Тут уже почувався безпечно, висока сітка боронила його від лісових страшилищ, та й дідо Конопелька при потребі допоможе своєю рушницею. Упав з розгону під дубом, під тим самим дубом, де вполудне сидів з Михаськом, віддихувався, обтріпував кожушину, а краєм ока пасся на Ліс. Свічок не запримітив, страх випарувався, тепер буз страху міг навіть думати. Власне, Рудому ні про що було думати, хіба про той жахливий регіт, який котився за ним; був цей регіт, якщо мислити холодною головою, до того ще й дивний, бо Рудий знав від жінок: рисі під час нападу не сміються.
"Що ж це, яка нечиста сила за мною гналася?
Почекай, почекай, але ж так само регочуть у нічну годину сови. А оті очі-свічки? Може, це блимав кіт-заблуда?.. Отже я, ведмідь-ведмедище, злякався підсліпуватої птахи, котра ночами полює мишей?"
Схопився за голову. Оце тобі сором! Оце тобі ганьба! Товк головою від розпуки об дубовий стовбур, і ревів, і лютував, і казився.
Якби міг — роздер би себе на шматки...
І сварив себе останніми словами, які тільки підслухав у баби Богданихи, котру недавно за сварку вигнали із Залізної Пастки; був тут і псяюха безхвостий, і дурень квадратовий, і макогін необли-заний...
Але Богданишині ганебні слова не помагали, бо не били й не різали.
Ніколи не пам'ятав себе таким скаженим.
Біг підтюпцем до крана з водою на майдані, гамував спрагу і гасив сором, але вода також не допомагала. Рудий Опришок, здурівши остаточно, моцувався з краном, толочив воду своїми ступаками, гнув трубу, вириваючи її з землі. Щось там тріщало, ламалося — все це марниця, і навіть марними здавалися Гарасимові батоги супроти того, що скоїлося, бо світ, добрі люди, ще не бачив, щоб ведмеді лякалися присліпкуватої птахи.
Злість витисла сльози, сльози, на диво, полегшили душу, навіяли сонливість. Брала Рудого Опришка в обійми байдужість, давала про себе знати втома, і він, не зваживши, що вода з крана бризкає фонтаном, подибав до лігва в повітці. Крихти здорового глузду, як вуглики, пекли, нагадуючи про Гарасимів батіг. Ведмежа гордість намагалася розраджувати, що, мовляв, нічого не втрачено, сором можна змити одним: повернутися у ліс і топтати дорогу до рідної пущі. Однак Рудий Опришок ні до здорового глузду, ні до власної гордості не прислухався, мріяв лише в цю хвилину, щоб чимдуж допастися до постелі з м'якого сіна; спати... спати... А ранок мудріший од вечора, може, він-таки спробує повторити втечу із Залізної Пастки при сонці, здалось би перед тим, правда, роздобути рушницю діда Конопельки, аби відстрашувати нею вовків й усяку іншу погань; це, мабуть, легко зробити, дідова рушниця удень висить на гвіздку під стріхою прохідної, досить тільки на Конопельку вишкірити зуби — і вона твоя.
Та це станеться потім, а поки що спати... спати...
І Рудий Опришок захропів, як натруджений косар.
Уже співають треті півні, і вже досвіток сідлає білого коня, і вже Михаськова Мама будить сина, аби квапився гнати з дідом Онопрієм колгоспну череду на вранішні роси, а я ніяк не зважусь продовжити казку. Ліпше б, щоб казка сьогодні проспала свою чергу, хай би її краще вхопив лихий Блуд та поводив би сутищами і вертепами, бо Рудий Опришок, ніякої біди не передчуваючи, спить на сіні в повітці солодко і смачно, як викупана дитина. Але казка від мене не залежить. Вона продовжується.
Завгосп Гарасим встає з постелі щоднини разом з курми, він устиг уже надивитися на вічне Опришкове ґаздування, і встиг чоловік наплескатися долонями та настогнатися над цілим озерцем води, що наточилося за ніч з понівеченої труби.
