Дениса та дві нитки з нешитого Христового плаща. Цей дорогоцінний хрест кинув старий вайделот-знахар у попіл огнища, а потім глянув пильним оком на Жигимонта. Той усміхнувся і мовчки розстебнув на грудях довгий таперт і сорочку. На темних, вкритих волоссям грудях висіли тільки гарненькі, зроблені з золота вуж та два дубові листочки. Була це пам'ятка по вайделотці Біруті, жінці Кейстута,— символ родини Кейстутовичів.
Старий Гірвойло налив тоді у миску молока і вкляк посередині кімнати. Потім свиснув тричі, і зразу ж з-під ложа Вітовта виповзла понад два лікті довжиною гадюка. Її пасть була широко відкрита, а з кутиків витікала біла слина. Та не була це ознака голоду. Рухи гадюки були ліниві, повільні, а коли вайделот, ударивши їй тричі земний поклін, почав співати півголосом якусь старинну пісню, гадюка підняла голову, але потім опустила її безсильно. Довгою, темною рисою значилася вона на долівці, наче мертва... Вайделот підсунув їй глечик із молоком, але дарма! Гадюка не хотіла пити. Старець нахилився над, видно, недужою гадюкою і встав.
— Велике горе впало на плем'я Кейстута та слугів божих. Гнів Пекола, що від п'ятдесяти літ повис над Литвою, вдаряє ось тепер стрілою Перкуна у великокняжий стіл. Велика небезпека грозить Кунігасові, а чи є на неї рада, побачимо, як позволять боги, яких ви обидва відреклися...
— Я... ні! — відповів пошепки по хвилині вагання Жигимонт.
Блискавка майнула в очах старого поганина, який пам'ятав ще ідолів Перхуна над Вілією та криваві жертви з німецьких лицарів у понарських горах.
— Коли так, то будь певний, княже, що поговориш ще з братом, поки його уста замкнулися навіки. Тільки не трать часу і розпитай як слід про найважливіше, бо час короткий! Глянь, ось на голові вужа-опікуна з'являється уже зелений мох. Се тільки мох, та його зелень — се та сама зелень, яка вкриває весною гроби усіх, що померли до осені!
Кажучи те, старець видобув із гаманця якесь зілля та кинув його на невеличку сковороду, в яку наклав перед тим розжарених вугликів. Синій солодкавий дим наповнив кімнату. Ведмедиця зірвалася і, ставши на задні лапи, заревіла із збентеження і переляку. Але один рух князя Жигимонта заспокоїв її. Вона сіла на порозі та стала кивати головою на обидва боки, наче п'яний чоловік. Також гадюка бажала, видко, втекти від диму, та не стало їй до цього сили. Вона тільки двічі здригнулася та висунула язичок, а там і відкинула голову й застигла... Гірвойло покрутив головою, пробурмотів кілька незрозумілих заклять та потер чоло рукою.
— Кунігас не доживе до вечора,— сказав.
Взяв хрест Вітовта з попелу і, плюючи вбік, підійшов до лежачого. Хрест повісив йому на шию, а з-за пазухи вийняв маленьку глиняну пляшечку та влив з неї рідину в уста Вітовта. І раптом ожило бліде обличчя. Чорні плями, які з'явилися на висках, виступали тим яскравіше на обличчі, що почервоніло, мов від гарячки. Очі розплющилися, а з уст вирвалися слова:
— Жигимонте, ти тут!
— Так, брате, я тут, при тобі! — відповів князь і приступив до ложа. Вмираючий вхопив рукою його рам'я і спитав напівпритомно:
— Де він, цей злодій, цей розбійник, цей проклятий кровозмішник?
— Хто такий? Отямся, братчику, ми самі з старим Гірвойлом та Мушкою! — успокоював Вітовта брат і рухом ноги кинув у кут здохлу гадюку, щоб широко відчинені очі вмираючого не бачили такої страшної ворожби.
— Хто такий, питаєш? — заговорив спокійніше великий князь.— А хто ж би, як не Ягайло? Тепер чую, що остання моя хвилина за плечима, тому слухай! Я усе життя намагався шкодити йому та помститися на ньому, але я не мав на кого опертися і тому мусив саме на ньому основувати свою повагу та значення. Задовго, бач, вірив я панам і князям... Тому залишаю тобі у заповіті помсту над убивцею Кейстута, мужа матері Бірути, а нашого батька. Ти не потребуєш запобігати ласки у великих панів. Тому двадцять-тридцять літ годі було правити землею без князів. Тепер війна з орденом та татарами зробила своє! Я понищив більші князівства на Русі буцімто за порадою Ягайла, а насправді для своєї користі. Висунув я й чимало боярських дрібних родів, щоб на них опертися у боротьбі за самостійність великого князя Литви, але всі вони покинули мене. Одні бачать у рамках польської корони привілеї, якими так щедро вона сипле, інші надіються від Свидригайла високих становищ у самостійному руському князівстві. А ти, брате, не забудь, що Литва без Русі — то тіло без крові! Колись платили ми київським князям данину віниками, бо
другого добра не було у нас. Не будь в нас Русі, не мали б ми й тепер достатків, тільки посилали б віники у Марієнбург або Москву. Тому найкраще помститися на Ольгердовичах, розірвавши злуку з неситою Польщею за яку-небудь ціну та не віддавши Русі ні їй, ні татарам!
Умираючий говорив швидко, заїкуючись та ковтаючи слова. Щоки його горіли вогнем, очі плавали, мов у воді. Руки раз у раз здригалися судорожно, а з чола котився піт. Жигимонт слухав уважно, а його темні очі раз у раз зустрічали скляний погляд Вітовта. Коли Вітовт замовк, він не відповів нічого, і якийсь час чути було тільки свистячий віддих, що виривався з уст конаючого.
