Козацький полковник проїжджав конем вздовж своїх ліній в товаристві осаулів і приглядався роботі, цілком не зважаючи на Кодак. Крізь складану перспективу Гродзіцький відразу пізнав Нестеренка. Бачив його колись із Хмельницьким у великій цісарській війні, після стрічав у Чигирині серед реєстрових козаків. Рік тому Нестеренко пропав з Чигирина, і ніхто не знав, що з ним сталося. Але теж ніхто не сумнівався, що він пішов на Січ. Опісля регіментар розвідав від шпигів, що Нестеренко муштрує хлопство у лугах, та готові, вишколені відділи висилає Хмельницькому.
Сотні Несгоренка були слабо озброєні. По десять мушкетів на сотню і ні однієї гармати. Решта вояків ішла з шаблями, рогатинами й косами, насадженими на сторч. Це були здебільша юнаки з сіл, утікачі з-під паків, бурлаки, луговики і безхатники,
Несгоренка не зворушувала недостача зброї. Куди їм до гармат і гаківниць! А втім, це був хресний вогонь полку, а чим важча бойова проба, тим кращий полк на майбутнє. Під вечір Марко вийшов з шатра Нестеренка з листом у руці. Мав тепер завдання передати ультимат козацького війська комендантові Кодаку та розпочати переговори. Він під'їхав конем під фортецю. В руці тримав списа з білим посольським прапорчиком. За хвилину стояв перед Гродзіцьким.
Комендант розірвав листа. По хвилині сказав:
— Вимоги полковника важкі. Мушу скликати мою. воєнну раду. Він дав відповідні накази і знову звернувся до Марка.
— Заки зійдуться панове офіцери, можемо поговорити не як вороги. Ми, здається, знайомі з давніх часів.
Завжди, завжди те саме, подумав Марко. Цього роду розмови хвилювали його, тому нерадо перебував він в околицях, де його знали з "давніх років". Часом вдавалося йому заперечити знайомство, але не раз мусів пояснювати, обертати усе в жарт, або відвертати увагу від тієї неприємної для нього теми.
— Знайомі, — потвердив, — багато дечого змінилося від того часу, — Це правда, — відповів Гродзіцький, — але ви залишилися таким, як були. Не мав я нагоди досі подякувати вам за рятунок.
Він витягнув до Марка руку.
Марко кріпко віддав потиск руки цього визначного воїна і колишнього друга Хмельницького.
— На цьому ми закінчили нашу привату, — промовив Гродзіцький, — а тепер розглянемо наші воєнні справи.
До кімнати коменданта увійшли старшини фортеці.
— Панове, — промовив Гродзіцький, — перед нами посол пана полковника Несторенка, а ось і його лист.
Комендант почав читати вимоги козацького полковника. Несторенко вимагав, щоб Кодак, збудований на українській землі, "мирно і негайно віддати до диспозиції і на власність славному війську низовому".
Старшини порушилися.
— Як то? — не втерпів поручник Квятковський, — Нестеренко хоче викинути штандарт Речі Посполитої з наших рук?
— Бута хлопська! — затріпався Станіслав Конєцпольський і вхопив за шаблю.
— Коменданте! — схвильовано промовив полковник Лончинський. — Про здачу фортеці не може бути мови. Ударити на них з шістдесяти наших гармат. Це буде найкраща їм відповідь.
— А цього Араба, що зве себе послом, повісити на брамі! — загув Конєцпольський.
— До речі, — перебив Марко, — у вас немає стільки гармат. Якщо не помиляюся, артилерія Кодаку складається з тринадцяти гармат, шести бурячих і сімох залізних.
Ці слова збентежили старшин. Гродзіцький мовчав, тільки Конєцпольський відповів по хвилині:
— Шкода часу. Хлопство ніколи не відважиться підступити під наші мури.