Потім Гарасим люто закляв, схопив з воза батіг і стиснув пужално, аж посиніли пальці.
Правцював до повітки.
Якщо сказати правду, то Гарасим не очікував сьогоднішнього ранку застати на лежанці Рудого, адже будь-який шибеник, якщо він має у голові трохи олії, а в душі — краплину поваги до себе, не очікуватиме кари за скоєну шкоду. Якби щось подібне сталося з Гара-симом, міркував завгосп на ходу, то в Залізній Пастці й духом його не пахло б.
Але це так міркував про себе Гарасим.
Наш же Опришок, згорнувшись у клубок і засунувши в рот замість цукерка передню лапу, спокійнісінько додивлявся світанкові сни. А Гарасим уже на порозі... А Гарасим уже поплював у долоні...
Вуйко Гарасим міг би заприсягтися, що не мав великої охоти злоститися на ведмедя, однак він був не нинішній, чоловік давно втовкмачив собі в голову, що всяка провина повинна бути покарана, біда тільки Опришкова, що іншої кари, окрім батогів, Гарасим не визнавав. Завгосп Залізної Пастки увірував лише в силу батога, до того ж здавна, маючи солідний стаж фірманської роботи, полюбив пужално як знаряддя праці, батіг у руці немовби його возвеличував, примножував міць і доточував пихи.
І ще батіг чарівним чином хмелив Гарасима. Досить йому було доторкнутися до пужална, гнучкого, плетеного з висушеного грабча-ка, як у голові відразу злегка туманилося, кров жвавіше струмувала в жилах, а в грудях розливалося гордовите тепло.
Після цього не треба дивуватися, що досить було Гарасимові поплювати в долоні, як хміль замакітрив чоловікові глузд. Гарасим як стій позабув, що не баглося йому спозаранку псувати з ведмедем нерви, він якось зримо і не без затаєної втіхи уявив прийдешній мент, коли
Опришок, скуштувавши першого удару, підскочить на сіні, як паяц, підскочить і, витріщивши свої більмаки, закричить на всю повітку.
Гарасим наперед втішався Опришковою мукою.
І справді, сталося так, як малював собі в уяві завгосп, хоч перший удар більше перелякав ведмедя, аніж завдав йому болю, Рудий Опришок замотеличено трусив головою, ясний досвіток гейби навмисне поїв сивого коня з черленої цеберки на порозі повітки... черлена цеберка горіла в досвіткових руках, бо була вона сонцем, сонце палало й сліпило Опришкові вид, ведмідь спершу й не помітив Гарасима, що стояв, розчепіривши ноги, у чотирьох кроках від нього, ведмідь поки що від-пирхувався від сонячних зблисків, котрі випалювали до чцрноти очі. Аж другий удар вилив йому на голову стуленої води, власне, не так удар, як крик Гарасимів. В один мент, в один спалах стрепенулася в Опришковій свідомості минула ніч, махнула ніч крилами, і він уздрів у тій ночі свої добрі наміри і кепський їх кінець.
Що ж тепер мав чинити?
"Кажуть, що люди люблять покорених і зігнутих, тоді вони почувають себе мало не богами. Біс з ними, хай стають ким хочуть, у мене виходу нема, хай мене Гарасим катрупить, хай батогом здирає шкуру, хай збиткується, як сам жадає, я це збиткування заслужив, бо, прецінь, наперед мав би здогадатися, яка кара мені відміряється, мав би здогадатися, але таки стежку до заповітних карпатських нетрів вдруге протоптати не зважився, полакомився на тепле леговище в повітці і на смердючу кістку.
Тьфу!
Бий мене, Гарасиме, як останнього дурня, бо я не ведмідь, на мені тільки шкура ведмежа; видиш, Гарасиме-вуєчку, я навіть проситися навчився, і чуєш, Гарасиме — мій боженьку, зарікаюся із Залізної Пастки носа на вольную волю показувати, на це діло, видно, підбив мене чорт пархатий, а я сам зроду сумирний, боязливий, віднині й повік до крана з водою й пазурцем не торкнуся..."
