Подорож у радянську Болгарію

... Переходжу до питання про болгарські села...

(З промови одного з делегатів на одному з з'їздів).

І

Болгарський нацрайон фізично стоїть на вели­чезнім багновищі, що втворюється на зиму, весну й осінь у Мелітопільщині. Болгарські села — це є болгарські доми, розташовані кожне на чималій частині цього колосального багновища. Як на океані — скільки може осягти око — розповзлася безмежна стихійна грязюка.

У болгарських домах, розлучені одне від одного грязюкою, живуть болгари. Безкраї простори гря­зюки, як плинна, грузька стіна одмежовують їх від околишнього світу. Болгари живуть як шлярафи старонімецької казки. Країна шлярафів ото­чена звідусіль горами манної каші. Хто хоче дістатися до Шлярафенлянду[1], має проїсти собі путь крізь таку гору, а манна каша знов спада­тиме на нього, завалюючи проїдений тунель. Як той відважний турист має збувати перетравлену ка­шу — невідомо. Так і той, хто хоче дістатись до болгарського району на Мелітопільщині, має пе­рейти, чи перепливти, чи перелізти океани багна, що не покидають його, а чіпляючись до ніг від­важного туриста, нове утворюють багновище на відстань безмежну.

II

Один з рецензентів однієї з моїх подорожів — чоловік мені невідомий, але очевидно розумний, раз йому доручили писати рецензії — дуже розсер­дився на мене, що в тексті моїм раз-у-раз трапля­ється займенник "я". Не знаю точно, чого хотів від мене рецензент — очевидно він мав рацію, раз йому доручили писати рецензію — але дуже хочу виправити свою лінію — очевидно неправильну, раз на неї напався рецензент, бо йому ж дору­чили писати рецензію.

Отже, слухаючи розумного рецензента, відте­пер подорожую не сам, а в компанії. За такого компаньйона обираю собі вельмишановного Чарлза Кінґзлі[2], попа, письменника, ботаніка й подорож­нього. Подорож цього святого отця у Вест-Індію маю з собою в кишені. У третій чвертині мину­лого сторіччя високочесний піп, письменник і бо­танік подорожує на острів Трінідад у Вест-Індії. Одночасно ж він їде зі мною у болгарський нац­район на Мелітопільщині. Отже не "я" подоро­жую, а "ми" подорожуємо, я і чесний отець Чарлз Кінґзлі, шотляндець, і їдемо ми водночас в англій­ську Вест-Індію і в радянську Болгарію. Слово на­лежить вельмичеснотному отцеві Чарлзові Кінґзлі.

ІІІ

"Ринув край сонця, висипали зорі, і враз настала ніч".

"… та який після довгої заспокійливої ночі буде схід сонця, який повторить кольори сонцезаходу, але на цей раз вони будуть веселі, сліпучі, тріюмфантні, як личить добі віри й надії. Може хто сказав би, що така образність тепер затерта і заялозена так, що стає вже настирною. Хай воно й так, коли це вдома, але тут у розкішному він­цеві тропічного сонцесвіту це є образність при­родна, майже неминуча і стародавній міт про щоденне народження і щоденну смерть Геліоса і шлюбні радощі з удовиними слізьми його наре­ченої Еос, цей міт відтворюється в нашому ро­зумі скоро цей розум стверджує свою можність — своє, сказати, святе право — перекладати природу мовою почувань.

І тим часом хіба не можемо ми спитати — хіба не маємо права — побудованого на тій розсудли­вості нашого серця, що часто-густо буває глибша від розуму — спитати: "Якщо ми, грубі й засліпле­ні смертні можемо так сприймати й так відчувати красу в усесвіті, то наскільки ж більше повинен бог сприймати, наскільки більше повинен бог відчувати, задля вдоволення якого існує й було створене все на світі. Хто з тих, що вірять (і слушно вірять), що почуття краси є одне з найшляхетніших почувань людини, зможе заперечувати це почування в бога, який сотворив людину і все інше?

Вівторок, 15, був справді тропічний день..."[3]

IV

Я чесно труждався, перекладаючи для вас, то­вариші, подорожні вражіння попа, ботаніка, пись­менника й покійника Чарлза Кінґзлі. Ви бачите, як шановний піп, змалювавши захід сонця і куль­турно попрохавши за це вибачення (образність, затерта й заялозена... аж до настирности) потім умотивовує свої ландшафтні вражіння відповідною ідеологією.

Бог (каже отець Чарлз Кінґзлі) безперечно ж має почуття краси в більшій мірі, ніж людина.

Бідний, бідний Чарлз Кінґзлі. Піп, письменник і ботанік він не сміє просто вдихати вечірнє по­вітря в океані, а мусить шукати виправдання в тому, що бог, "очевидно теж аматор природи". Ми ж не тільки милуємося з краєвидів так само просто і ясно, як їмо хліб і п'ємо молоко, а ще й переляндшафтуємо всі краєвиди як нам того потреба.

V

Шановний отче Чарлзе Кінґзлі. Сідайте в ваго­на й поїдьмо до Мелітополя. З Мелітополя ми поїдемо в болгарський нацрайон. Болгарський нацрайон це, отче Чарлзе, ембріон Радянської Болгарії. Тут виростуть діячі, коммольці, техніки, агрономи, вчителі, що керуватимуть Болгарією, коли вона стане Радянською. Сідайте, отче Чарлзе, бо вже час.