Марко вертався без відповіді. Проходячи до брами, він бачив німецьку залогу, що, зручно розташована, стояла з мушкетами і запаленими льонтами; на бастіонах чатували добірні стрільці, що свої цільні стріли карбували ножами на ложах мушкетів. Шляхта голосно відгрожувалася Нестеренкові: у пишних строях вистоювала на командних постах, з погордою вичікуючи розгрому козацьких відділів.
Ледве Марко добіг до своїх та переповів перебіг розмов, Нестеренко без слова дав знак пірначем. Марко скочив до своєї сотні. З лісу висипалися лави козацтва. Ішли шахівницею, сотня за сотнею Й нестримно наближалися до мурів фортеці.
Гук великих гармат струсонув повітрям, а з тим почувся свист важких куль і вибухи гранат. Сотні з місця розсипалися на рої, що малими скоками бігли вперед. Польська артилерія у такій ситуації не чинила ніякої шкоди. Хвилину пізніше козацькі відділи появилися уже під самими мурами і над дніпровим обривом. Почалася рушнична пальба. Сотні зручно обстрілювали твердиню, а заразом окупувалися глибокими захисними ровами.
Вночі Марко відтяв воду до фортеці і розбудував цілу систему апрошів і підлазних ровів. На другий день почалася сльота.
Гродзіцький ходив від вікна до вікна і споглядав на козацькі земляні споруди.
— Готовляться до наступу і до довготривалої облоги, — сказав.
Приявні офіцери мовчали. В кімнаті було нудно до невиносимості. На дворі сік дощ з вітром, вояки збирали дощівку у свої металеві шоломи, над твердинею висіло марево голоду. Грали в карти і в кості, нерадо і мляво. Полковник Лончинський довго глядів на козацькі апроші, врешті промовив:
— І звідки це хлопство знає обложну війну!
Ніхто не відповів на ці слова, тільки згодом відізвався Гродзіцький:
— Чому питаєте, полковнику? Адже вам добре відомо, що їх вишколюють...
— Але до цього потрібно офіцерів, справних воїнів.
— І мають їх. Мало шляхти на Низу?
— Якщо Нестеренко рішиться на штурм, до полудня ми всі є на лоні Авраама.
— Хто б того сподівався! Як наша корона могла допустити, щоби хлопство так злостиво вибивалося з належного нам послушенства!
Шляхтичі у бойових бляхах слухали пильно і тривожно. Бо, врешті, як їм встояти серед моря ворогів, коли головні війська Речі Посполитої були розбиті на полях України. І власне не було великого розуму гинути у цій кам'яній домовині безслідно і безславно.
Нагла пальба кинула старшин до своїх відділів. Козаки рушили цілою силою і перші відділи досягали веж мурів. Марко зі своєю сотнею підійшов до самої кованої хвіртки.
— Висадити в повітря! — дав наказ, і вже два вправлені у підривах козаки підкопували браму.
В той час парламентар Нестеренка вкинув списом останній визов залозі:
— Піддатися негайно, інакше знесемо і знищимо pro Gloria et triumpho![2]
До кімнати Гродзіцького увігналися офіцери:
— Вашмосці, оборона безвиглядна! Краще піддатися!
— На ласку і неласку ворога!
— На рицарських умовах!
— Жадати вільного виходу при зброї!
— З бубнами і хоругвами!
— Жадати вільного пропуску до ойчизни!
Гродзіцький здвигнув плечем:
— Мосці панове. Жадати можемо, але Нестеренко не дотримає умови. Ми самі ламали усякі умови миру. Обіцювали вольності, а коли козацтво піддавалося, просто вирізували.
Він почав писати листа до Нестеренка.
— Я написав усі ці вимоги, але чи можливий успіх? Забагато ненависті, забагато каторги. За кожний ваш батіг прийдеться нам тепер заплатити мосці панове.
Гродзіцький читав листа:
...а вийти дозволите нам з хоругвами розвиненими, з бубнами, з запаленими льонтами, при повній зброї...
