Ох, ті жінки...
— Хочете дізнатися, красавице, хто? — радіє з власної вигадки Роксана.— Не скажу. Спершу ручку позолотіть, усю правду виворожу, про щастя розкажу,— і простягує долоню.
Ядзя хвилинку вагається, але спокуса велика, вона таки дістає з пазухи пом'ятий карбованчик і "золотить" Роксані долоню. Циганка шепче їй щось на вухо. Ядзине обличчя навіть крізь пудру рум'яниться, мов біла булка від вогню.
Мир настає біля нового універмагу, тиша...
Спека...
Тодоркові спека заливає потом очі, він то злизує його з кутиків уст кінчиком язика, то змахує з лоба ребром долоні, але роботи не припиняє.
Сердиться Тодорко...
Тодорко сердиться на хлопців з будівельної бригади, які не вміють дотримати слова... або не схотіли дотримати. Злість Тодоркова перемішується з болем, бо виходить, що таки не мають його в громаді за свого. О, до своїх посунули б толокою, недаремно ж говорять, що свій коли не заплаче, то бодай скривиться.
Ох, гірка ти, циганська доле, гірка в мандрах, у вічному поході, щоденній невлаштованості, у повсякденному прагненні дійти до чогось, знайти щось, а що — ніхто й не відає; гірка ти, доле, і в осідлого, бо живеш білою вороною, незрозумілим, трохи таємничим Іншаллою...
Хоч кричи...
Чи, мо', покинути все це: осоружну лопату, колгоспну кузню, оцю кривобоку ліпнянку, садок — і гайнути світ за очі? Бо нащо циганові хата, пощо йому садок? Циганові потрібна лише дорога...
А дорога, та дорога, котра звивається попід старою фортецею, порожня, нема-таки хлопців з будівельної...
Нема, то й не треба!
Тодорко рвучко натискає рукою на лопату, в гнівному руху закладені відчай, злість і розгуба. Лопата зачіпає за щось залізне, бо раптом скреготнула, вперлася і далі не йде ні на чверть штиха.
"Чи не на скарби я наткнувся",— кепкує з себе Тодорко і знову пригадує давню розмову зі старим учителем Доброчином, який колись нипав його подвір'ям, переповідаючи вже відому історію про конак турецького купця, що ніби стояв на цьому місці.
— Непогано було б Василю Юхимовичу, коли б Тодорко натрапив на горнець із золотом того купця,— жартував тоді циган.— Чого смієтеся? Самі кажете, що купець мався в достатку, золото в нього теж, певно, водилося. То чому б йому не закопати тоте золото в землю, га? Найнадійніший банк. А мені якраз нову яму для виходка треба копати, ось і натраплю на турецький банк...
— Дай вам боже, Тодорку,— мовив серйозно старий Доброчин.—
Ми б тоді всі розбагатіли... бо кожна знахідка в землі, кожна... хай це буде звичайнісінький черепок, примножує знання про минуле нашої ісмлі. А ця земля і ваша, Тодорку...
"Ця земля і ваша, Тодорку..." Ці слова найбільше сподобалися годі ковалеві. Правда, копаючи нову яму, він нічого не знайшов, наміть черепка, але сьогодні... у цю хвилю лопата скреготнула об щось —іплізне. То, може?..
Ет, дурниця.
Проте не виймає Тодорко лопати з землі, мовби остерігається, що дзвінке і непіддатливе, раптом зникне, переміститься вправо або пліво. Він сідає на бровку рівчака і запалює цигарку.
"Ей-ей, Тодорку, складає собі ружні казочки",— говорить про себе.
"Чого ж казочки?" — чує за спиною старечий голос.
Оглядається. Під грушею, першим деревцем, посадженим Тодор-ком на колишньому пустищі, сидить білобородий турок. Ноги підігнув під себе, руки, які поклав на коліна, виблискують перснями. Турок сидить зовсім близько од Тодорка — якби розмахнувся лопатою, то досяг би білої чалми.
