Для них уже не існувало ні слів, ані батога. Вони боялися хіба що смерті. Та ще, може, отого вереску моторів, який падав звідкись із неба. В німотнім шаленстві худобина марне намагалася заховатись від нього на рівнім, мовби випрасованім, просторовиську.
Саме в такі дні Кирило й писав оту свою книжечку…
"…Сьогодні впала Ластівка – та, що за Федорою Михайлишиною була. Ми таке й казали, що дарма її у череду заганяти: не дійде. На наше вийшло — здохла".
Товариші по одному прикладалися до паперу і своїми кривульками засвідчували, що таки правда: Ластівка, царство їй, здохла.
"…Поранило в ногу Чорнуху. А дві корови втекли кудись безвісті. Чорнуху взявся дорізати Степан, але м'якотілий: рука не піднялася. Лишили на дорозі. Люду зголоднілого багато. Хтось доріже. …А людей, людей скільки в степу набито! Вітер зірветься, здійме пил, — а він червоний. Крутить його, та аж стогне – так йому кров людську по світу розносити важко".
Щоб там не відбувалося, на тій страшній воєнній дорозі, а Кирило старанно, день при дневі, складав отой свій документ, якого згодом, на мітингу до Дня Перемоги, сільський учитель-фронтовик назове "волаючим свідченням епохи". Щоправда, Кирило відразу ж заперечив, що ні про які "епохи" йому не йшлося. Просто знав, що колись та доведеться звітувати перед громадою — за кожен день, кожен крок. Ось і записував, аби перед людьми соромно не було, аби ніхто потім не дорікнув йому, що злякався старий чорт; кинув людське добро напризволяще, за свою сорочку тремтячи.
"…Сьогодні забило Івана Дмитрука. Поховали в степу, але, де саме зосталася та могила, мабуть, не запам'ятаємо. Так, справді, лежали поблизу згарища якогось хутірця, по яких лише миршаві коти блукали. Але скільки ми вже пройшли таких вигорілих хутірців і таких згарищ. Памятаю лишень, що закопали ми Йвана під розтрощеною акацією, ще й гілку зверху встромили. Добрий чоловік був: хоч і лінькуватий трішечки, але зичливий і незлостивий".
Десь попереду вже окопувалися німці. Кирило ще не бачив їх на власні очі, проте покалічені бійці, котрі здибувалися у нічній пітьмі по вибалках, казали, що німець геть усе чисто оточив, і туди вже не можна. І вистрілювали наших корів, щоб ворогові не дісталися.
"..Ні корів, ані людей. У степах тихо – аж страшно. Цієї ночі вмер від рани Степан. Нема вже на світі й його. А я знайшов чиїхось двох діток, і тепер тягаю їх у маленькому візочку. Слухаю, як він скрипить, як схлипують діти, і вертаюся до рідного села. Може, тільки тому й живу, що й досі рятую чиїхось діток?.."
— Отаке в мене було воювання, — смокче недокурка, відбираючи зошита від сусіда. – Хто міг тримати карабін, той ішов на фронт. А я все від фронту…
Чоловіки довго мовчать. Важки видихують тютюновий дим.
— Одного разу діти стихли, — обзивається Кирило. – А я ще віз їх. Віз та й віз… Коли вернувся на своє родинне згарище, хотів оті папірці спалити, аби не мати жодної згадки… Жінка, свята душа, не дозволила. Ото зробив собі з них книжку та й читаю її у великі свята. Сповідаюся сам перед собою…
Допізна точиться суха чоловіча розмова.
Кожен знаходить у пам'яті шмат болючої згадки, а за нею – роки й роки людського буття.
Коли рушають від Кирила, кожен несе у своїй пам'яті, у душі — власний, тільки й того, що неписаний, як у старого Романюка, — звіт, захований у найпотаємніші скрині серця. Аби довгими осінніми ночами знову й знов перечитувати його сторінками зболеної памяті.
1966 рік.
