Та згодні!.. Згодні!.. — як один чоловік, озвався весь табір.
— Шабатурка отаманом!.. Хай веде нас!.. — сказав дід Семен.
— Слава Шабатурці! Хай буде отаманом!.. Хай управляє!.. — закричав весь табір, обіймаючи Шабатурку тісним колом. Шабатурка стояв і мовчав, а гомін коло його все зростав, все збільшувався. Більш нетерплячі смикали його за поли і казали:
— Чому ж не говориш нічого?..
— Я думаю, — сказав нарешті Шабатурка, — що нам треба вибрати тимчасову раду з трьох душ, а потім вже виберемо отамана... Брати на себе отаманування я не смію... Треба людини сильної, а я слабкий...
— Не час тепер говорити, хто з нас слабий, а хто сильний... Ми всі сильні, а ви — отаман наш!..—сказав дід Семен і, слідом за ним, закричав весь табір:
—Отаман наш!.. Отаман наш!.. Годі балакати!..
Шабатурка вклонився і, не злізаючи з пенька, промовив:
—Так слухайте! Наказую вам зараз же перечистити зброю, перелічити набої і поділити їх між собою так, щоб всі мали по рівній мірі. На похорони отаманші приходьте з рушницями і з четвертою частиною своїх набоїв. Поховаєм отаманшу як слід, з вистрілами... Після похорону обід, а по обіді з рештою набоїв будем знати, що робити... Злочинець від нас не втече...
Повстанчий табір, як хвилі, став розходитись і через півгодини весь ліс засвітивсь червоним полумінням величезних огнищ, які палахкотіли, наче вістательні каганці в печерах добрих гномів.
X
На світанку привезли велику дубову труну і прийшов старий піп. З села йшло багато народу, але навколо лісу виставлено варту і вона в ліс нікого не пускала. Дід Семен спочатку нагрів води і обмив нею закривавлене лице і змозолені руки отаманші. Знайшов чистеньку білу хусточку і зав'язав нею страшну смертель-
ну рану, а потім поклав її в труну і засвітив коло неї чотири великі церковні свічки. Тим часом на узліссі викопано глибоку яму. Туди став сходитись народ з села.
Старий піп славним байдужим голосом відправив "великий похорон" і тоді, при жалібнім співі "Святий Боже", труну взяли на руки і понесли до ями.
Коло ями зупинилися і допустили всіх, хто тільки хотів попрощатися з отаманшею.
— Бідна дівчина! — хлипали сільські баби. — Загинула так нагле...
Сонце було на небі, як труну забили цвяхами й опустили в яму. Голосним і безутішним риданням розлилося по сірих стернях жалібне "вічная пам'ять"... І в той час, заглушуючи жалібний спів, озвалися рушниці, що аж дерева задрижали в лісі. Дванадцять раз Шабатурка робив знак рукою і дванадцять раз обзивалися рушниці і дрижали дерева.
Через годину виросла висока чорна могила, а на ній поставлено соснового хреста з написом Шабатурки: "Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з с. Горбулева, Радомиськ. повіту (на Київщині). Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!"...
Помалу, з низько похиленими головами відходили від могили зажурені повстанці, а в очах їх крізь сльози блискали страшні вогники непереможного бажання боротися без кінця й краю. Кожна риса їх лиця безмовно говорила про те, що почували їх серця і що діялося в їх затьмарених душах.
Після обіду "на скору руку" повстанці вистроїлись рядами й вирушили в бік Фастова. Перед ними їхав на коні отаманші Шабатурка. Побачивши мене, він під'їхав і сказав:
— Ви йдіть собі... Щасливої вам дороги, а мені однако... Годі думати про спокій... — вклонився і повернув назад на дорогу. Коли вони всі в'їхали в село, я повернувся назад до лісу, де блукав до самої ночі...
XI
І четверта осінь Революції не дала мені бажаного... Ще й досі ходжу, як зачарований, полями і лісами і, прислухаючись до осіннього шуму золотих гаїв, марю минулим і злотокосою панною з синіми очима... Вічная їй пам'ять!
м. Товмач (Галичина), 1920р., 7 вересня