"Ов, а ти звідки тут узявся?" — каже Тодорко туркові, глипнувши на хвіртку, яку котрийсь з дітлахів забув зачинити.
"Не горлань, гяуре,— поважно відповів турок.— Я пан і господар цього місця. Ім'я моє — Ріфат Октай. Певне, чув про такого?"
"Як тобі сказати,— замислився Тодорко.— Гейби щось чув... Один учитель розповідав... мовляв, великий ти був здириця, пройдисвіт і на гріш ласий. То це ти? Лише ніяк не второпаю... давно це діялося... років за триста..."
"Та вже триста..."— зітхає сумно Ріфат, забуваючи про пиху.
"І що, живий? Чи з могили, може?" — дивується циган. "А хоч бий з могили,— Ріфат Октай теребить сиву бороду.— У нас, мусульман, дуже просто... у нас без деревища ховають... і могили не запечатують, як у християн..."
"То ти упир, виходець з тамтого світу?"
"Та ніби..."
"Дивота. І якого дідька жадаєш від мене?"
"Не пащекуй, онуче бачі Ружена. Спершу послухай. Ти, мабуть, гяуре, чув про повір'я, що душа померлого, який за життя припас силу-силенну грошей, не має на тому світі спокою, поки не підшукає людини, якій би свій скарб передав..."
"Чого ж, турчине, чув...— шкребе потилицю колгоспний коваль.— Я, правда, думав, що це так собі... бабські брехні. Адже дотепер нікого І тамтого світу не зустрічав. Тебе першого... І ти... того... справді помишляєш скарб мені передати?"
"Справді, онуче бачі Ружена,— хитнулася чалма ефенді Ріфата.— Гам, де стримить твоя лопата, закопаний казан... повний золота. Гам не просто золоті монети... там статуетки богів, відлиті подоби биків, коней... там булави, золоті піхви, там... Я і сам, онуче бачі Ру-жена, не пам'ятаю, які ще там є речі. Багато їх, кожна річ коштовна не лише тому, що вона з чистого золота, а ще й тому, що її витворили митці..."
Ефенді Ріфат помітив, як зблід циган Тодорко, як свічками блиснули його очі. Негоціант цьому не дивувався: при житті купець не здибав людини, в якої б золото не запалило жадоби, люди, виходить, не змінилися за триста років, золото й понині має силу.
Тодорко сидів на бровці рівчака, як на розпеченій пательні: він поривався до лопати і... хапався цупко за чупер трави, мовби прив'язував себе до місця. Піт котився з нього градом, голова палала, а по плечах ходив мороз.
"Чого ж сидиш, невірний? — підмовляв цигана ефенді Ріфат.— Чого гасиш своє жадання? Встань і копай. Все, що знайдеш,— твоє..."
"Моє? — Тодорків язик, здавалося, опух від хвилювання.— Най буде... моє... А чому якраз мене обрав ти, ефенді, спадкоємцем своїх скарбів? Що я гірший чи кращий від усіх?"
"Прапрадід твій Гарасько-харциз у слугах моїх ходив. Це раз. По-друге, ти один сповняєш моє невеличке бажання, цигане Тодор-ку",— впевнено відповів Ріфат.
"А коли не сповню?" — Тодорко прискалив на купця око, як, бувало, скалив на вогонь у ковальському горні.
"Тоді не хіснувати циганові з моїх скарбів,— згорда проказав купець. І відразу ж додав: — Але ти сповниш... бо я не буду повелівати, щоб ти когось убив... щоб комусь зло учинив, ні. Жадаю лише, щоб скарбом ні перед ким не хвалився, нікому його не роздаровував, окрім своєї родини... щоб кожна річ не потрапила цілою і неушкодженою в руки тутешніх підданих. Ці речі — їхня історія... справа рук їхніх майстрів... душа народу... душа митців. Розумієш? Я скуповував їх, ці речі, де тільки міг... скуповував, щоб люди не довідалися про своїх майстрів... про свою велич... бо коли рабові прояснюється, що мав він волелюбного предка, то й собі постановить іти предківською дорогою... Зрозумів мою вимогу, нащадку Гараська? І останнє: аби тебе спокуса не брала... мусиш покинути ці місця... тобі ці місця і так не рідні... їдь собі... мандруй з родиною... забудь кувадло... перестань мучити в школах дітей... скарбу вистачить і тобі на життя, і дітям вистачить, і онукам лишиться. Гадаю, легка моя умова".