Село Трояни Новобузького
району на Миколаївщині – Одеса.
МУЖИЦЬКА ПЕДАГОГІКА
1
— Чуєш, Гриню, мені оце сон якийсь дурний…
— Хіба тільки цей? Вони всі дурні.
— Ая!.. Все здуріло, окрім тебе, розумника! – обурився Данило.
І більше в кабіні трактора не мовилося ні слова, до самої загінки.
Орали. Гриньо зі смутком поглядав на забур'янене поле і бурчав, що на такому смітнику прочищати плуга доведеться тричі на кожній сотці.
— Інакше тебе б на цю роботу не поставили, — в'їдливо мовить Данило. – Для того й дали причіплювача, аби пильнував плуга, та вчасно бігав прочищати. А як ні, то забирайся на гульки, без тебе обійдуся.
— Тільки не треба читати мені нотацій… У самого посвідчення тракториста в кишені, — якомога спокійніше зауважує Гриньо.
— Іди ти з тим папірцем знаєш куди?!
Уже геть стемніло. Гриньо не звик до нічного поля, отож йому щоразу ставало сумніше; лише недавно заступили на зміну, а вже відчував, що його тягне до села, до гурту, до клубу, де саме в розпалі танці...
Що ж до плуга, то прочищати його доводилося не так уже й часто: земля підсохла, та й грунт місцями аж піскуватий. Одне слово, робота не тяжка, аби тільки не цей сум, та очі не зліпались під монотонне гуркотіння мотору.
— Ну ти й вивчився! – несподівано оживає Данило, давно відомий серед механізаторів своєю дріб'язковою прискіпливістю. – То хитра річ, чоловіче, — щоб після десяти класів — і на таку "академію", як курси трактористів, спромогтися!
— Бо так мені хотілося. Вам що до цього?
Попід лісом земля виявляється вологішою. Трав'яні навитки на лемешах дуже швидко спресовуються, отож Гриньо мусить збивати їх ломом.
У такі хвилини Данило виходить з кабіни і, вїдливо посміхаючись, стоїть йому над душею:
— Ти швидше, швидше зчищай. Чого ти розмахуєш тими руками, наче помелом?! Гадаєш, що як ото на папері побачив коліщатко та завчив, де котре прикручене, — то вже все?! Ти ще навіть не уявляєш собі, що то за хліб у тракториста!
Врешті-решт, ця, перша, ніч самостійної роботи почала здаватися Гриньові роком. Занадто вже довго вона тяглася, і, що найжахливіше, здається, не мала ніякого завершення.
Від Данилового під׳юджування парубійко робився щораз нервовішим, і за якийсь час уже навіть не відповідав на його кпини, тому що заважала лють — нахлинула на нього від цього ідіотського потоку трактористових слів, від безсоння, від якогось внутрішнього спустошення. Залишаючись під її гнітом, Гриньо тільки про те й міг думати, про що вона дозволяла.
"Але ж він таки правий! — раптом спало йому на думку. – Хто мене гнав на ці курси?"
— Е, ти вже, бачу, задрімав над лемешем! Забирайся додому, я сам домучуся. Отак, дибай оцим полем до села, і дивися, аби не заблукав.
Вирвав лом і бив ним по лемешу, аж поки глина не відслоювалася. Тоді зривав її кількома вправними ривками та переходив до іншого.
— Котрийсь переб'єте, — застеріг Гриньо.
— А то вже не твоє діло! Я її нігтем вишкрібати не годен. І скажу бригадирові, нехай пришле якогось підлітка. Знатиму, що дитина, й терпітиму.
Іншого разу Гриньо й собі гатить у леміш, аж луна зривається та гине десь між горами і небом. І все уявляє собі, як то Данило скаржитиметься на нього, докладаючи до одного слова правди – два брехні. Як той розповідатиме кожному стрічному, який йому, роботящому Данилові, трапився у житті лінивий причіплювач.
