І тоді польський герольд по ліву руку від Жолкевського підносить до вуст ріг, кричить на весь табір: "Нєх хлопство рушає до свего паєства!" "Нєх хлопи вертають до свего…" І вже шляхта польська кинулася до лав козацьких видивлятися хлопів своїх колишніх, утікачів, аби ловити їх, забивати в кайдани, гнати в маєтки свої і села, в робітню та стайню, псарню, кухню.
Зламалися ряди козацькі й лядські, вихопили козаки шаблі й пістолі, щоб боронитися, верхові ляхи кинулися на них, топчучи й валячи піших на землю, рубаючи зверху, підло, підступно, несподівано, забувши про слово шляхетне, гонорове, рицарське.
І крики страшні, нелюдські, храп коней, хрипіння людей, скрегіт залізний, лемент жіночий, десь за спиною плач дитячий. "Іване!" — ніби вчулося серед цієї веремії, і Тесля повернувся на той Оксанин крик, рубонув шаблею конячу морду, що лізла на нього, вистрелив, пробився трохи, але вже друга морда дихнула гаряче йому в обличчя, вершник заніс шаблю над Івановою головою, але кінь штовхнув Івана грудьми, і він упав, відкотився вбік, зіп'явся на ноги, і вже стіна ляхів перед ним, самі конячі морди й зади крутяться на всі боки. І крики, пилюка, стогін, кров — аж запахло кров'ю. Падають піші козаки, вкривають землю тілами… Згуки побоїща розтинають жіночі зойки. Куди бігти, де Оксана з малим? Вже нічого не добереш, нічого не видно. Увесь світ почорнів. Закривавлена шабля в руці, у другій кинджал, пістоль випав, як штурхонув його кінь… Не пригадає Іван, як прибило його до гурту козаків, до Кремпського, що вже був без коня й шапки, як дружно боронилися й відступали до валу, як перескочили той земляний вал, а коні драгунів, не маючи розгону, вперлися в нього грудьми, і як не підстьобували, не лаяли їх вершники, а таки не подолали валу, і ось козаки біжать без переслідувачів, тільки чути ззаду тупіт своїх, що купками вириваються з табору, перелізають через вал — небагато тих щасливців… І хіба назвеш те щастям, як у ворога лишилися і жінка твоя, і дитина? Іванові уже не біглося, ноги не несли, а душа рвалася назад… Кричить ще Оксана чи лежить там безмовна, а заюшений малий повзає по ній…
Господе, царице небесна, святі угодники… Господе всеблагий, всемогутній, помилуй твого раба Іоанна, врозуми і помилуй, хай святиться ім'я твоє в віках! Господе Ісусе Христе, терпеливий, святий, мудрий — ти, боже, терпів напасті і глум людський, бо не відали, що творили, і нам терпіти велів. Терпімо, молімося і славимо ім'я твоє. Хай зійде в душі наші благодать і спокій. Амінь.
Брат Іоанн молився уголос. Хрестився тремтячою рукою, покинувши управляти вітрилом, і морська хвиля била в борт вітрильника, хлюпала в обличчя солоними бризками, та чернець не зважав, старанно молився, аж поки заспокоївся і заплющив очі. І ніхто не наважився цієї миті озватися до брата Іоанна — ні брати Михайло з Павлом, ані князь.
Князь Самійло Корецький лежав собі на дні вітрильника, закинувши руки за голову, вдивлявсь у безкрай і після вузького в'язничного віконця вбирав у себе цей простір, ці пахощі моря, солоні бризки. Палюче сонце гріло його, вигрівало тіло й душу після холодної кам'яниці. Воля!
Господи, це таки справді воля! І він сміявся радо, сідав у човні й дивився вперед жадібно — де та земля, куди вони пристануть? І усмішка не сходила з його вуст і очей.
Бачили це ченці і по-різному сприймали. Іван був незворушний, наче скам'янів по молитві, старий Михайло радів за князенка і собі усміхався, проте не ліз до Корецького з балачками і сидів подалі, на самісінькому носі вітрильника, щоб не привертати до себе уваги молодого князя, а брат Павло усе турбувався, чи не муляє десь гостеві, чи добре йому лежиться, п'ється та їсться.
Самійло ж згодливо хитав головою і думав про своє. Мріяв про той день, коли він з'явиться у замку Ружинських, побачить Магдисю — тендітну, ніжноголосу, із забраним на потилицю високим русявим волоссям, пройде з нею під руку — скільки часу вони не бачилися? Два роки… І чи не стала вона дамою, адже час іде, їй уже за двадцять, а він забарився у волоських степах і турецьких мурах… Ні, вона його чекає.
А тоді Самійло поїде до батьків у Корець, і хоч не викупив його старий Корецький, все одно схилить перед ним голову, поцілує мамину руку, обійме свого брата. А ще треба поїхати до Овруча, до пані Вишневецької. Вона, певно, уже все знає, молиться за душу чоловіка свого — раба божого Михайла, ще ревніша до православної віри, вся в чорному, оточена духівництвом. Самійло недолюблював Раїни Вишневецької за її непоступливість у питаннях віри, за часту присутність у покоях єпископів і ченців, за строге вбрання і сувору обстановку. Вдома і князь Михайло Вишневецький ставав інший, побожний, тихий, цнотливий. І якби ж то стара жінка, так ні — молодиця, ставна чорнява волошка, палючі темні очі, та якби ж ті очі горіли не фанатичною вірою… І тепер йому треба буде дивитися на її жалобу, втішати, розповідати про святість Михайла, а не про їхні бенкети у молдавського господаря Олександра, — до речі, Раїниного родича, — та про залицяння до гарненьких покоївок. Та ще й дивитися на малого Єремію, якого часто згадував князь Михайло, як свою надію, а тепер сироту, на його сльози дитячі… Шкода малого, хто підіпре його тепер у цьому жорстокому, розбещеному світі, коли кожен уриває собі й відштовхує і старого і малого? Та на все воля божа. Якось воно буде.