— То значить,— спитав по хвилині,— що я маю продовжувати твою роботу і твоєю короною коронувати себе?
— Так! Пруські і литовські лицарі, а навіть римський цісар, москви і волохи підтримають великого князя Литви проти польського короля. Литовець та русин можуть бути сусідом кожному, лях ніколи й нікому! Пам'ятай це! Я пам'ятав це ціле життя і ступав дорогою, що вела до розриву проклятої Кревської унії. А дорога ця не була проста. Ти можеш просто йти, якщо найдеш підтримку, я ж не міг.
— Ах, страшною була ця твоя дорога, княже,— вмішався вайделот.— Щоб спинити лицарів, знищили ви батьківську віру в народі, і з того часу боги відвернулися від вас. Замість союзника знайшов ти вічного ворога, гіршого, може, ніж німецькі грабіжники. Бо сей ворог нё вбиває тільки тіло, а отруює душу, опоганює усі наші святощі й першими ворогами литовського народу робить перших його синів, князів, бояр. Багато князів з роду Гедиміна хрестилося у руській вірі, і боги, певно, не злюбили їх за це. Та все-таки вони не прокляли їх. Православні сиділи в княжій раді, але не зневажали нас. І вони, і литовський народ жили в згоді й злагоді. Хто чував коли про сварку, ворожнечу, бійку? А тепер ми — наче той, що застряг у трясовині. Видобудеш одну ногу, то другу зассе ще глибше католицьке багно. Один палець даси йому, а він усього втягне, обплює, опоганить твої святощі, перетягне на свій бік могутніх, у рабство закує слабих; ще сто літ чи двісті, і місця того не залишиться, де була колись Литва!.. Страшна була ця твоя дорога, княже! Не вибили нас прусські й ливонські мечі, не вибили татарські стріли, ні московські топори, а вибиває нас шляхетська лесть! На твоїй дорозі, княже, лежить Скривавлена Жмудь, і спалений Вітебськ, і Ворскла, боги ховаються у нетрях Біловежі. Ти навіть корони Литві не дав, а взяв від неї усе: богів, значення, а навіть силу, цю силу, якої у неї так багато, силу, яка одна у світі має стійкість... з могутнього лісового звіра зробив ти... мушку!..
Старий запалився від власних слів і стояв перед князями, як судця перед обвинуваченими, показуючи на величезну ведмедицю, яка, не чуючи уже диму в кімнаті, спокійно ссала лапу на порозі.
Лице Вітовта не змінилося. Він не чув усіх закидів вайделота. Випиті ліки тратили звільна свою силу, і лице умираючого блідло з кожною хвилиною. Все-таки пам'яті він не втрачав.
— Пусте говориш, старий, віра Христова мусила прийти на Литву, а чи вона відси чи відти, то все одно. Головна річ — позбутися Ольгердовичів, і до цього треба сили. Та ти сказав правду, що Литва — се мушка, яка, бувши ведмедем, втратила силу в неволі. Я шукав цієї сили у панів і знайшов зраду. Жигимонт пошукає її у малих, у путніх бояр та у дрібних державців і знайде вірних слуг. Де мої князі ставилися з сотнею комонників, повіт приведе йому під спільним прапором тисячу...
Тут Вітовт замовк і почав щось ковтати. Очі відкрилися широко, мов з переляку.
— Не у бояр, княже, а у народі...— заговорив вайделот, та не докінчив. Вітовт зірвався з постелі, підняв руки вгору, а з уст бризнув струмінь крові... Він захитався і впав на руки Жигимонта, який поклав його на подушки.
— Іди, старий, поклич мені князя Семена Гольшанського! — сказав спокійно — видко, не дуже збентежила його смерть брата та його заповіт. Прожогом кинувся старий з кімнати.
Поголоска про недугу великого князя блискавкою облетіла усі литовсько-руські землі.
Вона непокоїла одних, бентежила інших, надіями наповняла серця або непокоїла їх в міру того, чи вони надіялися кращого, чи боялися гіршого від зміни престолу. Князі раділи, бо Вітовт прагнув до знесення усякої посередньої влади між народом і володарем, а заразом не бажав злуки з Польщею. Інші, що ще у 1413 р. були прийняті до польських гербів, кричали голосно, що прийшов час на виконання кревських постанов, бо бажали користуватися золотими вольностями польської шляхти та необмеженою владою над підданими. їх польські приятелі додавали їм відваги, обіцяли золоті гори і пили на вічне братерство з литовськими та подільськими магнатами. Перші їхали до Троків, щоб допомогти опікунові магнатів Свидригайлові, інші з'їздили ся у Кам'янці, Червоногороді, Смотричі, Скалі, Летичові, Ядтушкові, Теребовлі, Рогатині, радилися, торгувалися, посилали листи, збирали вояків. Середнє боярство, що колись збиралося на поклик при князеві та було головною силою, тепер чомусь відсунулося від них. Воно вичікувало рішення та вияснення, хто візьме верх у державі: чи поляки з перевертнями, чи литовські пани, чи у Вільно засяде Свидригайло, чи намісник Ягайла. Поки що з занепокоєнням дивилися на рух, який почався поміж руськими селянами, замковими слугами та путніми боярами, які в більшості ждали від наслідника Вітовта повернення давньої свободи, знесення пережитків невільництва. Вони знали, що таке може статися тільки в Руській державі, і почували себе в силі постояти за неї життям та майном.
Боярин з Рудників та Андрійко їхали на Хабне, Житомир, Чуднів, Меджибіж та Смотрич. Уже у Хабнім зустріли чимало дрібного овруцького боярства, що збиралося по корчмах.