Вірніше, одні лиш міхури її. Вийнятий з риби міхур очищав від тоненької прозорої плівки, потім довго, терпляче м'яв пальцями стінки міхура, розминаючи їх та видаляючи всілякі прожилки, різав ножем, сушив і поклавши до туязя під щільну кришку, тримав у теплі, біля печі. За зиму набралася повна посудинка висохлих на камінь білих скалок.
Тепер, набравши цілу жменю, замочив на ніч у холодній воді, а в четвер зранку, зливши надлишок води, підігрів у горщику. Скалки міхурів, що за ніч розбухли, в гарячій воді поволі розчинилися і добряче клеїли пальці, коли він пробував, що в нього вийшло. Четвер добрий день для мужньої роботи. Ну ж бо...
Пам'ять отрочих літ, життєвий досвід і ще щось в руках – від діда-прадіда – оте, що поміж людей ціну золота має: немов руки й твої, та окрім того і ще чиїсь, далекого-далекого пращура твого. Вони начебто й не робили нічого такого, а дивним чином відають, як і що робити. Є тому ймення? Нема. Та лише такі руки золотими звуться. Ото, певно, щось таке і Сиверові в його руках відчувалось. Бо острах вже зник, натомість прийшла впевненість. З волокон сухожиль відтиснув воду, добре нагрівши над піччю одну половину березової спинки лука і одну з ялівцевих глиць та трьома докупи зв'язаними пір'їнами змастивши їхні пласкі поверхні гарячим клеєм, ретельно повкладав у канавки підготовлені жили, а потім ще й зверху густо намазав усе те клеєм, стулив докупи і щільно й міцно обкрутивши майбутній ріг лука сирицевим ремінцем, що вже лежав напоготові, зав'язав вузлом його кінці.
З другим рогом справився ще швидше. Закріпив склеєну кибить на тесині з кілочками і розслаблено видихнув: "Упорався, дякувати Богові... Нехай сохне." Сирицеві ремінці, висихаючи, обтиснуть склеєну кибить сильніше від ковальських кліщів – пращури мудрими людьми були! А риб'ячий клей – вони це давно зметикували – у нагріту деревину всотується добре, проникає в неї глибоко і склеює так, що не роздереш нізащо! Одну слабкість має – води боїться. "Вважай, Сивере, півділа ти зробив" – у нього й гора з плечей звалилася. Тепер лишилось небагато: вирізати з рога накладки для руків'я й кістяні кінці рогів лука та жилами до кибиті їх прикріпити, та спинку ззовні сухожиллями обклеїти, та берестою обгорнути, та тятиву доробити... "Невже ж таки півділа? – подивувався про себе. – А все одно, молодець ти, Сивере!" І вкрай задоволений собою, з однією лише думкою, що до Ярилового* дня має з луком покінчити, подався до світлиці: Вишня вже вечеряти кликала.
****
– Прийшли ми до тебе, великий княже, ось із чим... – шестеро волхвів княжої кумирні стояли в довгих білих одежах перед Володимиром, що вийшов до них із Рогнідиних покоїв і Переяр, Перунів жрець, спідлоба дивився на князя, буравлячи того колючим злим поглядом сірих очей, що аж блискали люттю з-під насуплених кущуватих брів:
– Надто багато розвелося в Києві тих, котрі рідними Богами всує нехтують, чужому ж богові вклоняються! Волимо, аби припинив ти сю напасть[320]!
Переяр колись був Перуновим жерцем при Свенельдовім дворі, ходив із ним у Подунав'я, а повернувшись звідти, з доброї волі світлого князя, коли помер старий, як світ, волхв Редигаст, став жерцем Гори. Переяр був справжнім варягом, дарма, що ймення мав полянське – на той час Гора дітей своїх вже нарікала місцевими іменами. Норов мав суворий, незгойний і навіть старша дружина його побоювалась.
Володимир і собі насупив брови: як би там не було, а отак розмовляти з князем...
– Правди, стоячи, не знайдемо. Сідайте, старотці, – вказав на лави під стіною, а сам рушив до невеликого узвишшя, на котрому стояв дубовий, різьблений престол великого князя.
– Речіть, – кивнув головою, усівшись на ньому. Мить, що потрібна була князеві, аби отямитись і взяти себе в руки, даром не промайнула: був уже готовий до важких перемовин.
– Множаться безборонно, княже, грецького бога прихильники, – більш спокійним голосом почав Переяр, – в Києвому городі безочиво[321], неначе тут їм ромейська земля суть, храмини свої зиждуть. Оно, Торольв, один із них, чисто тобі гречином став, на покон руський плює, супроти наших Богів рече таке, що вимовити важко. Вели, княже, вчинити з ними, як отець твій колись чинив.
Володимир мовчки крутив у пальцях правого вуса, думав.
Колись, ще за Ігора, волхви київської Гори часом і князеві вказували, як тому діяти слід і що по Кону чинити. Гора тоді вклонялася одному Перунові та ще Велесу на торговищах. Що княжій дружині просити у Хорса, чи Мокоші або Дажбога? Лиш одного Бога-воїна небесного визнавали за свого покровителя. Ну, правда, ще княжі ловчі просили в Лісовика дозволу тура для князя обложити чи там ведмежий барліг знайти. А хліб, скору, мед з воском, платно, камінь горючий добувала для князя й себе його молодша дружина і помагав їй у тому знову ж таки Перун. Християн серед варягів-купців тоді хіба з десяток можна було налічити, та й ті віру свою напоказ не дуже виставляли. При Ользі чи не кожен четвертий на Горі став християнином, а що вже кожен п'ятий – так то безперечно. Проте охрещена княгиня, що зажила серед київської знаті неабиякої поваги, з волхвами жила мирно: кожен своє діло робив, а щоб княгині своїй, нехай вона й іновірець, протистояти – такого тоді не було.
