Під парусом на дубі

Переднє слово

Весною 1930 року путина[1] була невдала. Через холодну погоду оселедець і інша морська риба не пішла в берег і у війстя рік.

Якщо в районах великого рибальства — Каспії, на Далекому Сході, на Мурмані — можна було вийти в море і тралити рибу великими тралерами, то на Дніпробузькому лимані і тралерів ще нема і вся організація риболовлі в основному ще примітивна.

Парусні суда, примітивні сіті й досі є головна зброя рибалок там.

Отже й ці коні малої риболовлі проти трактора-тралера не встоять. Але покищо вони є і вони потрібні, хоч невдовзі стануть історією, як стали історією ті землеробства й індустрія радгоспу, що були вісім років тому.

Історія ця цікава і навчальна. Методи ці архаїчні й досі актуальні в районах малого рибальства.

Я спробував списати їх з тією дозою любови і дружньої іронії, на яку вони заслуговують.

Розділ А

І

Значення риби для людини робочої таке: 600 грамів свіжої риби дорівнюють 400 грамам м'яса щодо своєї споживности.

Отже треба ловити рибу.

Ловити рибу треба не через те, що "рибки закортіло", і не через те, що треба закусити чарку горілки. Риба — це нафта, розіслана в барилах по всьому Союзові, і гріє мотори людських тіл, що вишикувались у похід до соціалізму.

Втім, нафта — це риба. Принаймні є така теорія, що нафта створилася з органічних решток.

До того риба — це найдешевша їжа, настільні дешева, що й досі роблять з оселедців кирпич; які йдуть на угноєння рижових полів у Японії.

Найголовніша риба — це не кит (кит не риба) і не карась у сметані, і не щука в морі, і не окунь, що стає проти води, а оселедець.

Оселедець же не тільки риба, що має форму дореволюційної поліцайської шаблюки. З горішнім вітром оселедці на головах запорізьких козаків пливли вниз Дніпром шарпати анатолійські береги, а заодно й грабувати мирних жителів, що траплялися по дорозі.

Тоді ж з низовим вітром оселедці йшли вгору Дніпром, головами вперед і коштували куди менше від соли, яку треба було везти мажею[2] з Криму.

За тих часів оселедці йшли рясно. Дрючок, устромлений у лаву оселедців, стояв наче вко­паний у землю і тільки, поволі посуваючись угору проти води лякав лебедів, що ячали в чаканах[3] і витягали довгі шиї, сичали на не­природний дрюк.

Коло берега турки-рибоводи, виходячи з Шабо, брали оселедців черпаками. Мартини мільйонами гладшали на узбережжю. Свійські турецькі качки, нажершися риби, потопали в узбережній воді на подив босим турченятам.

Водовіз на черпака вгорі пристроював сітку, щоб риба не потрапила до бочки з водою, й віз риби коштував кілька копійок.

Не треба було ловити оселедця, він сам ішов до рук. Не треба було ловити багато оселедця, бо дорого коштувало його солити.

Словом, багато чого було там, доки не заселили люди Дніпрове гирло й не запанували капіталістичні, хижацькі способи експлуатації людей і оселедців. .

II

За радянської влади знову побільшало риби. Заборонено хижацькі способи риболовлі, заборонено дрібнокоміркові сіті, установлено строки. Правда, дрючок не стоїть в оселедцевій лаві і водовіз забув про сітку зверху на черпа­кові. Але ми ловимо уже зараз у два рази більше риби, ніж ловилося за царського ладу. В Аральському морі ми розводимо тридцять мільйонів молодих оселедчат на тридцять перший рік. А року тисячу дев'ятсот тридцять третього ми виловимо на триста шістдесят процентів більше риби, ніж ми самі ловили року тисячу дев'ят­сот двадцять дев'ятого.

Широким Рвачем (новим річищем Дніпра) ми підпливаємо до річки Борщевої. Річка Борщева виводить нас у Дідове озеро. Весна. З Дідового озера здіймаються хмари качок і циркулюють над дубівкою. Весна. Жовтіє горішній очерет над узбережжям. Напроти, над голим пляжем витяглося рибальське село Кизим[4]. У повітрі, немов неймовірна чорна черва й мушва, літають звуглені частки очерету. Це лісники палять його, щоб краще ріс.

І поруч із загравою заходу на півдні нова заграва запаленого очерету. У чорнім мереживі вугляних метеликів пристає дубівка[5] до містка.

Кизим — рибальське селище — спустилося з ви­сокого правого берега аж до Дідового озера. На голих схилах від хати до озера стоїть кілля — на них напнуть і смолитимуть невода на осе­ледця. Коли горішня вода переповнить озеро і дійде дерева (на якому живуть веселі шпаки — імітатори всякого звука), оселедець піде густо, і його перейматимуть сітьми в річках гирла, в рвачах і конках[6] Дніпрової дельти.

Зайшло сонце і чорним каюком[7] вертається хазяїн хати — бригадир рибальської артілі. Він трусив коти[8]: серед судаків, щук, сомів, рибців[9] і іншої частикової риби знайшов сьогодні скіль­ки оселедців. Спокійно і не поспішаючи він витягає каюка на берег.

III

Це кремезний, білявий, засмаглий чоловік з маленькими чистими, блакитними очима. В цім селищі з татарською назвою всі люди руді й біляві — чорних не видко. Він закликає до хати. Він говорить мало — він все ще думає про оселедців.

