Подорож у радянську Болгарію

Організувався колектив "Червоний Промінь" з 9-ти членів, "каковой" і проіснував до 1924, а далі розпався з усяких причин. Не було відповідальних досвідчених керівників, не було допомоги з боку громадських організацій і, на­решті, у складі колективу був куркуль. Цей куркуль розвалив колектив зсередини.

На місці розваленого колективу року 1926-го організувався соз "Труд" з 5-ти членів. Пізніше він розвинувся в артіль "Рівність", "каковая" мала 16 членів. Завдяки класовій чистоті членів артілі і її авторитетові серед трудящих мас села на 1 серпня 1929 року в селі було вже три арті­лі, що об'єднували 107 господарств. У лютому місяці 1930 року всі три артілі сполучилися в одну артіль "Комунар". Завдяки правильній по­становці роботи в артілі "Комунар", відповідному керівництву і добре налагодженому рахівництву (соціалізм — це обрахунок), артіль "Комунар" про­тягом лютого місяця виросла, об'єднавши всіх 207 господарств (трішки нездоровий ріст на дріжджах із 107 на 207 господарств за один лю­тий місяць).

На перше квітня 1930 року артіль "Комунар" об'єднувала 216 господарств. Усіх же господарств на селі під той час було 218, що й складало на 1 квітня 1930 року 99% колективізації села (знову дещо небезпечний процент запаморочного типу).

Із квітня місяця й до червня місяця одщепилося й вичищено 75 господарств (!). Причини одщеплення були ті, що група куркульських експертних господарств повели агітацію серед малосвідомих бідняків та середняків. "Каковиє" і піддалися їхньому впливові й вийшли з артілі, забравши з собою свій живий та мертвий інвен­тар. Після одщеплення й чистки в артілі "Кому­нар" на 1 червня 1930 року залишилося госпо­дарств 141. Таблиця життя артілі Комунар з 1-го червня по 1 грудня 1930 року така:

На 1 червня

На 1 грудня 1930 р.

Господарств…

141

190

Коней...

96

159

Лошат…

—

18

Свиней…

15

75

Моторів…

2

3

Молотарок…

2

3

Бугаїв племінних

—

2

Вітряків несправн.

2

2 справн.

Поставів[23]

—

1

Свинарників…

—

1 на 75свиней

Овець…

—

100 штук

Телят…

—

14

XXXIV

У розділі, що був перед цим, ми ознайомилися з історією дизелевої труби та італійцевої Манцонієвої любови. Дехто з читачів, надто ж ті, що читали "Подорож ученого доктора Леонарда і його майбутньої коханої прекрасної Альчести в Слобожанську Швайцарію", може, подумає, що італійця Манцоні теж не було на світі і автор вигадав цей екзотичний персонаж так собі для розваги.

На це ми мусимо цілком серйозно, емфатично й категорично заявити, що історія італійцевої Манцонієвої любови є факт, переданий нами з про­токольною точністю. Був такий італієць у Мелітополі, місті бджіл, і така сталася з ним історія. Ми змінили тільки справжнє прізвище того іта­лійця, щоб не турбувати його подальшого життя, яке так добре встаткувалося. Прізвище це ми зробили з одеської назви кисляку — мацоні, ловко встромивши туди ще одне "н". Після цього по­яснення ми можемо спокійно повернутися до історії колгоспу "Комунар".

Важко народжувався молодий радоловський Ґарґантюа. Двічі покладали його в труну й ста­вили на нім хрест. Двічі хапалися його одгодовувати їжею богів на соусі з запаморочених мозків, і він опухав як гарбуз і опадав знову. Він оста­точно переніс усі хвороби росту й став грізний Ґарґантюа.

Біля цієї гігантської дитини нема життя радоловським попам. Ще року 1927-го піп, незадоволений з харчів і з релігійного ентузіязму радоловців, подався геть, покинувши церкву й паству напризволяще. Довго гуляла церква, аж у році двадцять дев'ятому з'явився останній піп радоловської парахвії.

Був це неабиякий піп, а з університетською освітою і ліберал. Вільно й елегантно він цитував філософів, натуралістів, ба навіть Маркса і Енгельса.

Першої ж неділі цей достойний отець урочисто зійшов на амбон і, спостерігши відсутність у церкві дітей, цих квітів землі, громову виголосив про­повідь до батьків. Діти виростають без релігії, промовляв пастир, у школі викладається їм науки, не освітлені благодійним сяйвом божественного слова. Хто навчатиме дітей моральности! — запи­тував він; хто поведе їх стезею житецькою!

Надхненна отцева проповідь таке справила в Радоловці вражіння, що нею зацікавився сам го­лова сільради й побажав особисто побалакати з ученим ієреєм. Розпалений високими емоціями шановний отець дещо підвищив голос і навіть стукнув кулаком об стіл. У свою чергу голова сільради висловив ту думку, що кричати недо­цільно, бо він не глухий і докладно ознайомив святого отця з радянською конституцією в пункті відокремлення церкви від держави.

Святий отець виголосив абзац, який він нази­вав цитатою з Маркса, але не переконав свого опонента, і йому категорично запропоновано не цікавитись справами дитячої освіти.

Тоді розгніваний ієрей ще раз стукнув кулаком об стіл. "Пам'ятайте ж, — грізно сказав він; — ні один піп не уживеться в вашому селі при таких умовах". По цих словах святий отець зібрав ма­наття й страшно розгніваний назавжди виїхав з Радоловки. Чесний отець, виявилося, був не тільки велебний проповідник, але й великий пророк. Більше ні один піп не виявляв бажання служити богові в радоловській церкві.

