Оповідання про Майкла Паркера

Йогансен Майк

Перша поява Майкла

Сонце світило дуже добре. Воно світило так весело й яскраво, наче то воно, сонце, а не Конні Стефен, приїхало у Мільвокі й устроїлось на посаду в конторі заводу з цілком конкретною, свідомою метою — бути поближче до Рут.

Воно загравало золотими льоконами на стіні так недвозначно, що Конні упустив з рук провід і ізоляцію і відчув потребу негайно й солідно поміркувати.

Він цілком погоджувався з тим, що їхати з НьюЙорку в Мільвокі на таку саму посаду було принаймні колосальною дурницею. Але про це було вже запізно думати. Конні Стефен обмірковував тепер куди важніші справи.

— Чи могли б, приміром, ви,— звернувся Конні до сифона з-під содової води,— чи могли б ви одружитися з дурненьким дівчам на прізвище Паркер? Навіть, коли б її звали Рут?

Сифон, що в ньому вода сягала вже до руки, легенько засичав, коли Конні взяв його за загривок, і обмежився цією короткою відповіддю.

Але Конні іншої відповіді й не чекав. Ясно було, що на такий вчинок ніхто окрім нього, Конні, не зміг би спромогтися. Конні взяв з полички пляшку й висисав недопитки. По цьому він шпурнув пляшку в куток.

На тім, одначе, філософські Коннієві вправи не припинилися. Зоставалось іще одне— найсерйозніше питання.

Конні підійшов до дверей і постукав. Замість відповіді перед Конні з'явився неголений, скуйовджений суб'єкт у нічній піжамі. Суб'єкт протирав собі очі. Упоравшися з цим ділом, суб'єкт ширше розтулив очі й на обличчі його крізь намул двадцятигодинного сну позначився намір щось сказати. Неначе в згоді із золотавим прядивом на стіні, над дверима срібною дротинкою задзеленчав дзвоник.

— Швидше одягайтесь,— —засичав Конні й притьмом вилетів з кімнати на східницю. Як і слід було чекати, перед дверима стояла Рут, у сірім кашкеті й дивилась на гудзик на Коннієвім піджаку.

— Я дуже рада, м-р Стефен,— сказала Рут,— що ви вже встали. Не знаю, чи заходити мені до вас, чи ні.

Думка Конні на цей предмет була цілком ясна й певна, але він добирав потрібну фразелогію. Рут увійшла, Конні поспішно прослідував за нею, позабувши причинити двері. Рут увійшла в кімнату, сіла коло вікна і зосередила всю увагу на панорамі заднього двору.

— Я думаю, що я все ж таки зайду,— сказала Рут, розглядаючи помпу для поливки вулиць,— я збираюсь послухати, як працюватиме ваша радіола. До речі, можна буде перевірити, чи дають ще нашу об'яву. Здається я запізнилася з останнім внеском на три дні, чи може на тиждень. Дад[1] сьогодні в дуже поганому настрої. Він сказав між іншім, коли Його люлька не найдеться й сьогодні, він одішле мене на фарму до дяді Чаленджера. Хоч ви й набридли мені остаточно, але все ж таки я мусіла влаштувати так, щоб люлька знайшлась. Справа в тому, що я не хочу розлучатися з мамою. Стан маминого здоров'я і досі незадовільний.

— Зараз ви почуете,— сказав Конні й, подержавши в руці шнур, випустив його і почав шукати на підлозі ізоляцію. При цій нагоді він подивився на ноги Рут. Ізоляція лежала в двох футах од її ніг. Рут поспішно підібрала ноги під стілець.

— Мені здавалося б, — сказала Рут,— що ви могли б це зробити дещо раніше. Коли моя нам'ять мене не зраджує, ви повідомляли мене вчора, що ваша радіола установлена й працює.