— Гей, лобуре, досить гримати! Годі, кажу, щоб тобі в печінках так тріскало! Орати треба, час марнуємо.
Гриньо вивільнив руки, проте повертатись до кабини не поспішав. Ще якийсь час непорушно сидів на крижаній рамі, відвернувши обличчя від світла, яке розсікало нічну темряву навпіл, але ніяк не могло розчахнути – встромилося, і застигло у ній непотрібним клином.
"Кинути б усе під три чорти, — майже з розпачем подумав він. – І поїхати кудись… Куди завгодно".
2
Світанок надійшов несподівано.
Сонце лягло у стерню і тремтіло у ній від ранкової прохолоди.
Здаючи зміну, Гриньо востаннє зачистив лемеші, змастив плуг та й мав би їхати до село, а все чомусь зволікав.
— Гей, Гриню, дома виспишся! – гукнув до нього заправник Охрім, умощуючись на зчорнілому від пального передку. – Поїду – пішки тюпатимеш.
— А не треба чекати на мене, їдьте! – спроквола відказав Гриньо.
— Я ж тобі казав, що не чекай, – підбадьорив заправника Данило. – Йому – аби тільки валандатися, а в тебе ще й дома роботи вистачить. Цьому бусурманові слово скажеш – одразу губу відкопилює.
Гриньо відійшов до лісосмуги і сів на ще вкриту памороззю землю. Було йому прикро за цю ніч, за Данила й за себе. Якихось виразних думок не мав, інша річ, що над ним і досі тяжіло усвідомлення самотності і непотрібності, а саме це й будило в ньому неспокій.
— Що, хлопче, тяжко?
Гриньо чув гуркіт мотоцикла, але не звертав на нього уваги, аж поки водій не зупинив свою машину якраз навпроти нього. Це був механік.
— Ні, легко, — відказав. – От тільки заздріти нікому.
Сенюк сів поруч нього, несміливо поклав руку на плече, проте певний час делікатно відмовчувався, даючи хлопчині можливість заспокоїтися.
— Ти на тракториста свого не сердься, — мовив нарешті. — І на мене – теж. Взагалі, ні на кого з людей, тому що, так чи інакше, а гнів цей несправедливий. Нічого не вдієш, така вже в Данила Сиволапа натура. І що дивно: трактора знає, роботящий, а хліб свій чи то не любить, чи тільки вдає, що геть не цінує його – так до пуття і не втямлю. Ну а з людьми, сам бачиш, як уживається.
Гриньо невдоволено покректав, але нічого не відповів, просто не знав, як повинен реагувати в цій ситуації на людяність механіка.
— Тільки ти не гарячкуй, не гарячкуй, — відчув його настрій Сенюк. – Не тобі першому видається на початку "ниви", що все село раптом настроїлося проти тебе, як проти ворога.
— Розумію, — примирливо зітхнув парубійко.
— Я тобі ось що скажу: це я навмисне порадив бригадирові, щоб послав тебе причіплювачем до Сиволапа.
— Ну, й навіщо вам здався такий погибельний експеримент?
Сенюк розсміявся якомусь своєму здогадові, і розважливо похитав головою.
— Так вже склалося, що першу свою трудову ніч я теж на одному тракторі з Сиволапом відпрацював. Давно це було, років із п'ятнадцять. І на цьому ж полі. А потім уранці сів отам, над греблею, й отакими сльозами плакав. Як мале дитинча. Смішно згадати. Але попрацював із ним місяць, і таким трактористом став, що мені старі механізатори заздрили. До технікуму теж він примусив піти. Так-так, не брешу, саме він. Усе "академіком" називав, причому робив це вїдливо, зле. Знав би ти, як він мені цим "академіком" допік!..
Гриньо пригадав свою розмову з Данилом, його відливе саркастичне "ну ти й академік!", і раптом розсміявся.
— Що, й тебе так само – "академіком" — називав? Отож бо й воно. Це ще той жук! – підтримав його механік.