XXXV

Коли ту церкву замикалося, нікому було від­дати ключі від брами. Не знайшлося зацікавлених людей. Церква тепер править за сідало для галок. На той рік її ламатимуть.

Погане життя церкві коло доброго колгоспу. Молодий Ґарґантюа розкидає навколо себе круглі рученята. Погано й тій жінці, що не схоче бути матір'ю молодого Ґарґантюа. Він уже добре годує сам своїх батьків і матерів, але є такі, що все ще не вірять, що з молодого гіганта будуть люди. Що це так, тому довід історія Паскалової.

Болгарин Паскалов увійшов у колектив із сім'єю, конем і всяким іншим реманентом. Був він бід­няк і до власного невеличкого господарства до­жився оце лише за радянської влади. Але жінка його у колектив не ввійшла й Ґарґантюа за свого сина не признала. Натомість вона постановила розплодити курей, багато курей, дуже силу ку­рей. На дворі Паскалова, що поруч із двором колективу і відгороджений від нього тільки ка­м'яно-кізяковим валом у метр заввишки, почалася куряча любов. Півні любили курей, зраджували одних, закохувалися в інших, виборювали між собою право на любов і виголошували це право з кам'яно-кізякового валу в безмежні простори курячої громадськости.

За якийсь місяць доти безкурні простори Паскалового двору оживилися незчисленним курячим населенням, що квохтало, сокотало, бігало в бур'янах, рятувалося від шуліки, розкопувало лапою пісок і подзьобало обличчя землі в Паскаловому городі. Помалу, шукаючи нових зерноносних про­сторів, окупували курчата й територію колектив­ного двору.

На території тій одвіку жив свинячий нарід. Ця лінива й невойовнича нація, що проводить мало не все дозвілля в грязевих ваннах, раптом повстала на курчат, як німецька буржуазія на Наполеона. Безупинне квохтання й сокотіння на­хабних окупантів заважало лінивій нації нагулю­вати жир у грязевих ваннах і бентежило нерви, заспокоєні повсякчасним пляжінням. Отже, свині повстали і, як один чоловік, поїли сімдесят курчат, решті ж довелося доживати віку в темних кутках Паскалового дому.

Збентежена Паскалова жінка визнала Ґарґантюа за свого сина і адоптувала, взявши на вихов, ко­лективне порося.

XXXVI

Радоловські кури літають як орли. Так само літають евтські качки й гуси. На дворах коло млина мандрівець може побачити птахів, що населювали колись і харківські прерії, але тепер там винищені. Це гиндики, гиндички і гиндичата.

На самому млині сидять болгари й, поки ме­леться привезене збіжжя, грають у млинок. Млинок — це віковічна примітивна гра на дошці, де накреслено три концентричні квадрати. Кому по­щастило поставити три фігури вряд, той має "млина" і забирає одну з фігур ворога. Цього млина можна далі зачиняти й одчиняти й кожна така операція теж дає право взяти одну фігурку ворогову. Зветься ця гра по-болгарському "дани" і за фігурки правлять зерна фасул (квасоля) і ма­мули (кукурудза).

Але все це й також хату болгарина Паскалова, де нам доведеться ночувати, ми побачимо взавтра. А зараз спадає ніч і ми в'їздимо в Радоловку. На містку через неназвану річку нам заступає дорогу отара тонкорунних овець. Вони товчуться на однім місці, немов публіка перед кіном, на­решті десь знаходиться цап, пробуцує собі путь через вівці, виходить на місток і публіка валом суне за ним. Голова КНС розповідає, як він (по­заторік) пас вівці й вони ніяким робом не хотіли переходити по той бік річки. Довелося йому й другому пацанові, взявши вівцю, як лантух пе­рекидати на той беріг. Так перекинули з десяток, тоді пішло. Тепер цей чабан за отамана в КНС.

Ми в'їздимо в Радоловку й починаємо трішки турбуватись: де доведеться ночувати. З свого до­свіду ми знаємо, що ні один з товаришів, з якими так тепло ми балакали в тачанці, нас до себе не закличе. Не те, щоб він просто боявся товариша з кореспондентським квитком, але все ж таки, знаєте, в кожного своє сімейне життя, свої сі­мейні деталі, що не хочуть потрапляти під перо.

Тому нас відведено до сільради чекати, поки знайдеться вільна квартира. Уночі невідомими ще морями й затоками багна побрели ми з соцьким до якогось з незчисленних Дженкових. Даний Дженков, виявилося, вдома, та коли його дру­жина дізналася, хто це стукає, вона пояснила, що Дженков хворий і сьогодні навіть через цілий день не вставав з печі. Соцький розводив руками й ми вирішили повернутися до сільради.

Суворо вислухав секретар сільради доповідь соцького вночі при тьмавій гасовій лямпі. Рі­шучою рукою узяв він другий клаптик паперу й інше намалював прізвище. Знов уночі неві­домими ще морями й затоками багна відведено нас до одного з незчисленних Паскалових. Крізь щілину в дверях сонний Паскалов пояснював, що квартира в його є, але постелі немає. Нам уже набридло плавати грязюкою й вертатися до сіль­ради, отже ми вирішили спати на своїм, на власнім кожусі й накриватися газетою. Заспокоєний соцький побрів додому й ми увійшли в хату.

XXXVII

Отже, ми з вельмишановним отцем Чарлзом Кінґзлі увійшли на реквізовану територію й сіли до столу (тобто сів я, а отець Кінґзлі залишився покищо в мішку) — й повелася розмова.