Конні хотілось пояснити цій женщині, що такі справи, як установлення апарата, не робляться притьмом, без попередніх спроб, але це було б недоцільно. Говорити з нею про серйозні, наукові справи було абсолютно неможливо. Конні з такою ж ясністю почував свою інтелектуальну перевагу над цією женщиною, з якою він бачив, що цей соняшний зайчик не може любити його, корявого клерка з контори машинного заводу. Конні дуже боявся, що вона просто дурненька цяцька і ніколи не зрозуміє його духовних Інтересів. Вона розмовляла мовою такою саме банальною і канцелярською, як її прізвище. Але найголовніше— це те, що вона до всього ще й уважала себе за встокрот розумнішу від нього, Константина Стефена. Зараз він випробує. Сьогодні настав його день. Сьогодні Конні покаже, що інтелект— сила, не менша за красу!

Конні так розвеселився, що, з'єднавши проводи, підійшов до Рут і ухопив її за ручку в ароматній рукавичці.

— Що з вами, м-р Стефен! — гукнула Рут і схопилася із стільця, Її блискучі очі дивились просто на Конні. Конні випустив її руку, одступив назад і стукнувсь головою об полицю,

— Ви не хочете дати мені послухати об'яву,— гнівно заявила Рут,— добре, я піду, тобто я вислухаю об'яву й піду.

Рут підійшла до радіоли й повернула кнопку. З рупору виліз гугнявий чоловічий голос,

...Шукає свою дружину, тридцяти літ, на ім'я Норма, на щоці родимий знак; Мунро О'Коннел пропонує сто долярів тому, хто знайде його собаку— данський доґ, чорний, під хвостом велика біля пляма; всесвітня фірма Кодак нагадує що назва "кодак" належить виключно цій фірмі й зловжиття цією назвою переслідується по закону; Джемс Паркер, Люція Паркер, і Рут Паркер, Мільвокі, Пітсбург, сквер 12, одшукують свого сина й брата Майкла Пар...

Рипнули двері Й неголений суб'єкт увійшов у кімнату. Він легенько вклонився Рут, підійшов до вікна й сів на стільця, на якому вона сиділа дві хвилини тому.

Рут прикро повернула кнопку; гугнявий осікся, засичав і замовк; Конні подивився на неї: в її очах було сердите запитання.

— Цей верблюд,— пояснив Конні — приїхав з Більшовизії: він не знає жадного слова по-англійському й навіть погано балакає по-руському. Він з якоїсь там їхньої республіки... екр... екреїнієн вона зветься. Ви можете поводитись так, наче його тут немає у кімнаті. Він у мене ночував— шукає тут своїх земляків, чи що.

При слові "верблюд" Рут кинула гнівний погляд на Конні й перевела очі на суб'єкта. Суб'єкт стоїчно дивився у вікно.

— Ви зробили це умисне,— заявила Рут,— якби я знала, нізащо в світі я не зайшла б до вас. Вона дістала з редикюля люстерко.

— Я почула те, що мені було треба, і я йду. До речі, я згадала, що мені зовсім і не треба було вашої прекрасної радіоли. Раз, що я могла послухати об'яву в Бетті, а по-друге — я думаю, що я зовсім не запізнилась уплатити за об'яву, я певна навіть, що заплатила за три дні до сроку. Прощайте, містер Стефен.— Рут повернулася йти,

— Люба Рут,— спромігся Конні сипло,— прошу вас усім, що вам дороге, усім на землі, вашим братом, якого ви шукаєте, зостаньтесь тільки на півгодини, благаю вас, зостаньтесь тільки на півгодини, я хочу щоб ви побалакали з оцим... з цим чужоземцем. Ви зостаньтесь! Зостаньтесь, дуже гаряче прошу вас.

Очі Рут насмішкувато блиснули. Вона повернулась і сіла на краєць стільця.

— Я слухаю,— сказала Рут,— але як же ви уявляєте собі мою розмову з цим, як ви сказали, "верблюдом", коли він ні слова не знає по-англійському. Я слухаю, що скаже цей неголений, неввічливий дикообраз.

— Рут поклала редикюль на стіл з радіолою, посунулась зручніше на стільці й приготувалась слухати.

