Кромвель не раз заявляв, що не збирається засновувати фамільної династії, кому бути після нього — хай вирішує державна рада.
"Єзус Марія! Нехай простить матка боска рабові Беньовському ці думки свавільні…" — солодко позіхнув посол і повернувся до стіни. Навіть ліжко не рипнуло — така м'яка була перина в господі пана Брюховецького.
На ранок, коли вся приїжджа старшина ще спала в гетьманському домі, джура Іван Брюховецький був на своєму місці. Але його вже випередив генеральний писар Іван Виговський. Обходив гетьманські покої, прикладав вухо до дверей — чи сплять ще гості.
— Пан Тетеря ще не прибув з Московії? — спитав у Брюховецького.
— Ні, пане писарю.
Виговський стурбовано закусив тонку губу.
А в цей час переяславський полковник Павло Тетеря, ще не знаючи про смерть Богдана Хмельницького, стояв перед свічадом у московському гостинному домі, підкручував догори вуса, милувався своєю зграбною статурою — невисокою, стрункою, в гарному червоному кунтуші (московки задивлялися на молодого українця, коли проходив вулицею — у червоних сап'янцях, широких синіх штанях і в шапці з пером, — а Тетеря вдоволено підморгував до них). Готував орацію, адресовану цареві Олексію Михайловичу, і не давалися перші слова. А від них, як знав Тетеря, залежить успіх усієї промови, бо саме перші слова або привертають увагу, або наганяють нудьгу.
"Ваша царська величність, ти богом освячений тримати скіпетр…" — ні, не те, немає отієї "штуки", як казав професор риторики Лазар Баранович.
Тетеря лівицею підпер бік, а правицю всунув за пазуху, виставив великий палець і плавно провів ним ,по сукняному борту кунтуша.
"Коли внутренніми очима дивлюся…" "Внутренніми очима" — в цьому щось є.
"Коли внутренніми очима дивлюся на богодану державу вашої царської величності, укріплену над українським племенем нашим…"
Далі пішло гладенько:
"Я пригадую собі слова пророка: от господа бисть се і єсть дивно воочію нашому. Так, ваша царська пресвітла величносте, прилучення українських земель до великодержавного скіпетра вашого, як природної галузі до відповідного кореня…"
Кореня — чи не занадто це? Але хай уже буде так.
Тетеря набив люльку тютюном, запалив гніт, підніс його до люльки, затягнувся гіркувато-солодким димом. Зачесав маленьким гребінцем вуса догори, але вони не слухалися й опускалися на козацький манір.
Промочив горло квасом.
"Приєднання України до великодержавного скіпетра було ділом не людського промислу, а божого провидіння. Це Господь ласкою своєю прилучив знеможену галузь древа руського до належного кореня…"
Це ж як воно виходить — прищепив ніби? Тим краще, Господь вшановується, як садівник, як виноградар згідно з відомою біблійською притчею про виноградаря і робітників. А в людській подобі вшановується виконавець волі божої цар Олексій Михайлович.
"Ваша царська пресвітла величність може про себе сказати, як колись Давид: бог поставив царя над Сіоном, щоб оголошувати веління боже. Так і ти, великий государю, ваша царська пресвітла величносте, поставлений над синами руськими, щоб оголошувати їм повеління господнє…"
"Нехай же Господь поможе вашій царській пресвітлій величності покорити всі богопротивні й іновірні племена, аби православний цар піднявся, наче кедр ліванський, утвердився, ніби одноріг, щоб усі благочестиві люди під великодержавним скіпетром вашої величності були заховані від поганських полків, а широковладна держава великого государя вашої царської пресвітлої величності хай пошириться над усім племенем яфеторуським!"
Тетеря висмикнув руку з-за пазухи і низько вклонився перед свічадом. Добра промова склалася! Почули б професори київські Лазар Баранович й Інокентій Гізель свого колишнього вихованця, що виступає перед одним з можновладців світу! Вони пророкували першому учневі Київського колегіуму Павлу Тетері професорську кафедру! Що тепер та професорська кафедра. Ні, не дарма Павло колись покинув клас філософії і пристав до козацького війська.
А гарні були часи в тому колегіумі. Хоча спершу лякали беззастережний порядок і ота драбина наук, яку треба було подолати.
Тетеря сів, відкинувся на лаві, сперся спиною об стіл. Покій був невеликий: довгий стіл і лава, ліжко в кутку, маленьке віконце ледве пропускало гаряче серпневе сонце. Павло смоктав люльку, пригадував далекі роки навчання.
Пригадав першого свого вчителя — даскала. Боявся його малий Павлусь, ловив кожне слово, ретельно записував на грифельній дошці, хотів бути авдитором у класі — старшим над кількома учнями і домігся свого, перевіряв домашні завдання тих ледарів і ставив їм оцінки в нотату. Далі Павло вже авдитор авдиторів, кращий учень у класі, стежить за поведінкою спудеїв у колегіумі і в бурсі. Записує їхні провинності й доносить даскалу. Намагався не пропустити жодного уроку, бо шляхетське походження нічого не важило в колегіумі. Головне — доброчесність і старанність у навчанні, зважаючи на це, виставляли оцінки, а в старших класах надавали спудею звання "диктора", який відповідав професорові лише тоді, коли решта не знає, або привілей "імператора" чи "цензора" — вони й сиділи окремо від інших і були довіреними особами професора.
