— Ми є більшими злочинцями, як жиди, бо ті не відали, що творять, а ми відаємо і діємо свідомо на користь диявола!
Господар дому встав і простягнув до гостей руки, запрошуючи до спокою.
— Дорогі сусіди й приятелі і ви, достойний отче! — заговорив він примирливо. — Не будемо сперечатися. Кожний з нас має по-своєму рацію. Наш загально шанований і загально люблений фрей Жоакінь говорить, як праведник, і як слуга Божий. А ми говоримо, як грішні люди і як господарі, які, перш усього, дбають за справи земні... Не можемо скрити, що ми і жорстокі й тверді й не часто заглядаємо до святого письма, щоб порівняти його приписи до наших вчинків. Але сподіваємося, що Бог простить нам багато за нашу працю і за те добро, яке чинимо отут на землі...
— Отче, — звернувся на цей раз дон Ґабрієль просто до священика, — воно не випадає хвалити себе, але подивіться самі: відколи я поселився тут, припинилися кровопролитні війни з племенами каріжо, багато дикунів приєдналося до Христової віри, на материку виросла нова оселя, поширюється площа управної землі, розвивається різне ремесло... Ми ніколи не жалуємо грошей на Церкву, ми підтримуємо бідних, ми приймаємо на роботу за плату, хоч можемо обійтися при допомозі самих рабів. Подумайте лишень, що було тут давніше? Пустеля, заселена дикунами! І чи ж справді ми не заслуговуємо на ліпшу назву, як злочинці, чи справді ми діємо лишень на користь диявола?
Очі гостей, приковані на хвилину з повною увагою до промовця, тепер усі разом звернулися до священика, питаючи: "І що ти тепер на це скажеш?"
— Шляхетний доне Ґабрієлю, — поважно відповів фрей Жоакінь, — я все був про вас найкращої думки, коли дивився на вас, як на господаря, керівника і рабовласника. Ви і працьовиті й справедливі й ставитеся до ваших рабів далеко краще, як інші. А ваші й вашої достойної пані дари па Церкву все були і є дуже щедрі. Однак, про що я вам уже нераз говорив, подумайте, шляхетний пане, над усіми вашими позірно добрими ділами і побачите, що вони в ґрунті своєму збудовані на злі й кривді інших. Ви зуміли заприязнитися з племенами каріжо, але для чого? Щоб вони без бою віддавали вам свої землі. Ви будуєте нове місто, але для чого? Щоб дати пристановище іншим наїзникам. Ви даєте щедрі дари на Церкву, але чиїми руками ці дари придбані? Руками рабів. Ви і ваша достойна пані добре ставитеся до рабів, але чому? Тому, що приспаний добрим ставленням раб скоріше забуває про свою неволю і старанніше працює на свого пана. Але чи вас переслідують докори совісти, що сам факт існування рабовласництва десь там у пралісах родить трагедії нападів на мирні оселі, кров, рани, пожежі, жах невільничих ринків і право для "добрих" і недобрих рабовласників купувати невільників і тримати їх так, як кому подобається? Адже сама назва "рабовласник"...
— Е-е-е, отче, це стара пісня! — скривлено перебив священика де Лара. Він був лихий і розчарований, що його примирлива промова дала такі сумні висліди. — Вічно те саме: "раби й рабовласники", "раби й рабовласники"! А що ж тут чоловік може зробити без рабів? Хтось же мусить працювати, чи ні?
— Мусить! — згодився священик. — Але не як раб і не для других. Хай кожний працює сам на себе і на своїй землі.
— Слухайте, отче, — почав нетерпеливитися дон Елеодоро, — ви вже бачили, як дикуни працюють на себе? Що вони зробили зі своєю батьківщиною за всі ті часи, відколи її заселюють? Згадайте євангельську притчу про закопаний талант... Бог дав індіянам багатющу, величезну землю — і що з того? Вони — ледарі, вони — плісінь на землі й своїм існуванням лишень ображають Бога, марнуючи його дари. Хай ми жорстокі, але ми — заслужена кара для ледачого дикуна. Його лишень батогом можна змусити підняти з землі те, що вона дає. І ми є тим Божим "батогом". Не хотіли індіяни підіймати для себе — хай працюють для інших! Бажають вони, чи ні — ми змушуємо їх батогом, вогнем і залізом до праці! Ми хочемо мати тут велику християнську державу, а не дикий праліс, населений поганами і людоїдами, і во ім'я цієї держави, во ім'я Христової віри діємо! Ціль оправдує середники*!
Виголосивши свою тираду, дон Елеодоро ще раз обтер чоло хустинкою і переможно глянув на священика, а потім, зустрівши прихильні погляди присутніх, вдоволено відкинувся на спинку стільця.
Фрей Жоакінь лишень усміхнувся і сумно кивнув головою:
— У ваших словах, шляхетний пане, знову багато правди, і я б признав вам навіть рацію, коли б не один історичний факт: згадайте собі, що інки мали зорганізовану державу зі старою культурою, а все ж це не врятувало їх перед еспанським погромом...
— Перепрошую, — підніс догори руку дон Елеодоро, — перепрошую! Я підкреслив: християнську державу! І ви перший, як священик, повинні були б тішитися, що з упадком імперії інків знищене ще одне поганське кубло. Еспанці принесли туди правдиву віру — і вже це одне оправдує завоювання імперії.
— Авжеж! — глумливо усміхнувся фрей Жоакінь. — "Побожний" Пізарро не знайшов іншої дороги, а почав "насаджування християнства" з грабунку імперської скарбниці... Пане, пане! Не кажіть ліпше нічого, бо і ви і я знаємо, чого пішли еспанці до інків і що вони там робили...
