Та й високе крісло з підставкою для ніг дає можливість, як і належить, дивитися на цих людців зверху вниз!"
Думка Миколи ковзнула у роки дитинства та юності, де, як він вважав, ним самим було закладено основи його сьогоднішнього успіху.
Сам низенького зросту, щуплий, Попенков ніколи не вирізнявся успіхами в навчанні, зате бачив своє призначення й силу у здатності вигідно для себе, вчасно та ефективно представляти потрібну йому інформацію іншим людям. Ще в дитинстві Коля зрозумів, що людина сприймає будь-яку інформацію, і швидше схильна прийняти її як істину, ніж як брехню. Особливо якщо ця інформація надходить із двох незалежних джерел та відповідає власним емоціям і думкам людини. А вже він, Микола, завжди зможе "підігріти" людську зарозумілість, заздрість, ревнощі, злість і ненависть, спрямувати їх у потрібне русло, а потім спонукати контрагента на "вчинок"! Сам він вступав у справу лише на завершальному етапі, коли залишалося зробити останній, рішучий та нищівний, удар.
– Яке це щастя – бачити, як майстерно підготовлена комбінація спрацьовує! – промимрив лейтенант і посміхнувся.
А як красиво він зійшов на престол начальника табору! Проста, як двері, однак ефектна й результативна двоходівка. Коли йому доручили провести допит одного з єжовських посіпак середньої руки, він застосував свій "фірмовий" метод – позбавлення сну. До п'ятої безсонної ночі "клієнт" дозрів і був готовий підписати що завгодно. Проте підписувати довелося не "що завгодно", а заздалегідь підготовлений Миколою папір, у якому "викривалися" посібники та помічники єжівця, – начальник табору і найімовірніший претендент на його місце. До цього Попенков у свідчення ще кількох пішаків включив непрямі докази проти цих же своїх потенційних конкурентів. Тепер залишалося дочекатися зручного моменту, коли майор буде "на взводі" та, суворо дотримуючись субординації і всіляко висловлюючи повагу, подати йому здобуту інформацію разом із власним планом розгрому таємної організації дворушників. Все пройшло, як по нотах, а відтак тепер уже він, лейтенант НКВС Микола Попенков – одноосібний господар табору!
Взагалі-то, найвищим задоволенням для Попенкова було "ламати" здоровенних громил і колишніх начальників, спостерігаючи, як під його впливом високі чини й "міцні горішки" перетворюються на ганчірки, об які він із насолодою та натхненням витирає ноги.
Але не царська це справа – "розкручувати" маховик допиту. Тепер для цього є спеціально підібрані, підготовлені й навчені ним люди – оперуповноважені. Він озброїв їх своїми "фірмовими" прийомами, визначив "об'єкти" – нехай працюють. А лейтенант держбезпеки Попенков – "весь в білому" – з'являтиметься вже у вирішальний момент, коли залишається тільки додавити ворога народу, провівши ефектну психічну атаку, розтоптати його та кинути до ніг.
На цьому місці своїх переможних думок начальник табору осікся, згадавши цього впертого xoxла:
"Як же ж там його?... Якесь зброярське прізвище: "Сабля"? Ага, "Шабля"! Вже майже три тижні оперуповноважений йолоп Кідман не може розколоти цього молодика на співпрацю з органами! Хоча йому було дано лише десять днів!"
– Сволота! – крикнув Попенков і одночасно різко схопився зі свого "постаменту". На його лобі виступило кілька крапель поту, обличчя спотворилося та стало червоним.
Лейтенант відчув приплив крові до скронь, стиснув кулаки. Він страшенно не любив програвати, а особливо у присутності нижчих за рангом. А цей Шабля не зламався, та ще й дивився прямо в очі таким зухвалим поглядом. Де тільки сили взялися? Позаминулої ночі, ніби випадково зайшовши до Кідмана під час нічного допиту цього xoxла, Микола зробив висновок, що "клієнт уже доведений до кондиції" безсонням і голодом. А отже, настав час вступати у справу й розігрувати фінальний акт п'єси. Але цього разу вийшов промах...
"Ну, нічого, недоїдання, відсутність сну та психічний тиск все одно зроблять свою справу! І не таких ламали! – спробував подумки заспокоїти себе Попенков. – Мій наїзд на боягуза Кідмана зіграє свою роль: вже кого-кого, а начальства Мойша боїться й ритиме землю на повну! Може, навіть сьогодні все вирішиться…"
На жаль, заспокоїтись лейтенантові не вдалося. Він відчув тупий біль у потилиці. На додачу в голову лізли всілякі безглуздя та негаразди останніх днів.
"Все одне до одного, – із досадою подумав Микола, – і начальство тисне: звіти йому подавай… Понапридумували купу нікому не потрібних папірців: "Виконання плану з лісозаготівель та випуску готової продукції", а тепер ще й "Забезпеченість ув'язнених продовольством, медикаментами, приміщеннями", "Наявність обладнання і кваліфікованих фахівців", "Смертність". Тьху! Та що тут, курорт, чи що?! Тут вороги народу! А якщо ворог не здається, його знищують! Так каже товариш Сталін, і це вірно! І я це роблю! До чого ж тоді ці попередження, догани? Ідіоти!"
Лейтенант держбезпеки вчепився тремтячими руками в підлокітники, потім у безсилій злості відкинувся на спинку крісла й зажмурив очі. З досвіду він знав, що нервозний стан триматиме його в напрузі ще як мінімум пів дня.