— Бачите, Рут... міс Паркер... сказав Конні,— він не знає ні слова по-англійському, це так, це правда, але я, я знаю трохи по-руському...

— Ви знаєте по-руському? Це новина! До ж ви вивчились? Чи не в конторі Баррімора?

Конні стало значно легше на душі. Вона зостається. Якби вона знала, що вона остається для того, щоб побачити його тріюмф.

— Я трохи знаю по-руському, я вивчивсь по-руському в... однієї дівчини — бухнув Конні нахабно.— Колемесалемалейкум,— звернувся він до суб'єкта.

— Лапа ту кен сиратата,— з готовістю одповів суб'єкт, повертаючись на стільці до Конні.

— Він каже, що з охотою розповість вам про Більшовизію,— пояснив Конні швидко.

— Гайда Іван сані фюзеляж.

На обличчі Конні блищала сталева самовпевненість. Він безперечно дуже щасливо підібрав подібні слова. Суб'єкт одповів довгою промовою.

— Йому сподобалось у Більшовизмі,— перекладав Конні.— Більшовики — бідні, але працьовиті. Розстрілюють там, щонайбільше, розтратників. Він дуже хоче повернутись назад...— перекладав Конні, не зупиняючись ні на секунду.

— Стривайте,— сказала Рут,— спитайте в цього дикуна, чи це правда, що в їхній країні жінок видають по ордерах, як хліб, кукурудзу і все таке?

Конні залопотів знову. Чужинець щось гаряче й пристрасно доводив.

— Він каже, що то неправда. Жінки живуть з чоловіками так само, як і в нас. Там тільки немає таких ідіотських обмежень, як є, приміром, хочби тут у Штатах, хочби тут, у Мільвокі, хочби тут у сі мі Паркерів, де вважають, що дочка не може вийти заміж, поки не одшукається брат.

— Це він теж вам сказав? — спитала Рут,— чи це вже ви придумали самі?

Конні хотів сказати щось, але спинивсь: чужинець звівся на ноги й шукав свого бриля.

— Good bye[2] — сказав чужинець.

Конні зирнув на Рут.

Рут підвелась і підійшла до чужинця.

— Ви прекрасно вимовляєте по-англійському! — сказала Рут.

— Непогано,— одповів чужинець добірною англійською мовою.

— Чи довго ви перебуваєте в Штатах? — запитала Рут.

— Я жив тут двадцять літ, я тут народився.

— Скажіть,— почала була Рут,— але спинилась і повернулась до Конні. Конні душив сміх, Червоний, як парений рак, він схилився над столом і конвульсійно пересмикувався. Очі Йому від натуги полізли рогом. Нарешті він не витримав і вибухнув гомеричним колосальним реготом. Він упав на стільця й молотив ногами по підлозі.

— Ідіот, верблюд, дикун, дикообраз,— повторював він, захлинаючись од сміху.— Ідіот, дикун верблюд дикобраз... Право ж, Рут, я думав, що ви розумніша все ж таки.— І Конні знову замолотив ногами по підлозі.

— Прощайте, Конні! — сказала Рут.

Конні опам'ятавсь і подивився на неї. Він так перелякавсь, що сміх йому враз пройшов. Він схопився й підбіг до неї.

Рут узяла чужинця під руку:

— Ходім до дому, голубчику! — сказала вона.

Спочатку Конні не зрозумів. Тон її голоса був наче веселий і м'який і страшний зміст її слов не дійшов до Конні; він стояв, як закам'янів. Раптом Конні добрав:

— Рут,— закричав він диким голосом, кинувсь на чужинця, одступив назад і подивився на Рут. Вона усміхалась теплим, ласкавим сміхом.

— Я мушу попрохати у вас вибачення, Конні,— серйозно сказав чужинець.— Я Майкл Паркер. Я приїхав учора з Мільвокі. Рут тоді ж розповіла мені, що ви не довіряєте її... її... ну інтелектуальним здібностям, чи що. Отже ми з нею виробили маленький плян. Це дівча дуже хотіло переконати вас, що воно розумніше, ніж ви думаєте.

1 2 3 4 5