Нестеренко сказав:
— Хай виходить без умов, або наступаю.
Марко розсміявся у хмільній юності і наказав трубити до наступу.
Але заки дійшло до останніх ровів твердині, залога зі скрипом спустила зводний міст.
Нестеренко, Горностай, Шумейко і Марко стояли перед фортецею і гляділи на вихід залоги.
Попереду йшов Гродзіцький в лискучому шоломі з білим м'яким пером. За ним ішов хорунжий з шовковою великою хоругвою. А далі виходили гуртом збройні шляхтичі і карні ряди німецьких найманців з мушкетами на раменах і з льонтами в руці.
Нестеренко скочив з коня і привітав Гродзіцького. Шумейко наказав зложити хоругов, прапорці і усі військові клей-ноти, і зброю.
Старшин поділили на гурти. Гродзіцький був вільний і міг від'їхати куди забажав з пропускним листом і під козацькою охороною. Конєцпольського вивели у байрак і розстріляли за поповнені злочини. Інших згуртували на полі і залишили під важкою охороною. Їх мали віддати татарам у полон.
Впорядкованими відділами входило козацьке військо у твердиню. Під наглядом сотенних отаманів почали розорювати вали і частоколи. Опівночі горіли вже будинки фортеці.
З табору приглядався пожежі сотник Горностай. Козаки готувалися до дальшого походу, ділили й вантажили здобич і зброю, тягли важкі фортечні гармати. Горностай покликав до себе Марка.
— Сідай, побалакаємо, — сказав, уступаючи йому місце при вогнищі.
Марко сів. Перед ними горіли будинки фортеці. Вогняні язики щораз сильніше огортали дерев'яні споруди, тріщали перегорілі в'язання дахів і з гуркотом валилися останки стін. Камінь і землю розорали козаки, решту докінчував вогонь.
— Марку, — промовив Горностай, — ти пам'ятаєш дядька Опанаса?
Марко зірвався.
— Опанаса? — спитав схвильованим голосом.
— Я, — поволі мовив Горностай, — Юрко. Оцей малий Юрко, що був разом з вами у корчмі. Умираючи, дідуньо Опанас зрадив мені свою тайну. Я пізнав тебе відразу...
Він поклав рам'я на плече Марка.
— Так, Юрку, — похилив голову Марко, — це я. Сиділи довго обоє друзів у дивній таємничій розмові.
— Ніхто не довідається від мене твоєї тайни, — казав, прощаючись Горностай, — передам її тільки моєму синкові, хай залишиться у нашому роді.
Над ранок Гродзіцький вийшов із шатра. Перед собою побачив зруйнований форпост Речі Посполитої, з руїн тягли ядучі дими. Чад пожару залив довкілля, день вставав потьмарений і мрячний.
— Кінець! — промовив Нестеренко. — Ніхто його не відбудує, ні сліду не залишиться по кодацькій твердині.
— Тут мої роки, — в'яло, не то до себе сказав Гродзіцький, — минулося. Шкода славної історії і стільки боїв. Останнього теж...
— Бій як бій, — промовив Шумейко, — хто б там тратив слова на річ таку звичайну!
Їхні слова загубилися у гомоні бойових верблюдів. Двигнулися сотні в дорогу, яка лягла перед ними.
РОЗДІЛ IV
В наступних роках чергувалися війни з перемир'ями і бої з переговорами. Марко вріс у війну і не уявляв собі, щоб він міг робити в часі миру. Цієї весни Хмельницький добився неабиякого успіху. Після довгих дипломатичних переговорів, на самі Зелені Свята гетьман мав запевнення московського царя, що п'ять московських полків стане невдовзі на границях Литви, щоб тримати в непевності Януша Радивила, литовського вождя і союзника Польщі.
— Правда цар не піде війною проти Литви, але і таке bellum defensivum[3] нам вистачає, — говорили в канцелярії гетьмана.