Потім вивчилися її діти, а тепер вчаться її онуки. I от вона розуміє, що вже виплатила за нього утричі більше, ніж за нове піаніно.
– Який зах!
– Вони б могли вже купити три, ні! – чотири піаніно на ці гроші. I грати, грати, грати! Коли він цілується, то в мене таке враження, що він смокче кістку.
Соня відповідає після паузи:
– I в мене – тез.
Жінки тиснуть руки, прощаються. Люся йде.
Двері туалету широко розчиняються і на порозі постає скуйовджений Володя. Рвучко виймає кулаки з кишень і на підлогу з брюк випадає папірець. Володя нахиляється, читає:
– "Я тебе люблю". Що таке?.. Хто писав? – питає він.
Доки з‑за стіни не дзвенить голос Оленки:
– Якби ти знав, таточко, як я тебе люблю.
Приголомшений Володя заходить до кімнати і незабаром звідти починають линути фортепіанні гами. Всі чують ще й:
– Таточко, я тебе люблю.
Володя відповідає:
– Мий руки і лягай спати.
У коридорі дзвонить телефон.
На це виходить Соня, стомлено знімає трубку.
– Алло, Люся? – радіє він.
– Я не Люся я, – зітхає Соня.
– Ну це ж – Київ?
– Так.
– Алло, Люся?
– Я – не Люся. Я – Соня.
– Соня? А чого ж ти тоді казала, що Люся?
– Я такого не казала.
– Алло, Люсю? Завтра я буду в Києві.
– Я дузе рада.
– I я дуже радий! Скажіть, а що вам більше подобається: букет квітів чи пляшка? Бо я в Києві не був, – пояснює він.
– Еге. Подзвоніть мені до дванадцятої. Або після.
– Так я приїду, Люсю, і з вокзалу подзвоню.
– Я – не Люся. Я – Соня.
Телефон мить думає.
– Соня так Соня. Я – згоден.
Соня мить міркує.
– Я – тез.
Вона довго стоїть, затулившися спиною, ховаючи собою апарат.
Знову час "А"
Знову повернувся до помешкання портрет Юрія Сенкевича та старенький телевізор – уся квартира ще в попередній, ще передвесільній метушні.
Христина Свиридівна й Соня ріжуть овочі, на балконі попихують цигарками Люся й Ніна. Протираючи димом фужери.
– Хто так ріже петрушку? Кому ти так крупно ріжеш? Свиням? – цікавиться бабуся.
Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить впритул до Христини Свиридівни:
– Ви коли‑небудь бацили це, сцьоб свиням різали петруску їм?
Христина Свиридівна, одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні.
Соня йде геть, тобто до кімнати, вмикає "Соні", з її кімнати залунала така ж імпортняча музика.
Христина Свиридівна сама на кухні кришить сало, з балкона заходять Ніна й Люся, стара схлипує:
– Я не вірю, – киває на музику, – жодному її слову.
– ? – Ніна.
– ? – Люся.
– Вона мені сказала, що Херсон стоїть на Дніпрі, наче я така дурна й не знаю, де стоїть Херсон, – провадить бабуся.
Володя од порога починає сміятися з неї.
– Що тут смішного? – обурюється Христина Свиридівна.
– А де він, по‑твоєму, стоїть? – зблискує він окулярами.
– У Севастополі.
Володя перестає сміятися.
– Я б на твоєму місці не сміялася, а подумала, ми там не раз із твоїм дідом Семеном Семеновичем були, старовинна назва – Херсонес.
– Ніякого Херсонесу в Севастополі нема.
Христина Свиридівна гукає:
– Толю! Толю!
З'являється Анатолій.
– Ти в нас усе знаєш, де знаходиться Херсонес, ти мусиш знати.
– Десь на морі, в Криму. Звідти Володимир привіз християнство.
– Що? На морі? В тебе карта України є? – панікує Вова.
– Ніколи Херсон не стояв на Дніпрі, я слухала весь час та тільки мовчала, а тепер скажу, – тріумфувала стара.
Анатолій повертається зі своєї кімнати.
– Дивно... Не можу знайти атласу. Дореволюційного, давнього такого...
Хотіла запасти мовчанка, але голос Юри з‑за стіни не дає:
– Не знайдете. Він там же, де й Цицерон.
Закипає Володя до Ніни:
– Скажи ти що‑небудь своїй дитині! Це вже – нестерпно, переходить усякі межі. Що він говорить?