Дарма, що Русь із ромеями час від часу ратилась, жити одне без одного вони однак не могли, бо який ще город на всім білім світі міг поглинути незліченні багатства підвладних великому київському князеві земель? І де ще взяли б ромеї усе те, що везла кожного літа до них Русь? І куди поділи б вони все те, що Русь у них купувала? Русі хотілося мати в Царгороді більше волі, хотілося наблизитись до Василії Ромеон, стати коли не врівень з нею, так хоча б неподалік, а тому ще княгиня Ольга намислила привезти з Царгорода порфірородну[322] жону для свого сина Святослава, та тільки надто вже шанували ромеї заповіт[323] василевса Костянтина і княгині росів в тім рішуче відмовили.
У Святославовій раті волхви були і разом зі звитягами князя серед воїв зростала віра в покрову Перуна. Князь Бога свого шанував, пожертви покровителю робив щедрі, без міри – напився тоді Громовержець людської крові! Всі душі загиблих в Подунав'ї руських воїв полинули на небо разом із душами убієнних заради прислуги їм рабів-болгар. А як ще міг вшанувати князь своїх сміливців? Яку дань він їм сплатив би? Кров людська ручаєм потекла в море й на Березані – християнам з його дружини здалося тоді, що у князя від отриманої під Доростолом поразки розум помутився. Здалося чи ні, але всіх їх за наказом Святослава там свої ж і вбили, як зрадників прабатьківської віри, що лукавим грекам, єдиновірцям своїм, помагаючи, кови чинили, бо як інакше можна витлумачити причину ромейської перемоги?! Відтак і вина за поразку само собою на руських християн лягла.
За тим настала на Русі Ярополкова година. За жону мав він гречанку – даровану отцем християнську монахиню, взяту в полон на Подунав'ї, норову був надміру м'якого, а тому київські християни, що притихли були опісля Святославового погрому перед самою Ольжиною смертю, знову ожили й зачувши про смерть свого князя на Дніпрових порогах, навіть числом суттєво примножились і церкви нові поставили. Київському люду за повсякденними клопотами до того було байдуже, зате волхвам мов ніж у серце, тож коли сів на великокняжім столі Володимир, першим, хто до нього прийшов, був жрець Переяр.
Прийшов, бо терпіти не міг нерішучого Ярополка, що взяв собі у жони гречанку, котра крутила-вертіла мужем своїм, як хотіла. На Переяра дивлячись, прийшли опісля й ті, хто ще Перуна шанував, а таких на Горі куди більше від християн жило! Коли ж із Володимирової волі за княжим теремом постала кумирня шести Богів, вирішив увесь Київ, що буде віднині, як древлє[324], а волхви навіть гадали, що зможуть знову, як колись, за Ігора, волю свою князеві нав'язувати.
Отак ото й хитається, мов на гойдалці, двовладдя Богів на київській Горі – чужий Бог то півкроку вперед ступить, то на крок назад відійде, щоб згодом вперед вже на два податися.
– Дітиськом тоді я був... Речи, Осмоле, пощо ж отець мій вчинив так? Переяр і хотів щось сказати, та Осмол був найстаршим з присутніх, тож Перунів жрець тільки губи щільніше стиснув, аж жовна заходили під шкірою.
– Звідав Святослав, що печенігів на Київ напасти ромеї вмовили. – сивий, як молоко, Осмол пристукнув посохом: – Не любив отець твій ромеїв, ох, не любив! Тому й прагнув, аби в Києві навіть отим духом[325] їхнім не пахло. Через те й хоромини з крижами* їхніми велів розметати.
"І зимою спокою не маю, – непомітно зітхнув Володимир, – не вистачало мені ще й на Горі котори... А їм усим здається, що в князя не життя, а мед. " Чомусь одразу сумно на душі стало, в Берестове схотілося: так би й полинув туди. "Щойно Масляна скінчиться, велю дерево на новий терем в Берестовому сікти. Аби було де мені ще сотню дівок поселити!"
– Печенігів нині під Києвом немає, – Володимир намагався говорити спокійно, щоб у словах його волхвам розмисел вчувався, – християни кови не чинять. Чи може я чогось не відаю? То скажіть.
– Княже, треби рідним Богам не чинять відступники! Чим не кови?! – почав Дажбожий жрець Буслай. – А позаяк їх від літа до літа більшає, то боїмося, що розсердяться Боги на Русь: ліпші й нарочиті мужі землі нашої нехтують заступництвом їхнім!
– Ізгої вони суть! – захвилювався ще один жрець, Куденя. – Чужими нам стали. Силу роду точать, як іржа залізо! Гнати їх!
Тепер уже і Переяр не змовчав. Видно було по всьому, хто призводень:
– Княже! Аки змії вони – підповзуть незримо і в саме серце клюнуть! Згине сонна Русь, яко прапрадід твій, Ольг. Задави, доки не пізно ще!
– То се й велика княгиня Ольга, баба моя, змією була?! Речи! – впіймав на гарячому промовця князь.
Переяр не знайшов, що сказати, замовк, лише глипав спідлоба на князя.
– Дарма, що була вона християнкою, та вся Гора Ольгу матінкою звала.