— "Μελιττόπολις", — сказав отець Чарлз Кінґзлі англійською мовою з тим норзсемберлендським акцентом, що іменується "броуд скотч", — є слово грецьке і значить воно: "місто бджіл". Але зараз осінь і бджоли дрімають. Зараз зима і бджоли сплять. Тепер же, швидко, дайте закурити.

"Святий отче. Курити вам гріх. Тим паче, що це вагон для некурців. А головне, в мене тютюну немає, бо я вже місяць як не палю. Спіть".

VI

Ніч у вагоні. Сон у перегонах, зідхання на стаціях. Дерево звідусіль. Дерево згори. Дерево знизу. Деревіють, дубіють ноги й руки, ламаючись об дерево полиць. В задушливій труні сусіда-мрець хропе й сопе, розпилюючи дубову дошку.

VII

Уночі мов тать підкрався провідник і став ви­саджувати отця Чарлза Кінґзлі, на тій підставі, що, мовляв, безбілетним попам пресвітеріянської церкви нема чого роз'їжджати в радянських потягах. Святий отець Чарлз Кінґзлі вже почав пакувати свою біблію й книгу гімнів, але тут я уступився за свого компаньйона.

"Товаришу провідник, — сказав я м'яко. — Я цілком співчуваю вам у ваших прагненнях і намірах. Справді преподобний отець Чарлз Кінґзлі не має ніякісіньких підстав їхати радянським вагоном (оглянутим у Крюкові 13/Х 1929 р. — як написано жовтою фарбою в нього над лівим буфером) у безмежних полях Мелітопільщини. По-перше, отець не має квитка. По-друге, цей самий отець є наш із вами класовий ворог, хоч він і дуже лібераль­ний піп і хоч неабиякий з нього ботанік і хоч він у книзі своїй явно впадає в дарвінізм, гекслеїзм, гумбольдтизм і інші наукові ізми. По-третє, святий отець Чарлз Кінґзлі умер уже два десятки років тому і похований на цвинтарі коло Ебердіна у рідній своїй Шотляндії. Усе це без­перечно сильні й важисті аргументи проти нього, як пасажира радянського вагону.

Але ж зважте, товаришу провідник, на той факт, що преподобний отець, ботанік і письмен­ник Чарлз Кінґзлі як пасажир цього вагону є чистісінький витвір моєї нестримної фантазії. Це, так би мовити, фантом. Коли хочете, то це фікція. Українською мовою це сказати б привид. Авто­рова вигадка, так сказати. Літературний трюк, так міг би висловитись критик. Цей вельмиша­новний служитель церкви пресвітеріянської в да­ному разі абсолютно позбавлений найменших ознак реальности, буття, існування. Буття його суто номіналістичне".

І я м'яко одсунув провідника від полиці чесного отця Чарлза Кінґзлі. Але провідник не піддавався.

"Дорогий товаришу, — в свою чергу поважно сказав провідник. — Я не можу задоволитися вашим поясненням. Справа в тому, що я не лише про­відник цього вагону. Я крім того ще й літера­турний критик школи Іони Вочревісущого[4]. Як ви знаєте й самі, цей критичний корифей додержу­ється такої глибокої позиції. Все, що написано в книзі, все це так таки й було насправді. Написано "я" — то це значить автор. Написано, що Дон Хозе Перейра перетворився на Данька Харитоновича Перерву — під впливом соняшного про­міння — значить перетворився під впливом со­няшного проміння. Який не напишіть абсурдний жарт — Іона Вочревісущий сприйме його всерйоз і зробить висновки.

Ви ж не посмієте твердити, що цей знамени­тий корифей — ідіот? Ви навіть не наважитесь констатувати, що він — кретин? Чи не так?"

Я мусів зі скрухою на серці погодитися з про­відником і, діставши отця Чарлза Кінгзлї з по­лиці, перекреслив його хрест-навхрест олівцем.

"Ви задоволені?"

"Я задоволений", — сказав провідник і ми про­кинулися. У вікні сірів ранок. Це була стація Мелітопіль.

VIII

Ми з преподобним отцем Чарлзом Кінґзлі ви­бралися крізь стацію на бруковану візницьку біржу. Лежав мокрий ефемерний південний сніг і ми поїхали лінійкою[5] по тридцять копійок з носа, а всіх нас було на руб двадцять.

Ми довго їхали вподовж залізниці. Запасною путтю чимчикували вантажні двадцятитонні вагони з гальмом Казанцева[6]. Це наші радянські вагони, а не "40 человек 8 лошадей" царського уряду, що, видко, розглядав залізницю головним чином як спосіб возити гусарські й уланські частини. Вагони підпливали до шоп Союзхліба.

Раптом спосеред людського струму обіч до­роги народився Боря Фінкель, без шапки і в білій сорочці. Тюпаючи хлюпким снігом, він наздогнав нашу лінійку, вхопив мене й преподобного отця Чарлза Кінґзлі за шиї, розмахнувся і впав у лі­нійку. На лінійці сильно запахло алькоголем. У руках Боря Фінкель мав пужално[7], яким виробляв артикули[8] і націляв у перехожих. Коли зустрі­чався нам віз, чи вантажний автомобіль, Боря коцав по ньому пужалном, знову націляв у паса­жирів і вигукував якусь одну фразу. "По інерції", — кричав він. Значення цієї фрази з'ясувалося піз­ніше. Боря Фінкель розривав на голих грудях со­рочку. Боря Фінкель гукав і танцював на лінійці. Перехожі сміялись, і нарешті пасажир у шубі й шапці, випещений жирний пасажир, якого Боря Фінкель загнав у самий куток лінійки, перекипів і зліз, не заплативши грошей.