І донкіхотством тут справі не зарадиш. Поступово, мобілізуючи всі здорові сили парторганізації, спеціалістів, істинних господарів землі, Мережко й ті члени райкому, що визнали його і згуртувалися навколо, починають перебудову не тільки керівного апарату, але й самого світобачення зеленогайців, їх уявлення про соціальну справедливість і про соціалізм, про майбутнє свого краю і всієї країни.
І ми бачимо: що глибше запускає партійний ватажок плуг перебудови, то упертішим і вишуканігпим стає опір чиновників — голови райвиконкому Шишки, завідуючого організаційно-партійним відділом обкому Нестеренка, голови колгоспу Вільхового та інших людей, які ще вчора видавали себе за поборників перебудови.
Так, в основі цієї переломної колізії лежить партійна принциповість та ідейна безкомпромісність В. Мережка. Але це не означає, що сам він нездатний на розумні ділові компроміси, до масштабного державного мислення. Важливо й те, що більшість рішень і вчинків його продиктовані не так кон'юнктурними вітрами змін, як глибоким знанням психології людини від землі, реалій селянського бутгя."Без народу ми нічого не варті!" — скаже він своєму опонентові у запалі полеміки. І це не лише слова — це девіз його діяльності. Бо мовлені не для гасла, а від усього щирого серця.
Віриш героям твору і в тих сценах та колізіях, в яких розкриваються їх суто людські інтимні поривання, де вони постають перед нами наодинці з природою, зі своїми думами про минувщину і прийдешність.
В романі Дмитра Клюєнка "Повінь" чимало таких мудрих слів і дій, які ідуть саме від серця, від душі автора, в яких відчувається тривога й надія митця за все те святе, чим живуть його герої, його народ[43].
ОБРАЗИ І ДЕКЛАРАЦІЇ
Аналізуємо прозові твори початкуючих авторів
Валерія Галинського та Альбіни Хрустальової
1
Досить переглянути кілька літературних сторінок газети, щоб переконатися, що прози серед творчого доробку наших молодих читачів практично нема. І справа тут зовсім не в суворості добору творів для публікації чи в труднощах, пов'язаних з їх обсягом. Ні, просто у редакційній пошті або зовсім нема прози, або ж вона надходить у такому зародковому стані, що говорити про неї поки що рано. (Якщо, звичайно, не рахувати творів досвідчених літераторів, які з'являются в газеті досить часто і про які зараз не йдеться).
Отже, молода, щонаймолодша проза... Проблеми її становлення досить докладно розглядалися на Республіканській і Всесоюзній нарадах молодих письменників. І завжди розмова зводилася до того, що приплив молодих сил у прозу вкрай слабкий, і що проблем її поки що бачимо значно більше, ніж... самої прози. Причин цього явища називається чимало, але всі вони настільки ж правомірні, як і сумнівні, і тому не будемо вдаватися зараз до їх аналізу. Досить того, що вони доводять: таке становище з найновішою поросллю прози досить типове.
І тим цікавіше називати сьогодні імена двох молодих прозаїків — Альбіни Хрустальової та Валерія Галинського, оповідання яких знаходиться зараз у редакційному портфелі. Прозаїків різних, перш за все за творчим досвідом, за літературними манерами та уподобаннями; різних за світобаченням та напрямком своїх пошуків.
Відразу обмовимося, що доля надісланих до редакції творів і Хрустальової, і Галинського уже вирішена — друкувати ми їх не будемо. Та все ж поговорити про них на нашій студії не тільки варто, а й доконче потрібно. По-перше, тому, що в житті кожної творчої особи наступає період, коли людині необхідно знати оцінку свого творіння, й обоє наших авторів уже чекають того, щоб про них заговорили; а, подруге, — і головне — їхні твори уже дають поживу для аналізу, роздумів і оцінки. їх не відкладеш, як цілком безнадійні. А для початківця це не так уже й мало.
Розпочати, мабуть, варто з оповідання Валерія Галинського "Щедрість". Поки що він надіслав до редакції лише один твір. Але й цього досить, щоб зрозуміти, що маємо справу з автором, який уперто пробує свої сили в літературі і який володіє достатнім досвідом і хистом, щоб не вважати ці спроби марними.
Сюжет оповідання (якщо тут взагалі може йтися про певний сюжет) надзвичайно простий: стара, знемічніла Катря пише листа онуці Надії, яка недавно вийшла заміж і подалася з рідного села. А пишучи того листа, бавить другу онуку та пригадує молодість.
Так ось, читаючи цю банально банальну історію, раптом натрапляєш на таке: Катря б'ється над листом, почуттів багато, а потрібних слів нема. Якось непомітно для себе вона відволікається і починає пригадувати дівочі літа, свої заручини. І коли, врешті-решт, знову схиляється над листом, то слова несподівано вкладаються їй у співомовку: "Іди-іди, моє письмо, понад ліси-буки. І відразу попадайся тобі, Надю, в руки. А я пішла воду брати — вода дуже чиста. Лишай, Надю, всю роботу, читай мого листа..."
Для нас, людей звиклих до літературної мови та південних говірок, ця співомовка видається незвичною і з огляду на мову, і за своєю суттю. Та все ж — це чудова деталь. Реалістична, майстерно введена у тканину твору, вона сказала нам про душевний стан простої гуцульської жінки значно більше, ніж сказали б кілька сторінок найфіліграннішого опису її настрою. Хоча для розуміння її — цієї деталі — треба знати і мову, і побут, і фольклор, й особливості сприйняття природи, та навіть сам спосіб мислення карпатських горян. А те, що Валерій Галинський знає усе це й уміло використовує — підтверджує увесь твір. І такі знання, такий творчий базис початківця вже багато важить.