Тодорка била пропасниця.
"З одного боку..."
"Тут нема двох боків, невірний,— огнівався ефенді Ріфат. Його дратувало вагання ницого цигана, який заробляє у колгоспі не більше сотні карбованців на місяць, у котрого жона, гендлюючи пиріжками, начиненими печінкою, дурить покупця на копійку... Та колись... Колись він, Ріфат, якщо занюхував гріш, то байдуже йому було, кого вбити, що продати, як обшахрувати.— Запам'ятай, гяуре: золото — це ключ, що відчинить перед тобою світ. По собі знаю".
Для ефенді Ріфата, справді, золото чарівним чином відмикало двері до покоїв падишахових достойників, що чинили в державі суд і розправу. Ха-ха, чинили... Мовби вони не здогадувалися про таємні промисли Ріфатові... здогадувались... та тільки... Та тільки овечим лайном здаються супроти золота честь мужа, закони державні і повеління шаріату, цнотливість жінки і... навіть хвалена циганська воля. Духовні клейноди придатні для простаків. Хіба прадід Тодорків Гарасько з мужами свого роду не проміняв циганської волі на дзвін червоних, хіба не він бігав на цепу, мов пес, будучи сповнителем замислів господаревих? А цей... цей Тодорко, далекий пагін Гараськів, сміє ще роздумувати, чи прийняти ласку Ріфатову, замість того, щоб вдячно злизати з його черевиків пил...
Здрібніли, видно, на цьому світі люди.
"Ну?! — нетерпеливився Ріфат Октай.— У чому твій сумнів, гяуре?"
Тодорко злякано відсахнувся.
"Я не сумніваюся, можний ефенді, що тут сумніватися?.. Але якось воно дуже несподівано, раптом. Це все одно, якби сказати: Тодорку, будеш президентом в Америці".
"Я не знаю ніякої Америки..."
"Тим краще для тебе, ефенді. Там такі субчики в Пентагоні... Словом, палії війни,— хитрував Тодорко, виграючи час. Позирав на лопату і зважував; пристати чи не пристати на туркову умову? Бо є таки в ній два боки... З одного боку — життя, Тодорку, починай заново... А з другого... куплю коня... ні, пару куплю, сивих. Або краще "Волгу". Можу й дві купити, для Ружена... Газ, сигнал, вперед! Поїду... світ широкий. Боже, як я давно не міряв далеких шляхів... а вони ж пахтять пилюкою, соломою, димом... Ні я, ні мої діти не знатимуть хатньої тісноти... якихось обов'язків супроти інших людей. У нас будуть гроші... гроші — це життя панське. Я поміж циганами прославлюся... гроші — ключ до всього, до слави теж. Отже, іншалла?.. Почекай, почекай, Тодорку, а чи покине Ружен інститут і свою білу дівчину? Най бере її з собою, вона оциганиться, на димах почорніє. Іншалла... Стій, не квапся, бо що на це скаже Роксана? Жінка навіки притаборилася у Карвасарах, сусідів за приклад має... дітей миє... хату причепурює... циганську спідницю, під якою віз курей можна було з села винести, геть занехала. Та що Роксана?.. Куплю новий батіг і змириться, бо куди голка, туди й нитка".
"Цілуй,— Ріфат Октай впевнено тикав Тодоркові в обличчя розшитий перлами чирик.— Цілуй. Це означатиме, що ти годишся з моєю умовою".
"Іншалла..."— перехрестився коваль Тодорко і, намірюючись припасти до Ріфатової ноги, востаннє глянув купцеві в очі.