи боярином! — сказала вона.
— Так, але невдачі зламують часом і лицаря! — відповів Андрійко.
— Без сумніву! — сказав на те Кердеєвич.— Тому повинен лицар не йти в житті тільки за своїми почуттями, лишень зважити добре силу противників та союзників, і аж тоді кинути свій меч на цю чи ту терезку ваги.
— Як то? А рідний край, мова, віра, народ? — упирався ще Андрійко.
— Лицар стоїть понад усім тим, як найнижчий духовник над найвищим володарем світу! — відповів Кердеєвич холодно, а Андрійко замовк. Не переконали його слова перевертня, але відповісти на них не міг. Аж тут втрутилася Офка:
— Забуваєте, лицарі, про те, що повинності лицаря не закінчуються на боротьбі. У нього є ще служба жінкам чи жінці. Чи ж вона не заповнить порожнечі у лицарській душі того, що боровся за пропащу справу?
Тут знову глянула в очі молодцеві так щиро і так любо, що молодець спалахнув як рожа.
— Ха-ха-ха! — засміявся добродушно Кердеєвич.— Відразу видно, що моя жіночка грає на струнній бандурі. Вчасно ударила струну, яка найголосніше повинна обзиватися в серці молодика.
XXVII
На превелике диво, Андрійко другої днини зліг у сильній гарячці. Стара Горпина, яка знала всілякі ліки, заявила, що йому пошкодили духи багна та що гарячка триватиме аж до перших морозів. Поки що було неможливо Андрійкові їхати із Кердеєвичем, а староста не міг на нього ждати, бо на заході боротьба з Польщею, незважаючи на перемир'я, не втихала.
Появилися навіть знову мужицькі ватаги, які нападали на всіх, хто прибував до сіл грабувати поживу чи пашу. Але тепер цей мужицький рух не носив уже характеру всенародного повстання. Мужик боронився тільки від ворогів, які зазіхали на його працю або хотіли накинути йому польське пашцизняне право. Поодинокі князі використовували ці місцеві вибухи й повертали гнів народу проти поляків та перевертнів. Почалася війна всіх супроти всіх, бо головні польські війська пішли на Пруссію та у Наддністрянщину, куди загостили були волохи. Сама шляхта з великою підтримкою малополяків мусила боротися з повстанцями на Поділлі, Волині, в Холмщині та Галичині. Туди мусив їхати Кердеєвич, бо на чолі однієї з ватаг стояв князь Олександр Ніс, який накинувся насамперед на волості Кердеєвича. Він шукав Офки або помсти, а старості його завзяття загрожувало знищенням майна. Тому, не гаючись, сів Кердеєвич з службою на човни та поїхав угору Прип'яттю на захід. У Незвищі лишився Андрійко сам під опікою Офки та Горпини, а кільканадцять ратників із місцевих селян та замкових слуг і зграя величезних, злючих собак стерегли дворище.
Недуга Андрійка тривала недовго. Коли перші осінні дощі наповнили водою всі рівчаки та заглибини в болотистому грунті, а самі багна перетворили в озера, коли доступ у Незвище став зовсім неможливим, він устав здоровий та веселий, як ніколи.
Аж сам здивувався молодець, чуючи, як огнем переливається в ньому молода, палка кров. Понурі картини минулого та майбутнього, які тривожили його уяву ще недавно, зникли безслідно й залишили після себе тільки щось, ніби сором. Було це почуття, яке виникає в серці зрілого мужчини на спогад молодечих розчарувань та прикростей. Людина сміється сама над ними і над собою, хоч колись уся душа рвалася від них, а сердечна кров топила нещадно у своєму розшалілому плесі всі свобідніші пориви молодості. Так, не те стало тепер. Мандрівник з деяким зворушенням дивився на щойно перескочену прірву, але перед ним стелився рівний, мов полотно, битий шлях, душа всміхалася до нього.
Уставши, Андрійко подякував богу за рятунок молитвою, а опісля побіг до ріки, щоб знайти човен, який перевіз би його в Чорнобиль. Однак у прибережних лозах, де звичайно паслась худоба, тепер шуміла жовтава хвиля. Купини лоз утворювали тільки низенькі зелені острівки, які гнулися під натиском води. Далі за ними — чи то море розлилося? Чи перенісся у темні ліси Полісся безмежний Дунай? Величезний простір краю, якого не бачило око на замряченому горизонті, покривала вода. Не та лінива, сонна вода Прип'яті, а якесь страшне, розшаліле море, без краю, без стриму, злюче та дике. Раз у раз стрілою проганяла течія грубезні пні дерев з корінням та гіллям, які нанесли у русло Прип'яті лівобічні притоки ріки. Вони пливли один за одним, наче їх хто навмисне пускав униз з течією, щоб припинити плавбу на ріці. Бо справді, годі було й подумати, щоб хтось відважився довірити свою долю слабкій чайці серед цього дивовижного круговороту води, бризків, мряки, пнів, крислатого, чорного гілля та поплутаної, наче руки утопленика, гнучкої лози. Андрійко сперся об низьку вербу, яка стояла над водою, і мовчки дивився на величну картину розшалілої природи. Він знав, що хоч і спаде вода в Прип'яті, то осінні дощі перепинять плавбу до грудня або й січня, і він аж тоді зможе вибратися по льоду та снігу, саньми.
— Не мізкуй, не мізкуй, лицарю, і не квапся! — почув раптом позад себе тремтячий старечий голос Горпини.— Не квапся та вертай у хату, а то знов ухоплять тебе злючі духи боліт.
— Здорові були, бабусю! — відповів з усміхом Андрійко.— Не бійтеся за мене! Я зовсім здоровий! Ні сліду не лишилося від поганої недуги.
Спираючись на ціпок, стара підійшла та кістлявим, заскорузлим пальцем відхилила його повіки, уважно приглядаючись до його очей.
— А не болить у тебе голова та спина? — спитала вона.
— Зовсім ні!
Серед безлічі дрібних зморшок, які покривали все обличчя старої, зарисувалося кілька глибоких зморщок на чолі, а маленькі вицвілі очі дивилися кудись далеко. Раптом рука з кістлявим пальцем піднялася вгору, наче застерігаючи.
— То погано, то дуже погано! — сказала пошепки.— Як так, то ти, лицарю, не мав пропасниці, а тебе врекла он та, там!
І рукою вказала на дворище Офки. Андрійко споважнів.
— Як же це? — спитав він.— Невже ж молода гарна жінка може наврочити? Не кажіть, бабусю, нісенітниць! Видно, ви не любите її, тому й говорите таке.
Стара потрясла головою.
— Не люблю її, кажеш? Ні, це неправда! Я ненавиджу її, власними руками задавила б її, як сліпе котеня, вкинула б у найбільшу глибінь Чортового болота... Ось де правда!
— За що ж ви її ненавидите? — питав Андрійко, якого мимохіть зацікавила ця розмова.— Вона ж гарна, як весна, і бачу, добра, бо держить вас, бабусю, у дворищі, хоч, певно, знає, що ви її не теє... Вона добра, як божий ангел. Бачив я її в іншому місці, вона була там недобра, злюча, хитра, але тут...
— Правда твоя, сину,— перебила стара.— На її устах мед, у руках золото, але в серці...