Царство Вам небесне, діду, і щире спасибі за Ваше тепло, доброту та рибальські оповідки: "Я сю-ди, а во-на ту-ди-и!..".
Тут же, біля тополиного гайка, кінець риботинської кручі поріс двома десятками верб та негустим верболозом, який лише трохи нижче стає вже непрохідною щільною стіною, відділяючи кручу від плеса із слідами колишніх перегатів. Перегати – такі собі споруди у воді, щось на зразок велетенських гаток, які тягнуться від берега майже до середини ріки. Колись русло Десни було в цьому місці хоча і широким, проте занадто мілким для судноплавства, тож люди позабивали в річкове дно по два ряди вербових кілків, заплели їх лозою на зразок сільського тину, а простір між ними заповнили піском, утворивши, таким чином, через кожні кількадесят метрів своєрідні греблі, які звузили русло ріки. Стиснута берегом та перегатами, Десна самотужки поглибила тут дно, розчистивши під протилежним крутим берегом свій фарватер. І хоча нині перегати рікою та часом майже повністю зруйновані, але фарватер зберігся, ним буксири тягають баржі з Новгорода-Сіверського до Чернігова та в зворотньому напрямку.
Отут, за півсотні метрів вище першого перегату я і надибав місце, котре нині так мені подобається. Глинистий берег тут переходить в супіщаний, а нижче і взагалі стає піщаним – починається плес. Якраз на межі переходу від важкої глини до податливого супіску деснянська течія, відбившись від зсунутого згори аж до води великого куща верболозу, закрутила вир, котрий з часом вибрав у м'якій супіщаній кручі нижче куща півколом вигнутий добрячий обмут. З підмитої кручі над водою густо нависає вербове коріння, вода в обмуті, в затінку від високих верб та густих кущів видається темнішою, ніж будь-де в іншому місці, а дно, хоча вже і наполовину піщане, круто йде вглиб. Досвідчене рибальське око одразу визначить, що глибина тут під чотири метри, вир, що так плідно, при високій весняній воді, попрацював із берегом, нині, в межень, притих і відбиваючись від куща, повільно, але могутньо в своєму русі, прямує вниз метрів за п'ять від берега.
"Оце ковбаня! – подумав я, коли вперше присів тут біля води: – Якщо на Десні і живе Водяний, то домівка його саме в оцьому обмуті і ніде більше...". Та й дійсно, під корінням верб течія аж невеличку печерку вимила, у котрій завжди панують майже сутінки, так, що окремі деталі годі й розгледіти.
Дно в ковбані виявилося чистим від корчів, сидіти тут зручно, вудки за дерева не зачіпаються, місце я облаштував собі низько, при самій воді, з тих міркувань, щоб вудки, по-перше, діставали якомога ближче до воя, котрий знаходиться далеченько від берега, а по-друге, чим нижче сидить над водою рибалка, тим менш він помітний для риби.
Є в мене і сусіди – боброве сімейство: три верби нагорі, над кручею, навесні були ними підгризені та повалені. Бобри на Десні хаток не будують, це вам не струмок, тому живуть по норах. Мабуть, десь неподалік вирили вони в деснянькій кручі собі житло із входом під водою, бо час від часу на мокрому піску можна побачити їхні сліди. Хтозна чим ці верби сподобались гризунам-будівельникам: чи вкрай потрібно було зточити навесні відрослі за зиму різці, чи захотілось розім'ятись, а може зазіхнули на гілки з верхівок дерев. Попадані верби, ясна річ, хазяйновито прибрала Десна, а на березі від них залишились три пеньки, заточені, немов олівці.
Ще на одній, найтовщій та найстарішій вербі, якою бобри чи не спокусились, чи побачили, що забракне духу звалити могутнє дерево, живе сім'я шершнів – здоровенних, мало не в половину мого вказівного пальця, смугастих, дуже схожих на ос і занадто вже нервових, комах. Варто лише мені зробити під їхньою вербою кілька швидких рухів, як вони одразу ж починають кружляти над самою головою, оберігаючи свою територію від можливих посягань чужинця. Ще змалечку чув я від батька, що укусів двох шершнів не витримає жодна людина, тому перевіряти на собі чи дійсно це так, мені не хочеться, тож я тут поводжусь тихше води, нижче трави.
Зараз, доки ще не зовсім розвиднілось, шершні про себе не нагадують і я спокійно займаю своє місце, вмощуюсь зручніше та починаю готувати свої снасті. Зате комари, оця кара Господня, ненажерливі гаспиди, з'являються майже миттєво і з дратуючим слух писком беруться до роботи, кинувшись на мої неприкриті шию, обличчя та руки. Правда, їх нині не так і багато, не те, що років десять назад, коли після справжніх повеней лугова сирість та тепло сприяли появі кровососів у небачених тепер кількостях. На зміну кадила з вербовим трухляком сьогодні прийшла в'єтнамська мазь "Зірка", тож я швиденько мащу нею руки, лоб, вилиці та вуха. Та якби навіть і не було тої мазі чи кадила, то й це не змусило б мене відмовитися від вранішніх посиденьок над деснянською водою.
Пташиний спів, щебіт та посвист линуть звідусіль, щомиті наростаючи – крилате плем'я із вдячністю до Сонця вітає прихід нового дня. І вкотре вже я знову дивуюсь: цей гомінкий, тисячоголосий хор не шкодить Тиші – он хлюпнув під самим берегом, за кілька метрів від мене, себелик, вхопивши комара, а я почув той плескіт так само чітко, як би він скинувся поряд із моєю ногою. Отаке воно, здавалось би, непоєднуване – оглушлива Тиша...
Вище по течії заторохтів мотоцикл і по звуку двигуна я здогадуюсь, що то МТ з коляскою – це, мабуть, приїхав рибалка, котрий має гатку в чистій кручі, неподалік від смугастого ліхтаря.