Отак наш Рудий Опришок просився.
Це було гидке видовище: ведмідь скавулів, метався по леговищі, бив себе покаянно лапами в груди, підповзав до Гарасима на колінах. Якби в цю хвилину завгосп не обернувся в бога, що панує над природою, і вмів би звичайними людськими очима сприймати світ, то він напевно помітив би, що в молодого ведмедя виростає справжнісінький собачий хвіст, і був цей хвіст задрипаний, напханий реп'яхами. Опришок догідливо, мов якийсь там Рябко або Брисько, лупив хвостом по долівці, мовляв, видиш, чоловіче, який я покірливий і сумирний. Мушу, однак, додати, що Опришок хвостові дивувався, звідки бідолаха, міг знати, що хвіст цей росте у нього не тому, що подія у казці діється, а тому, що з ведмедя вилуплювався раб.
Гарасим обернувся у бога над природою, ніякого хвоста не зоба-чив, батіг дорешти сп'янив чоловіка, ніби він цілу ніч згаяв у шинку, мав тепер батіг більшу владу над людиною, ніж людина над батогом.
Дійшло врешті до того, що завгосп якимось, може, десятим ударом відчикрижив собачого хвоста, звірина, певно, в розпуці доглупалася, що покорою прощення не виблагає, і замість хвоста в Опришка прорізалися заячі вуха. А в кого прорізаються заячі вуха, то це певний знак, що в того нема за пазухою іншого жадання, окрім одного: утекти, щезнути, принишкнути в борозні.
Ведмідь так і чинив. Він схопився на всі чотири ноги, розігнався до правої стіни, потім до лівої, обдирав пазурі до крові, хапався за найменшу шпарину. Стіни повітки майстри витесали гладко, Опришок зривався і падав, знову пробував дертися вгору по стіні на горище, це йому не вдавалося, батіг наздоганяв скрізь, батіг і згірдливий Гарасимів сміх. Гарасимові робилося смішно з ведмежої паніки, почував себе Гарасим сильним і великим, він уже не пам'ятав, що прийшов у повітку карати ведмедя за скоєну шкоду, йому просто було приємно бавитися силою, зачарованою у батозі, він дотепер не полював на зайців і не мав найменшої гадки, що інколи доведений до відчаю заєць стає тигром.
Мусило подібне статися і з Рудим Опришком... мусило, бо витекла з нього сила, не мав уже охоти ні впокорюватися, ні втікати. Лежав посеред повітки, як надірваний у плузі віл, постогнував і мимоволі рахував батоги; рахував і гриз лапу, лютуючи на самого себе.
На самого себе?
А якби... якби цю злість, що здавлювала обручем голову, повернути на Гарасима? На Гарасима?
На бога, що панує над природою? На людину?
А може, таки спробувати, га?
Та й чому б не показати панові над природою, що Рудий Опришок має надщерблені зуби й гострі цупкі пазурі? Кому від цього станеться шкода? Невелика біда, якщо Рудий Опришок переступить закон, успадкований від предків і вкраплений у кров, який перестерігає: не заходь собі, ведмедю, з людиною, краще обійди її десятою дорогою, не дивися, що вона мала і квола, людина сильніша від усякого звіра, а в хитрощах ніхто її не переборе.
Іншого разу, може, Рудий Опришок прислухався б до голосу крові, але сьогодні відчай перекреслював усі закони, ведмідь звівся на задні лапи, заревів і ступив крок до Гарасима.
Лише крок...
Цього вистачило, щоб спали з Гарасима божеські ризи, батіг диль-котів у тремтливій долоні, нижня губа Гарасимова відвисла й оголила зуби, що дрібно цокотіли; найгірше, що панові над природою відмовили в послусі ноги, вони гнулися, підкошувалися, і Гарасим ледве примусив їх задкувати до дверей, навіть якось зумів пересадити через поріг один чобіт.