Улітку товариство йшло по селах і збирало милостиню собі на прохарчування. Співали в церквах, на сільських майданах виставляли в лицях п'єси з життя Христового, а часом і світського змісту з піснями народними. І там Тетеря намагався бути за старшого, хоча міг би й не ходити по милостиню — мав заможного батька.
Найцікавіші — останні два роки навчання, коли професори Баранович і Гізель навчали юнаків риторики й філософії.
Професор риторики Лазар Баранович дуже образно показував, як промовляли до народу Ціцерон і Тіберій, наводив лаконічні й енергійні виступи Юлія Цезаря в римському сенаті, підводив руки, запрошуючи спудеїв, і вони разом скандували яку-небудь найвиразнішу цитату з ораторського кодексу.
Професор філософії Інокентій Гізель був стриманіший за Барановича, педантичніший, читав лекції рівним голосом, і дехто з найтупіших засинав, але Тетеря напружував усю силу, намагався не загубити професорової думки, і коли той доходив логічного висновку, Павло із задоволенням відзначав, що розуміє хід його міркувань.
Так, курс філософії захоплював своїм розмахом і всепроникненням. Діалектика була необхідною для освіченої людини, що хоче чогось досягти в житті, бо навчала законів, якими керується людський розум, допомагала логічно мислити і робити належні висновки. Фізика напоумлювала уважно придивлятися до всієї навколишньої природи, до властивостей предметів і живих тіл, вона пов'язувала і розмежовувала природні явища, бентежила юнацькі голови поняттями про душу і матерію, про простір і час, закони руху небесних тіл і зв'язок їхній з життям земним людей і тварин. Останній розділ — метафізика — була божественною філософією і вчила про душу розумну, про бога, що вдихнув розум у неї, і вона стала часткою бога, про безсмертя людської душі.
Як давно все це було! Всі ті клопоти спудейські, прикрощі й радощі, піднесення по цікавій лекції, мрії про професорську кафедру, про сап духовний і митрополичий, боготворіння і цілування руки "милістю господньою архієпископа митрополита київського, галицького і всія Русі, екзарха святого апостольського тропу константинопольського, архімандрита печерського київського" превелебного Петра Могили, і сльози вдячності, коли по смерті Петра Могили оголосили його духівницю. "За колегіумом православним київським вважати довічно мій хутір Позняківщину, всі будинки, коли-небудь придбані мною для оного, мою власну бібліотеку, половину худоби з мого хутора Нанологи, шість тисяч злотих з моєї скарбниці, ще чотири тисячі щороку з маєтних прибутків моїх нащадків, четверту частину домашнього срібла, успадковану мною срібну позолочену митру з коштовним камінням і срібний митрополичий хрест". А ще заповідав небіжчик київському православному братству, щоб берегли колегіум, як власне діти ще…
Де те все поділося? Відлетіло, як тільки Києвом пронеслася чутка, що запорозькі козаки вщент розбили під Жовтими Водами і Корсунем військо гетьмана Потоцького, сам він у полоні, а козаки женуть поляків з України, що забрано весь скарб польського війська, — незліченні багатства і кожен другий козак тепер ходить у золотому жупані і п'є зі срібного келиха. А попереду ще маєтки польської шляхти, яка наживалася на крові хлопській українській… І перший учень Київського колегіуму забуває про кафедру професора філософії й рясу архімандрита, міняє ті марення на козацьку шаблю і каламар полкового писаря. Того року колегіум спорожнів наполовину…
Сьогодні в Тетері бесіда з його величністю. Тиждень тому цар вичитував йому за кривди Війська Запорозького, за той похід на Польщу із семигородським князем Ракоцієм та непослух київських єпископів православних, які так і не приїхали за три роки до Москви під благословения владики Никона, а й досі озираються на константинопольського патріарха. Проте не відмовляються від царської милостині на потреби церковні… Тетеря тоді вступився за Лазаря Барановича, свого вчителя, нинішнього блюстителя митрополичого престолу, казав, що єпископи не люблять їздити далеко, а дорога тяжка і небезпечна, але душею блюститель прихильний до його царської величності. І сьогодні треба загладити свій промах, підтакувати цареві і пообіцяти, що Тетеря умовить гетьмана послати київське духовенство до царя і патріарха Никона.
Хмельницький дуже слабий, і хтозна, скільки пробуде на цім світі. Треба в кінці прийому нагадати цареві про місто Смілу, яку три з половиною роки тому, після Переяславської ради, випросив Тетеря тут, у Москві. Цар тоді дав йому жалувальну грамоту на Смілу. Йому і тодішньому генеральному судді Війська Богдановпчу-Зарудному на Мліїв. Але обидва посланці Хмельницького, що мали затвердити в царя статті на вільності козацькі, ті грамоти приховали, пам'ятаючи про гнів Богданів. Добре затямили собі той переполох, що зчинився серед української старшини в Переяславі одразу після ради. Тетеря і Виговський підмовили родовитих козаків розписати уряди в землях українських між собою і подати цареві на затвердження через боярина Бутурліна.