Твоя свідомість не витримує, волає: "Так не має бути!", а ворог із мечем не йде, не поспішає, він спершу нищить твою волю до гідної смерті, щоб прийти, коли вона ослабне і стинаючи голову тобі, втішатися страхом у твоїх очах.
Коли вчора хороборці змогли відстояти свій город, не дали вогню поширитись і помогли в тім Кришневе волшебство та льодяний дощ, то тепер марним було сподівання на ще одне диво: палало одразу в кількох місцях і всі розуміли, що варто здійнятись вітру, як дерев'яний город швидко стане одним величезним багаттям, в котрому порятунку не буде ні для кого. Вмерти до вогню було нині найбільшим бажанням Буслая, проте ж не просто вмерти, а й прихопити з собою хоча би одного із тих татар, що рвались в Хоробор.
Стріли рясним дощем без угаву летіли з неба і тільки широкі, плетені з лози щити, що сяк-так закривали з обох боків два пороки, слугували не надто надійним захистом для тих, хто метав із них по татарах. Прилізло, приповзло під стіну якесь нечуване й небачене татарське одоробло, з нього на розбиту стіну перекинули місток, а потім... З черева тієї вежі виникали, наче з рукавички, свої, руські полоняники, бігли, гнані ззаду татарами, до краю містка й заколоті ззаду списом чи зарубані мечем, падали вниз, – десятки за десятками, вже й на сотні пішло, – встеляли своїм трупом проміжок між стінами, а татари в чорних баранячих, вивернутих смухом назовні кожухах, заколовши свого живого щита, розбігались стіною на обидва боки від пролому і там уже не гупали окоренки, не цілили в заборола палаючі стріли, а починалась велика січа – звідти неслися крики, дзвеніло залізо і бігли послані Любодаром на підмогу вої з княжої сотні, а чорний дим уже стелився над городом і драв у горлі, ревіла перелякана запахом диму худоба, іржали й несамовито бились у стайнях коні, вили пси й кричали гуси... Від усього побаченого й почутого в Буслая холонула в жилах кров, дибки ставало волосся та перехоплювало подих – невже ж оце усе іще не пекло?!
Татари добре знали своє діло. Хоча верх гуляй-города оборонцям і вдалось таки розбити, але ж і їх, що були навчені метати з пороків, як не вбили, так поранили татарські стріли: скоро завмерли обидва. Простір між стінами вже доверху був завалений людським трупом полону і по ньому, наче по греблі, з черева вежі посунули на нову стіну довгоочікуваті Любодаром "гості".
Їх перестріла половина княжої сотні – всі, що лишилися при сотнику. Звідусіль бігли на підмогу городяни й обидві сторони тепер змагалися у тім, хто кого скине з вузької стіни. То вже була й не січа навіть, а щось страшніше од неї – ніби з сотень людей зродились озброєні залізом звірі, хоча де б у них, у їхній пущі взялося стільки люті? Коли що й лишалося іще людського, так у цій різанині воно одразу щезло, розчинилось, наче марево. І коли одні звіріли від безвиході, як скажений, загнаний в неї вовк, то що робило такими тих, які іздалеку прийшли? Чи мало їм було безмежного степу, чи того скота, чи зібраного з половини світу золота зі сріблом? Невже ж воля лише одного, чи хай і кількох людей спроможна так легко перевернути світ?
А втім у всих отих людей жодної думки тепер не було, тільки одне незмінне прагнення вбити ворога перед собою, доки ще не вбили тебе. І коли чуже залізо сікло живу плоть, але життя іще лишалось в тілі, конаючий хотів будь що завдати ворогу останньої шкоди: вхопити за одяг, притримати за ногу, хоч якось обмежити в русі – дивись, хтось зі своїх та й помститься йому за тебе.
Татари брали верх – своєю чисельністю, виучкою, досвідом. Вони таки просунулись в один бік по зовнішній стіні, спустились з неї в город і пробивалися його кривими вуличками до площі, намагаючись зайти у спину тим хороборцям, котрі все ще якось тримали оборону біля пролому.
Жирослав Мироніжич від утоми ледь не падав з ніг. Як би там не було, а вчора Хоробор від вогню відстояв саме він і ніхто інший. Страшні татарські стріли, що зі свистом падали на город, несли з собою якийсь пекельний вогонь, котрий так просто не погасиш: хлюпнеш цебро води на нього, а він все одно горить! Для дерев'яного города нема нічого страшнішого в світі, ніж полум'я, що розгорілось. Чи здолає ворог його стіни, то ще вилами по воді писано, зате коли запалить – порятунку вже не буде ні для кого.
Житла черні невисокі, деякі навіть, як за давніх часів, ще дерном вкриті. Коли і впаде на них стріла, то великої шкоди не завдасть – не важко тим домочадцям видертись нагору й накрити вогонь рядном. Куди гірше, як поцілить у криту соломою стодолу – отам уже тільки встигай розбирати покрівлю, перш, ніж вона займеться вогнем та підносити цебрами воду!
Купецькі тереми високі, з горницями. Поцілила стріла в тесову покрівлю купця Мануйла Будутовича, сам він зі своїми роб'їми людьми на стіні стояв і добре, що по сусідству, в дворі Жирослава Мироніжича, який ще недавно належав ізгоєві Лавру, тепер холопу боярському, знайшлась висока драбина, а з посадником був десяток його отроків: устигли піднятись і загасити тес. Добре, що сотник муж у раті тямущий і дав тестеві на підмогу цілу сотню городян. А все одно, теремок отця Овдія проґавили – згорів дотла, добре, хоч стояв осібно, поруч іншого житла не було. Тим першого дня і обійшлось, бо, рекли люде, той старезний волхв неабиякі чари відав і нагнав дощу в мороз, спинив лиходіїв-татар, дав городу ніч передихнути.