Голос Юри продовжує:
– Я кажу, що атлас там, де й наші котлети.
Ніна кидається до холодника, виймає звідти каструльку.
– Мамо, можеш не шукати, їх з'їв тато. І тьотя.
Ніна не поймає віри холодній каструлі.
– Ти смів? Ти смів? Ти смів з'їсти дитинині котлети?
– У нас же – гостя, – пробує Вова.
– Котлети з м'яса?
– Гостя! Не кричи. Бо зранку – рестік зачинений.
– Із базарного м'яса! Хворої дитини котлети... Який це "рестік"?
Володя знизує плечима:
– Ресторан.
На це слово оживає Анатолій:
– У мене тут стояв атлас! Де – атлас?
– Заспокойся ти. Знайдеться твій атлас, скоро. – Тихцем: – Може, Юра готував уроки і взяв.
Голос Юри:
– Я не беру, не питаючись, книг. Вони там, де й котлети.
Ніна зазирає до каструльки:
– Нема.
– Дивно було б, – кидає з‑за стіни Юра, – якби були.
Володя спалахнує:
– Скажи, прошу, що‑небудь своїй дитині, бо це вже – неможливо.
– Це, між іншим, і твоя дитина! – спалахнує й Ніна.
Зі своєї кімнати виходить Соня і всі вмить вщухають.
Бо вона в сліпучо‑білій фаті.
Соня хороша, схвильована. Володя теж:
– Чому Херсон стоїть на Дніпрі... Бо був чудовий херсонський вечір. А мені – ніде було ночувати, це називається: приїхав у відрядження. I ось я бачу дівчину. I в мене таке враження, що ми десь колись бачилися.
– По телевізору, – встромляє Люся. – Ось по цьому, – тицяє пальцем.
– Не знаю. Уявляєш? У чужому місті. Ми познайомилися. Я їй усе розказав...
– ...що ніде ночувати, – не втримується голос Юри.
– Так. А вона мені розказала, що їй – теж ніде ночувати.
– У Херсоні? – не розуміє Люся.
– Так. Батько в неї – випробовувач вертольотів і вони посварилися. Він дуже суворий. Двоє. В одному місті, – замріяно згадує Вова.
Ніна одвертається, щоб не плакати.
– I отак прогуляли цілу ніч. А потім – вона приїхала до Києва.
– У відрядження? – занадіюється Люся.
– Ні, назавжди. А між цими двома подіями – ми просто говорили по телефону, – оповідає Володя.
– Доки його не відключили.
– Відімкнули тобто, – виправляє Володя.
– Може, – буркає Анатолій.
Люся зиркає на Анатолія:
– По‑моєму – це любов.
Усі принишкли, а не Соня:
– Я наресті вирісила остаточно: не покидати великий спорт його!
Володя на це захоплено обводить усіх поглядом, тріумфально зазираючи кожному в очі:
– Розумієте: це чудо. Двоє людей зустрічаються в Херсоні. Це однаково, якби вони зустрілися в Космосі. Чи у Всесвіті. А потім вона приїхала сюди, бо вирішила не повертатися більше до батьків.
Ніна бере дошку й підходить до нього впритул:
– Ми познайомилися з тобою, пам'ятаєш? На вечорі. На врочистому вечорі випускників‑медалістів у Жовтневому палаці культури.
Христина Свиридівна додає:
– Колишньому пансіоні шляхетних дівчат.
– А мені тренер мій плавання казе: Соню – ти – талант. У тебе в воді все виходить так все, наце в тебе мама – балерина вона, а не пілот вертольоту.
– Пам'ятаєш, ти сам до мене підійшов, Вово? В палаці?
– Мені всі пропонували йти в стрибки у воду тоді, а я післа у синхронне плавання я, в одиноцний розряд.
– То був чудовий вечір... Вечір для кращих випускників міста. Я була в такому бежевому платті.
– Але я тоді перший помітив тебе, – завважив Анатолій. – Це я штовхнув Вовку у бік.
– Мене тоді вони з ДеСеСа одразу взяли в збірну "Авангарду" ту, й ми поїхали й виграли область ми. Тренер тоді
мені при всіх і казе мені він: "Якби те не, Соню, то ми б і третього не взяли б ми місця ніколи".
– Я бачив тоді, так, саме тоді, тебе по телевізору, тепер я точно пригадую, так.