В. Галинський прагне до образного осмислення явищ й образного письма. Про це свідчить хоча б такий фрагмент: "Ясне проміння снопом зрілої пшениці впало на долівку, рухливим плетивом відбиваючись на білій стіні". До того ж він щедро і доладно використовує образні порівняння і приповіди: "Бувайте здорові, як вода, і щедрі, як земля", або "Два хлопці, як соколи, і трійко дівчат, як маківки".
Автор, загалом, непогано володіє літературною мовою і, водночас, задля мовної характеристики героїні, користується гуцульською говіркою. Його героїня має чітко визначене соціальне обличчя: вона "мужичка" з бідного роду, однак злигодні життя не зломили її — Катря стає однією з засновниць місцевої колгоспної артілі.
Та, поза все це, говорити про "Щедрість", як про викінчений твір поки що рано. "Безсюжетність" стає бумерангом, який повертається і б'є навіть досвідчених літераторів. А "Щедрість" — то цілковита ілюстрація такого бумерангу. Як не прикрашав автор сцену написання листа, вона все жтаки виявилася лише тривіальним епізодом з... майбутнього оповідання. Він відчув це і, щоб якось врятувати становище, наприкінці раптом подає сцену: стоїть голова місцевого колгоспу край бурякової плантації і милується краєвидом.
Але це цілком випадковий, невмотивований, не пов'язаний логікою сюжету, власне "чужорідний" для його тканини, епізод, що нібито помилково занесений з якогось іншого твору.
І ще одне: усі спогади Катрі, весь виклад її минувщини — це, на жаль, тривіальний, хрестоматійний переказ на тему соціального розвитку села. Та це вже не оповідання, Валерію, а конспект майбутнього великого соціального полотна. Перечитайте роман галичанина Богдана Бойка "Липовий цвіт сорок першого..." — там ви знайдете усе це в добре виписаному, розгорнутому вигляді. Ви не змалювали, не відбили ці події в художніх образах, а лиш побіжно декларували їх. Ще невдаліше ви декларували тугу баби Катрі, примушуючи її тужити за онукою, що вийшла заміж і щасливо живе в Одесі, такою гіркою тугою, ніби та онука десь у тяжкій неволі. Власне, ви намагаєтесь переконати нас, що вона так тужить. Але ми цього не відчуваємо і співпереживати не прагнемо — нема підстав.
Дрібних мовних, смислових та стилістичних огріхів ми вже не торкаємось, вважатимемо прикрим недоглядом. Як от, наприклад: "Життя — то довга, довга дорога, по якій іти важко, щоб бува не збочити" (?!)
Саме декларативність є основним недоліком і творів Албіни Хрустальової. На відміну від В. Галинського, Альбіна вже не раз надсилала нам свої твори, брала участь у конкурсах, має публікації по районних газетах. Авторка — педагог за фахом, і це відчуваєш одразу, з перших рядків її оповідок (на жанрі її творів ми ще зупинимось). Вона знає побут учителів, уважно придивляється до навколишнього світу, відшукуючи його зв'язки з людськими душами; оповідь її м'яка, лірична, і... завжди з елементами дидактики. Але ця, край потрібна риса в педагогіці, іноді виявляється шкідливою в літературі.
Хлопчик Гришуня захотів упіймати їжачка, щоб побавитися ним, але:
"Наш супутник, старий художник, з обличчям, обпаленим війною, не витримав:
— Що ж це ви, люди добрі, робите? Ганяєте їжачка!
— Ми, коли поїдемо, випустимо його! — виправдовується хлопчик.
— Погано, — сказав художник. — Ви поїдете, а їжачок і літом не натішиться, буде мучитися в кімнаті без повітря і лісу цілий місяць. Не можна так.
— Він такий нервовий, не говоріть, будь ласка! — втрутилася мати.
— Нічого, нехай поплаче, — говорив художник, — це добре, що ти, Гришуню, пожалів звірка! — і старий чоловік осудливо глянув на молоду матір".
Ось, власне, і вся суть оповідання "їжачок не прийшов" (переклад з російської мій. — Б. С.). А далі, в одному абзаці, хлопчик миттю перевиховався і почав "збирати обгорілі сірники, підв'язувати тонку малинку і розправляти траву. ,"А'їжачок, ясна річ, більше "не прийшов, образився..."
Гадаю, дидактичні моменти тут роз'яснювати не треба, і їх значення у творі — теж. Але дозвольте, Альбіно... Чому ви, спільно з художником, дійшли висновку, що "Гришуня пожалів звірка"? Тому що заплакав? А ви не припускаєте, що заплакати ваш герой міг, тому що "нервовий" і не визнає заборон? Або тому, що злякався тону розмови художника, незнайомого дядька, з матір'ю (он скільки знаків оклику), або ж його "обпаленого війною обличчя". А ви ж побудували на цьому увесь сюжет, увесь зміст твору.
Набагато вдалішою, на мій погляд, є ваша "Зелена береза". Вдалішою, з огляду на смисл, на мету оповіді. Тут ви теж, яків оповідці "їжачок не прийшов...", прагнете подати опис природи і навернути героїв і читачів на думку про необхідність бережливого ставлення до неї.
Але ж дозволю собі суттєве, на мій погляд, зауваження.