Щодня, щогодини, щохвилини оселедець, що його діди носили зверху на голові, чимраз глибше вкоріняється всередині його голови. Він забуває, що він Андрій Іванович Стеценко, рибалка, бригадир, хазяїн хати й батько трьох дітей. Він уявляє собі, що він є оселедець, що він обріс срібною лускою з боків, що спина йому залисніла райдужним синявим кольором, що голова його витяглася вперед і золоті очі дивляться на мілководдя. Він почуває, міркує і відчуває як оселедець.

Його починає вабити світліша, жовтіша, легша, мілкіша, солодша вода. Його срібні боки від­чувають дружній тиск мільйонів братів і сестер.

Ясний соняшний день. Угорі над головою наро­джується біла смертодайна форма і знову вмирає вгорі. Це грізний мартин ухопив одного з братів і витаскав в смерть у повітря. Ясний, соняш­ний день. Оселедець іде дном. Уночі ж, коли мартини з криком улаштовуватимуться спати на плаві, він вийде вгору і піде попід поверхнею у дзеркалі зір.

Дме горішняк[10] і гонить воду вниз. Важко йти проти жовтої, бистрої води. Оселедець приту­ляється до дна і нишпорить носом у бакалі[11]. Пливучи, він хапає дрібну ракушку, йому далеко плисти невідомими ріками і треба підживитись. Заметушилась необережна тюлька, забачивши срібну лаву, майнула праворуч, рвонула ліворуч, і оселедець піймав її з голови. Свіжа рибка добра є харч і для оселедця.

Не так для людей — неважний наїдок із тюльки. Тисяча дев'ятсот тридцятого року плян на тюльку перевиконано на дев'яносто чотири й шість десятих відсотка, а плян на іншу рибу недовиконано на дві третини, бо Рибакспілка і Рибтрест погналися за кількістю, забувши про якість.

Але оселедця то мало цікавить. На цифрах він слабо розуміється. Його більше цікавить те, що раптом він наткнувся носом на якийсь неприродно густий очерет. Очерет як мур, і осе­ледець марно силкується проскочити між оче­ретинами.

Повертає вся срібна лава і починає йти вподовж стіни. Ще раз, і ще раз він пробує проби­тись просто на північ, і кожного разу його перепиняє очерет.

Уздовж очеретяної стіни йде лава. Аж от стіна повертає на північ, туди суне маса, а ззаду з'являється нова очеретяна ж стіна. Між двома спіральними стінками заходять оселедці в коту. Над котою — о,жах! о, дантові муки! — сидить жов­тий дзьоб і далі кінчається блакитною чаплею...

IV

Рибалка випростався. Його почуття до чаплі такі самі, як і в оселедця — тільки це не страх, а ненависть. З коша він виймає й показує ще живу срібну рибу — це перший оселедець. Він такий самий на колір, як ті оселедці, що їх у Харкові загортають у друкований папір. Тільки смак його покищо куди кращий. Це ніжне, жирне м'ясо нагадує, як його зварити, чи то камбалу, чи навіть навагу, найсмачнішу спосеред риб.

Ми заходимо на базу. У величезних кадов­бах, перемежена сіллю, лежить і випускає росіл — тузлук усяка лиманська й дніпровська риба. Щуки роззявили пащі, флегматично уклались на бокову лящі й рибці, сом завинувся койлом[12], величезний осетер випинає круглого рота і втя­гує знову назад — мільйони кальорій для робо­чих тіл, інгредієнти борщів і компоненти обідів.

Але серед них ще немає оселедців. Була пізня весна. Було холодно, й оселедець запі­знився проти пляну.

На дворі вже розіп'ято неводи. Артільці осмолюють сіті. Це свято рибальської роботи. Першого травня працюватимуть рибалки, щоб надолужити прорив через пізній початок пу­тини. Сіті нові, с любов'ю осмолюють їх кол­госпники. Тисячу дев'ятсот тридцятого року на Україну завезено багато сітевих матеріялів. Угору прив'язується корок. Унизу протягнута подвійна кодола[13]: вона набрякне й вестиме не­від дном, переймаючи срібного зайду.

Починається перша оселедцева путина. Осе­ледець іде проти води, а невід ітиме за водою.

Коли в червні оселедець, викинувши ікру, йтиме назад, куди важче буде його вловити. Тоді невід ітиме проти води, а оселедець за водою і багато його повтікає. Зараз найважніший момент. Тим-то першого травня працюють рибалки, заготовлюючи мільйони кальорій для робочих тіл. На весні 1931 року Україна повинна виловити 15,7 тисяч центнерів оселедця.

Для того, щоб ловити рибу в річці Лопані, сидячи при березі коло електростанції, потріб­ний стілець, солоний оселедець і горілка. Для того, щоб ловити рибу в каламутній воді, по­трібне уміння заховати той факт, що рідного дядю розкуркулено цієї осени і викинуто з кол­госпу як ворожий елемент.

V

Та для того, щоб ловити рибу на поїдок трудящому населенню Союзу, потрібний інакший посуд. Цей посуд є рибальська фльота.

Покищо на півтораста парусних човнів у нас припадає три мотори. На далекій півночі Росії (де більше ловиться риби, ніж у нас в Україні) є більше моторів, теплоходів і є навіть спеціяльні катери, що тягнуть за собою сітку — тра­лери.