Сталін: аналіз здобутків Леніна
1942 рік, лютий. Москва.
Надворі йшов сніг. Вітер носив його зі сторони в сторону, як метушлива господиня, котра розгублено мечеться біля святкового столу і все переставляє з місця на місце тарілки з наїдками. Снопи пухнастих сніжинок, захоплені непередбачуваними вихровими потоками, рухались у найнесподіваніших напрямках: кидалися то ліворуч, то праворуч, а потім раптом рвалися назад до небес.
Йосип Сталін припав до вікна, відстежуючи переміщення особливо запеклого круговороту, який мілким дробом ковзнув по склу. В останню мить біля верхівки ялини, що росла поруч, чоловікові вдалося помітити ще один його запаморочливий сніговий пірует. Щоправда, цей вихор швидко завершився, а потім і зовсім розчинився десь у міріадах білих миготливих часточок. Погляд повільно перемістився вниз, одночасно байдуже відзначаючи, як товстий шар снігу приховав під собою сліди вчорашньої життєдіяльності людей.
– Зрештою всі сніжинки, незалежно від перипетій їхнього руху, осядуть на землю, – із сильним кавказьким акцентом промовив багаторічний очільник ВКП(б). – Усі вони мають виконати свою функцію – створити щільний сніговий покрив.
Ще інтенсивніший порив вітру із силою зірвав грудку снігу з гілки й відкинув її до вікна. Миттю прямо перед очима виник молочно-пильний сніговий феєрверк, схожий на невеликий вибух. Одночасно пролунав короткий глухий стукіт, що змусив Кобу відсахнутися. Неприємне відчуття тремтінням пробігло по спині. М'якою ходою Йосип відійшов од вікна. Він відігнав хвилю емоцій, а потім сів у крісло та постарався остаточно заспокоїтися.
Нині, на початку 1942 року, під час першої крихкої рівноваги на фронтах, Сталіна не полишало відчуття тривоги. Розумом він усвідомлював, що завдання-мінімум виконане – вдалося зупинити просування німців біля самої брами Москви. Втім, з іншого боку, відчувалося серйозне пробуксовування наступальних потуг, котрі не приносили очікуваних результатів. Коба гнав підленький щемливий стан занепокоєння, але якась звіряча інтуїція, подібно до води, що капає з несправного крана, дзюбала і довбала душу, луною віддавалася в недоступних для розуміння закутках мозку, підштовхуючи до нових дій зі створення ще й іще одного ступеня захисту.
Система його жорстокої одноосібної влади працювала тепер, як годинник. Підживлена репресіями і страхом, вона здатна була за помахом руки кидати в топку війни величезні маси народу, або відразу змінювати напрямок виробництва в цілих галузях. Однак щось у ній працювало не зовсім так, як цього б хотілося. Але що?
"Якби Ленін був на моєму місці, він би вигадав якийсь запаморочливий, нестандартний трюк, зіграв би на випередження, – із прикрістю визнав Сталін, – у цьому Старик був неперевершеним майстром".
Коба ясно представив Ілліча в критичні дні становлення більшовицької влади, коли крихітна партія примудрилася встановити контроль над величезною країною. Всупереч внутрішньому та зовнішньому опору, всупереч розброду й хитанням серед революціонерів і попутників.
"Тоді Леніну було ще важче, – чесно констатував він, – йому доводилося постійно лавірувати та викручуватися, періодично то нападати, то капітулювати, то знаходити союзників, то рвати з ними".
Сталін об'єктивно оцінював свої можливості. Він знав, що діяти, як Ленін, йому не під силу.
"Мої переваги в іншому, – із запалом міркував політик, – підминати, подібно до танка, все на своєму шляху, наводити порядок та концентрувати сили, – тут він різко обірвав свої думки і змусив себе тверезо й раціонально поглянути на ситуацію. – Втім ці переваги вже задіяні… Отже, треба спробувати хоча б частково включити ті фактори, якими маніпулював Ілліч".
Йосип Віссаріонович спробував порівняти свою парадигму дій із ленінською. Виявилося, що багато в чому вони схожі: однакова цілеспрямованість, рішучість, нерозбірливість у засобах, концентрація сил.
Однак, "просіваючи крізь сито" досягнення Леніна, Сталін виділив ті з них, котрі докорінно відрізнялися від його власних. Таких виявилося не так уже й багато: створення більшовицької партії, об'єднання різнорідних сил для перемоги революції та НЕП.
– Мало за кількістю, але які! – вголос сказав Сталін. – Основоположні!
Керівник СРСР тяжко зітхнув. Відігнавши приплив заздрощів, він почав методично шукати загальні риси у виділених трьох кампаніях Леніна.
Пошуки були довгими й болісними. На думку спадали то сила переконання, то ораторське мистецтво, то вміле маніпулювання гаслами, то точне прогнозування ситуації. Всі ці достоїнства Леніна як політика, безумовно, мали великий вплив на результативність його діяльності; проте Сталін шкірою відчував, що наріжний камінь ленінських успіхів – у чомусь іншому, глибшому. Істина була десь поруч, однак весь час вислизала від розуміння, наче спритний і норовливий птах удачі.
Через деякий час коло пошуків стало звужуватися і, зрештою, Сталін зміг, як йому здалося, лаконічно й точно сформулювати головну характеристику, яка була основою успіху у виділених ним найбільших здобутках Володимира Ілліча Леніна.
– Вміння дозовано делегувати повноваження, – в цих чотирьох словах Йосип висловив квінтесенцію своїх довгих роздумів.