— Але що нас обходять в даному випадку еспанці?! — роздратовано обізвався Крістімо Алвес.
— Що обходять? — повернувся до нього священик. — Обходять остільки, що й еспанці й португальці й інші загарбники чужих земель завжди керуються тими самими цілями...
Елеодоро і де Лара порвалися з місць, щоб щось сказати, але фрей Жоакінь владно підняв руку і зупинив їх.
— Дозвольте мені скінчити, шляхетні панове! — промовив таким твердим голосом, якого ніяк не можна було сподіватися від цього непоказного чоловіка. — Дозвольте мені скінчити... Не дурім самі себе, мої панове, і не говорім слів, у які ніхто не вірить. Скажім собі щиро, що ми приїхали до цієї землі збагачуватися і що ми не перебираємо в засобах, які нас до збагачення ведуть. Нас нічого не обходить ні закон, ні державний устрій підбитого краю, ні віра його тубільців. Ми хочемо тут панувати і для цього бажання проливаємо ріки крови, зводячи на чужій землі порахунки з конкурентами. Коли б ми дійсно шанували чужі держави й чужу культуру — не громили б імперії інків. Коли б ми дійсно поставили собі за єдину мету — нести світло Христової віри дикунам — ми б знайшли для цього інший спосіб, а вже ні в якому разі не дозволили б бандейрантам руйнувати християнських осель, зорганізованих з такими труднощами і з такою самопосвятою місіонарями в пралісах...
Тут уже дон Елеодоро не витримав. Він підскочив на своєму місці й закричав:
— Що?! Єзуїтський орден захоплює величезні терени разом з тубільцями, закладає власні міста, видає власні закони, б'є свої власні гроші й поза нашими плечима творить собі окрему державу, а ми...
— Перепрошую, — зупинив його священик, — перепрошую... Ви самі, шляхетний пане, щойно сказали, що хочете бачити тут, замість пралісу, християнську, — ви підкреслили, — християнську державу!
— Державу — так! Але не з отцями єзуїтами на чолі!
Здавалося, що дона Елеодора вхоплять спазми, так розпучливо він протестував, натомість, фрей Жоакінь видавався самим втіленням спокою й самовпевнености.
— А чому ж би й не з отцями єзуїтами? — поцікавився він. — Чень* же отці єзуїти показалися прекрасними організаторами, у всякому разі, далеко ліпшими, як більшість губернаторів...
— О, так! — підхопив дон Елеодоро. — Вони прекрасні організатори, що й говорити, але у висліді їхніх старань португальці змушені будуть знову сісти на межі Олександрійської Лінії...
— Я бачу, шляхетний пане, що ви більший португалець, ніж я... — сказав отець Жоакінь сумно і глумливо. — Але одне мене дивує у вашому патріотизмі: Португалія, сама невдоволена приєднанням до еспанської корони, одночасно намагається уярмити інші землі й інші народи. Знову у нас вилазить канібальська логіка: коли нас позбавляють державної незалежности — це погано, але коли ми відбираємо індіянам не лишень незалежність, а й їхні землі й їхню свободу, це добре, бо "ціль оправдує середники". Ви тут дуже сперечаєтеся над правами володіння цією землею, але чому з вас ніхто не спитає місцевого населення, хто йому миліший?
— Наймиліші отці єзуїти, звичайно... — ущіпливо відповів Пенеда.
— Так! — категорично підтвердив отець Жоакінь. — Єзуїти!
— Але яким правом мали би тут панувати єзуїти?! — скрикнув украй роздражнений дон Елеодоро.
— Не панувати, а будувати державу, мої панове! — поправив священик. — Місцеве населення вірить єзуїтам і шанує їх, а це вже і є підвалиною права місіонарів. Окрім того, чи ж єзуїти працюють менше, ніж колонізатори? Чи менше віддали прислуг краєві, ніж найвидатніші воїни? Чи ж вони не ризикують життям кожної хвилини ще більше, ніж ті, що підбивають землю зброєю? Мої панове, наша розмова занадто довго триває і навряд, чи дасть плодотворні висліди. Але на кінець хочу вам сказати таке: шкода, яку зробили бандейранти, поруйнувавши єзуїтські редути, буде щойно оцінена через кілька століть. Хто б не став власником центральних та західніх околиць Бразилії — ці володіння ще довго стоятимуть пусткою. Ніяка сила не зможе заселити ті терени, де тубільне населення виловлене, вирізане, або розігнане на всі чотири сторони... Ви сказали, доне Елеодоро, що індіяни є лишень плісінню. Тепер пожежі знищили й плісінь, а безлюдний праліс перетворився в пустелю, випалену сонцем, і вже нема кого змусити працювати для неї. Не поможуть більше ні канчук, ні вогонь, ні залізо. Тіштеся ж, що, хоч і ви не будете мати з неї користи, але не будуть її мати ні еспанці, ні єзуїти, ні індіяни! Розумна засада: ні мені, ні вам! Коли б же ми нашою злобою і нашою жадобою не були такі засліплені, а постаралися оком будівничих подивитися в майбутнє, — ми б усіми силами підперли б шляхетні зусилля місіонарів. Тоді єзуїтські редути з часом виросли б у великі міста, де процвітав би промисел, торгівля, мистецтво й віра Христова. Природні багатства землі рікою полились би у всі частини світу, але не як пограбоване добро, а добро, чесно виміняне за продукти інших земель. Було б добре і одним і другим.
— Особливо було б добре отцям єзуїтам, ні? — хитро підморгнув Пенеда.
— А що отцям єзуїтам потрібно? — стрепенувся священик.