Тільки ж диво на те воно й диво, щоб двічі не траплятись. Сього дня не відстояли город, як не старались – Жирослав Мироніжич сам, наче холоп який, воду в цебрах по чепу[495] передавав. Хоча льодяна шкаралупка на покрівлях і стінах трохи та й захищала від татарського летючого вогню, але слизота, суцільний мокрий лід під ногами не давали й кроку швидкого ступити, а щоб іще й побігти... Тож, вичерпавши до дна два колодязі, не встояли, пустили на волю вогонь і тепер у східному кінці города палало так, що душа холонула. Безнадія туго спеленала посадникову душу, а коли ще, спинившись, почув, що пішли татари на приступ і вже січа на стіні, зрозумів: Хоробор ніщо не врятує, прийшла година про свій рід подумати.
Підтюпцем рвонув зі своїми отроками до рідного двору. Біг і чув ревіння скота, бачив по вуличках розкидані людські голови – чиї?! Звідки? В церкві правилось, хор співав, а баню її охопило полум'я і скрізь навколо на землі знову голови, руки, ноги порубані – жах! Чув гул бойовища, дзвін укладу – відкрилось на мить страшне видовище в кінці вулиці, що з площі вела до Полуденних воріт: там сіклись уже і раптом прямо на посадника звідкілясь ізбоку вискочило троє чужинців. З Жирославом був цілий десяток, тож двох зарубали, третій втік, але ясно стало, що це лише перші, за ними будуть ще і ще.
Вскочили у двір, зачинились – ворота міцні, обкуті залізом, тин високий, добрих два сажні, та хіба він спинить татар, коли городська стіна не спинила?! Пора про себе думать! А що ти вдієш? З підземного ходу куди – прямо татарам в руки? Зо всіма домочадцями і скарбом? А там, у тій норі та й пересидіти! Еге, пересидиш... Ось ввірвуться сюди, почнуть весь двір перевертати, скарби шукать і в теремі одразу ж натраплять на хід...
Будислав уже поряд був, щось отця спитав, аж тут із вежі над ворітьми кричить вартовий не своїм голосом: "Татари!". Жирослав із сином перезирнулись і відповідь знайшлася сама собою:
– Двір запалити!
Нехай іде за вітром усе нажите: коні, худоба, килими та м'яка рухлядь – нічого цим зайдам не дістанеться! Зате й ходу їм сюди не буде, у полум'я ніхто не сунеться. А вогонь – він нижче землі не піде, в підкліть не опуститься. Пересидимо коло самого рову до темряви – там свіжого повітря вдосталь буде, не задихнемось.
– Підпалюйте тин! – гукнув боярин отетерілим отрокам, ті не одразу й зрозуміли: як так?!
– Вогню! Речу – тин паліть!
І до Будислава:
– Михайла з порубу вийміть. І Лавра теж, – це вже сягнув Жирослав думкою далі: "Ще принесе мені взвить, купецький ізгой."
Запалав тин; тримаючи в руках смолоскип, останнім спускався в підземелля посадник. Затримався на мить, окинув оком колишню свою світлицю й сунув палаючий смолоскип під лаву: "Не поживитесь."
Бурі, наслідуючи в усьому хана Ґуюка, височів на своєму гнідому хадбані[496] непорушний, мов скеля. Хоча вже сутеніло, видно було, наче в сонячний день. Орусутський город Хоробор палав, жар від велетенського, до самого неба, полум'я відчувався навіть тут, за чверть газара від нього і те видовище в очах молодого правнука Потрясателя Всесвіту викликало, як завжди, непідробний захват. Відчуття власної величі розпирало груди Бурі: нема під Вічним Небом нікого, жодного племені, здатного спинити переможний поступ монголів.
Єдине, що лишило на душі неприємний осад від сьогоднішньої перемоги – три сотні воїнів полягли десь там, всередині отого велетенського вогнища. Надто багато, хоча власне монголів не вернулось шість десятків, решта – мордани та башкири. Три сотні – це занадто і лашкаркаші Ґуюк буде вельми невдоволений цим, бо до воз'єднання з ханом на Бурі чекають попереду ще сім таких городів. Коли взяття кожного обійдеться в таку ж ціну, з п'яти мінганів лишиться половина – за таке його ніхто зі старших по голові не погладить.
Першого дня намір був спалити й піти далі. Та дивний дощ під час морозу не дав цього зробити й на ранок Бурі, зваживши, що згаяно цілий день, вирішив хоча би яку-не-яку здобич взяти з цього города: перебивши орусутів, забрали би їхніх коней, худобу, срібло – яке вдалося б знайти. Тому й ризикнув припинити підпал та наказав іти на приступ. Тільки варто було його непереможним сотням ввірватися в город, як орусути взялися зсередини палити свої житла. Вогонь багатьом монголам відрізав шлях із города – там і лишились, загинувши хто в сутичках, а хто в полум'ї.
Слабкою втіхою тим втратам були хіба що дві сотні нового хашару. Коли город запалав, орусути, що ще лишалися в живих, відкрили ворота з північного боку і спробували врятуватись від вогню. Тож половину тих, що змогли вирватись із вогню, перебили стрілами чи порубали, решту пов'язали – край лісовий, малонаселений, хашар збирати важко, а попереду ще сім городів.