А опісля Вишневецьких він поїде до Збаража, розраяти печаль і нудьгу в Юрка Збаразького, блукатиме його новим замком, де все буде польське, французьке, іспанське — все найкраще і за останньою європейською модою. Князь Юрій має смак!
Корецький солодко потягувався у човні, заплющував очі, усміхався, підставляв заросле обличчя вітрові. Воля! О, як він чекав її, і Господь змилостивився!
А брат Павло уже випитував князя про Волоську землю, про її церкви, звичаї, про родючу землю молдавську та її . дарунки, і князь потроху розбалакався. Не так він розповідатиме князю Юрію, не про те, але ж і цим ченцям потрібне слово князівське, і їм цікаво, що діється на білому світі, за стіною монастиря.
Так вони пливли день, другий, третій, не пристаючи до островів, обминувши подалі Лемнос, на якому був турецький загін, і на четвертий день побачили землю святу Афонську. Зайшли до тихої затоки з крутими скелями, не кваплячись вийшли з човна, забрали що треба і зарослими стежками, гайками і безлюдними путівцями дісталися свого монастиря — четверо ченців православних.
А за кілька днів з брами Зографського монастиря виїхали верхи двоє чепців, один — молодий, ставний, другий — невеличкий, непевного віку. Вони правували коней на північ, через гори, до великого порту Салоніки.
Молодий радо гарцював на конику, озирався на всі боки, мружився на море, яке лежало десь під ногами, і наспівував щось грайливе. Старший час від часу застерігав свого супутника, радив їхати опустивши голову, як і належить ченцеві, що відсторонився усіх радощів земних і має насолоду духовну лише від бесіди з Господом богом.
Та молодший не дуже зважав на лагідного буркотуна, а згодом уже й погукував на нього:
— Твоє діло, брате Павле, показувати дорогу. Так наказав отець Теодор. Щодо іншого — сам дам собі раду.
— Так, князь, істинно говориш. Але не забувай про турків, які нишпорять цими шляхами…
І князь на якийсь час опускав голову, але хутко забував перестороги брата Павла і гнав коня хвацько, як і належить справжньому воїнові. Слава Всевишньому, він таки вирвався з цього чернечого "раю". Три дні тримав ігумен біля себе князя, читав йому проповіді, брав із собою на заутреню, обідню і вечірню, водив у печеру, видовбану в скелі, до якогось анахорета Іоанна Вишенського — старого, висушеного і небалакучого, що харчувався хлібом, сушеною рибою та водою… Щось ігумен говорив тому анахоретові, певно, розповідав про князя, але старий тільки глянув на нього великими прозорими очищами, немов бризнув крижаною водою, аж мурахи побігли спиною, сказав якусь істину — і по тому.
Ігумен Теодор намовляв князя лишитися на Афоні, постригтися в ченці, очистити свій дух і тіло, нести слово боже в душу свою.
Князь Самійло гидливо пересмикнув плечима, згадуючи ті бесіди. Чи ж один місяць він мріяв про цирюльника, що поголить йому бороду, підстриже довге, аж зваляне волосся, закрутить догори молодечі вусики. А йому натомість кажуть носити личаки, довгу неоковирну рясу, їсти сир, сушені грушки, редьку, замість доброї баранячої ноги та місткого рогу вина.
Побачила б Магдися його зараз — у високому клобуку, зарослого, в цій страхопудній, вигорілій на сонці чернечій сорочці до п'ят — тікала б від нього не озираючись.
Нагадував ігумен Теодор про рід православний Корецьких, про діда по матері великого гетьмана литовського Григорія Ходкевича, противника унії Литви з Польщею, який помер ще до народження князенка, говорив про інші відомі Самійлові речі, яких той наслухався у дитинстві від батька і другого діда — Богуша. Натякав ігумен, що тут, на Афоні, є ченці — колись знатні у світі, родів князівських… Самійло Корецький слухав це терпляче, бо пам'ятав, хто визволив його. Терпляче, та не дуже уважно, бо одна думка — вирватися звідси — була сильніша за все, і отець Теодор нарешті замовк, прикрив очі долонею.
— Чи дійшов голос божий твоїх вух, князю?
— Так, святий отче, дійшов. Я пам'ятатиму монастир Зограф і тих ченців, що визволили мене з полону, і тебе, мій владико. Як повернуся додому, вишлю на потреби монастиря п'ять сотень золотих дукатів… Але серце моє не лежить до чернечого життя. На полі бою моє місце — захищати віру Христову… православну, — додав князь, вчасно угледівши пильний погляд ігуменів крізь пальці, що прикривали очі, — від ворогів її. Відпусти мене, святий отче, додому.
І отець Теодор відпустив його, дав у проводжаті Павла, як і просив князь, і Самійло, не забарившись, виїхав до Салоніків. Там його мав підібрати купецький корабель з Рима, щоб відвезти за межі турецьких володінь.
Ха! Святий отець сподівався, що родовитий князь оратиме землю, впрягатиме волів, садитиме грядки цибулі, стругатиме дошки, як роблять це зографські ченці, аби прогодувати себе і свого ігумена? Чи ж дарма Самійло Корецький носить князівський титул і шаблю при боці?
Князь мацнув себе за бік, але шаблі не знайшов, тільки короткий кинджал під рясою.