Овва! А де ж моя сітка від підсаки? Забув! Так і висить у дворі на мотузці для білизни... Хай тобі грець! Ну і що ж мені тепер робити без неї? Їхати назад?
Та нізащо! Обійдусь і без підсаки. Вже з тиждень, як наступив межень, рівень води завмер на місці і за цей час течія вимила в податливому березі мілкий припічок сантиметрів у тридцять завширшки. Тут є шанс будь-яку здобич витягти без підсаки. Чи ж я не справжній рибалка? Хоча на Десні мені ще жодного разу не доводилось таке робити, проте треба ж колись починати...
Заспокоївши себе таким чином, готуюсь не поспішаючи: закришую місце – підгодовую, підманюю до себе рибу, лаштую вудки. Все мені тут добре знайоме і вивчене, вивірене на деснянському дні до дециметра: куди на поверхні потрібно сипонути горох, в яке місце закинути вудку, аби течія, знісши співвідносно до ваги грузила, гачок із горошиною вниз, поклала його на точно визначену ділянку дна, та наскільки потім потрібно підтягнути вудку до себе, аби течія не топила поплавець – тут свої хитрощі і своя арифметика, незрозумілі для людей непосвячених у всі тонкощі деснянської рибальської науки. Можливо, комусь сторонньому все це видасться несуттєвими дрібницями, проте насправді в іншому випадку успіх буде хіба що випадковим. Нині все робиться само собою, за звичкою, але ж на це пішло, ... ти ба,...та вже більше п'ятнадцяти років ловлю на Десні...
І ось вже мої поплавці завмерли нерухомо на скляній поверхні води. Через те, що я дивлюся на неї під дуже гострим кутом, поплавці видаються мені не жовтими кульками, а просто темними горбочками на блискучій поверхні. Сидячи так низько, вудку закидати доволі важко: при закиданні поплавець час від часу заплутується за гінчик і доводиться її знову перезакидати, та й початок кльову важче помітити, тому потрібно повністю зосереджуватись на своїх поплавцях, аби не прогавити довгоочікувану мить.
Все-таки, за останні роки я добре навчився вибирати рибне місце і зрозумів головне: якщо в цьому місці ходить риба – кльов буде неодмінно, нехай і один за весь ранок, лише один, але такий, що безперечно принесе успіх. Тут дрібнота в розрахунок не береться; коли деснянський рибалка каже: "Оце за ранок один лише кльов і бачив" – будьте певні, – він мав на увазі кльов ляща або в'язя вагою щонайменше на кілограм. Аби бути з рибою, потрібно не прогавити цей, можливо, єдиний шанс і я пильную, пильную, пильную...
Для мене вже не становить ніяких труднощів висидіти майже нерухомо, на одному місці, кілька годин поспіль. Як виявилося, це зовсім не важко, коли ти впевнений, що кльов неодмінно буде, отой омріяний з дитинства кльов, на який здатна лише велика риба, коли раптом – р-раз! – і поплавець повагом, здавалось би, неспішно, йде під воду, але в тебе є щонайбільше одна секунда, а швидше за все – лише якась частка секунди на те, щоб зробити вчасну підсічку і відчути там, внизу, живу, непідйомну одразу, вагу.
Авжеж, знайдеться повно рибалок, а в першу чергу – і не рибалок зовсім, котрим витримати подібне очікування не під силу. Такі рибалки відводять душу на озері, хтось береться за спінінг, або, що мені вже зовсім незрозуміло – ставлять сітки чи взагалі застосовують електровудку – "верх технічного прогресу", його, так би мовити, квінтесенцію. Перших двох я розумію – ми всі різні; останніх не берусь і судити: кожен відповість за своє Там...
Певно, нема такого рибалки, котрий хоча б один раз у своєму житті та й не брався за спінінг. Десь так класі в сьомому чи восьмому спробував вперше половити на нього і я. Снасть проста: в "Спорттоварах" купуєш спінінгову інерційну котушку за п'ять карбованців та сто метрів волосіні нуль сім десятих міліметра, щоб могла витримати будь-яку вагу – пудову щуку, то й щуку, півтораметрового сома, то й сома, або, в крайньому разі виперти з деснянських глибин чотирьохметрову гілляку-корча, бо ж відомо, що на спінінг дрібна риба не бере; для початку роздобуваєш чи то в магазині, чи у друзів дві блешні, одну білу, іншу жовту; метрової довжини вудлище готуєш із шматка старої вудки; одне-єдине пропускне кільце робиться із міцного дроту; все це у відомому порядку збирається докупи і все – спінінг готовий. З часом юний спінінгіст навчиться і блешні з катерининських, червоної міді, п'ятаків робити, і полірувати їх голкою-циганкою. Трохи потренувавшись на суходолі, аби не робити беззупинно "бороди", можна братися до справи. Я свого часу саме так і зробив. Перше півкілограмове щупеля дивом спіймав на Старій Коноплянці серед підводних хащів кропивки. Потім були і інші улови. Ловив в основному щук, кілька разів траплялись судаки. Але все ж спінінг не прийшовся мені до душі настільки, щоб я проміняв на нього деснянську вудку.
Не раз бувало – приїдеш удосвіта на Десну, маючи крім вудок ще й спінінга, побачиш, як полює під протилежним берегом щука – начебто і загориться покидати блешню, полюючи за зубастою ненажерою, а тоді глянеш, – Боже, який ранок пропаде: вітру немає, тиша навкруги, жоден листочок не поворухнеться; пташки виспівують на всі голоси, вода – немов те дзеркало; тут гатка манить до себе красивим воєм, там обмут зачаровує таємничою своєю глибиною...