– Потім після свадьби ми вдвох поїдемо в Херсон ми, показимося насим батькам їм, потім заберемо ми мій кольоровий мій телевізор і привеземо його в Київ тоді, правда, Вово?
– Правда.
– Щоб нехай усі бацять кольори їх.
– Ти тоді підійшов до мене, підійшов, підійшов, підійшов! I спитав: "Дівчино, ви танцюєте степ?" Я сказала, що ні. Тоді ти сказав: "Нам пощастило, бо я – теж ні". Сказав! Сказав!
Гучномовець не втерплює:
– Пройшло п'ятнадцять хвилин...
Люся ляскає в долоні:
– Яка я дурна! Треба було брати Сенеку – і все. Чому я вирішила, що він у тебе вже є?
Відгукується лише Юра:
– I тоді б він опинився там же, де атлас, Цицерон і мої котлети.
– Я чомусь одразу уявила тоді степ. Я думала, що "степ" – це якийсь народний степовий танок. Я тоді ще не знала, що буває такий просто танець – степ, наче вальс. Хто знав, що це чечітка?
– Колись уся ця квартира... – замріюється Христина Свиридівна.
– ...і весь цей будинок... – осяюється Ніна.
– ...належав прабабці! Це вже я чув не раз. А тепер – він належить! Він належить – усім нам! – вигукує Володимир.
– А зі мною ти три роки зустрічався, доки одружився! – кидає Ніна.
– Мамо! Йди негайно сюди! – наказує голосом Юра на це.
– Ну що ти скажеш! За вами я знову проґавила "Клуб подорожей", – журиться бабуся в газету.
Володя бере у неї програмку:
– Так це ж програмка за минулий тиждень. Я гадаю – пора?
– Не минає п'ятнадцяти хвилин, – хрипить гучномовець.
Усі: гості, родичі, молодята ідуть на балкон, де накрито.
I розташовуються там, Христина Свиридівна сідає на чільному місці:
– Я хочу сказати. Сідайте. Я така рада, що все так добре закінчилося, що квартира наша залишається на місці. Що в нашу сім'ю увійшла Соня. Ти вже знайшла собі роботу?
– Ні! Я вирісила повертатися у великий спорт туди. Плавання синхронне – в нього велика перспектива така і майбутнє, як казав нам нас тренер плавання він.
– Гм, – не втримується Анатолій.
– Гм? – перепитує Володя.
Анатолій пояснює терпляче:
– А по‑моєму, це – альтруїзм із боку Соні.
Демонстративно напивається.
Усміхається Соня до Вови:
– А ти мені таких слів не говорис їх, як Толя.
– У нас іще всі слова з тобою, Соню, попереду.
– Альтруїзм! Покинути все – заради спорту, це, ох... – напивається далі Анатолій.
– А як у вас, у Києві, з синхронізмом, є? Люблять тут його вони?
– Ох‑х! – пояснює стогоном Толя.
Побачивши, що вже їдять, стара вирішує сказати:
– Я б іще хотіла сказати, що ця інтересна, молода, сильна дівчина...
Вова підливає Ніні:
– Це в мене – на все життя, Ніно. Коли я її вперше побачив по телевізору три роки тому – це був знак. А вона ще тоді – зовсім дитиною була. А де Юра?
– Він готує уроки.
– Поклич сина, – наказує батько.
– Він – спить.
– Жаль. – Зітхає Вова. – Я купив для нього ціле відро полуниць.
– У‑ух, – відповає Ніна.
– Чого ти так?
– Ти, мабуть, високої думки про себе?
– Облиш, зараз не час, – підкладає він їй вінегрету.
– Якої ти думки про себе? – продовжує цікавитися Ніна.
– Ну...– не знаходить він відповіді.
– Ти думаєш – я – кращої?
Христина Свиридівна уперто прагне порядку:
– Ви дасте мені договорити? Так от: це дуже добре, Володю, що ти береш собі жінку на виріст.
Сміються всі, окрім Христини Свиридівни, навіть гучномовець.
– Що значить: на виріст? На два, на три номери? – помирає Люся.
Анатолій п'яно підводиться:
– Справді, на скільки номерів?
– Ви дасте мені слово сказати? Договорити? – губить голос старенька.
Усі на це починають скандувати:
– Гірко! Гірко! Гірко!
– Договорити...