Дастьбіг, на осінь повернеться сюди…
Біля ратуші — пожвавлення. Бурмистр вимахує руками, а лавники й ратушні виносять скриньки з печатками, грамотами з королівськими привілеями й універсалами Хмельницького, скарбону — велику куту скриню з магістратськими грошима, — міську й цехові хоругви, судові й гродські книги. Все це складають на воза, в якого впряжено полових волів.
— Куди це? — спитав Софроній у лавника, того самого, що колись судив Кирика Дзюбара.
— Береженого й бог береже. До Печерської лаври повеземо. Там мури міцніші.
— А що… вже? — Софроній показав у бік Оболоні.
— Та хтозна. Не чути нічого звідти. Ратоборствують.
Святий архістратиг Михайло на ратушній бані заніс списа над головою змія й ніби чекав того моменту, коли можна буде вдарити… А тисячоголовий змій за кільканадцять верст звідси зажерливо роззявив пащу й сталив жала на Київ.
Хоча велелюдно на Красному майдані, та раптово на Софронія повіяло пусткою. Ось-ось має спорожніти це таке звичне місце, яке щодня вимірював кроками. Он і поблизу брами колегіуму стоїть три хури, а ченці носять свої пожитки. Теж до Печерської монастирської фортеці? Не одну веремію перебули святі отці за стінами лаври, і ніхто із свавільців не наважився її руйнувати. З брами вийшов ректор і професор риторики Лазар Баранович із скринькою, не помітивши дидаскала, поставив її на воза, притрусив сіном. Що він береже там? Коштовності чи паперові сувої із своїми проповідями і філософічними віршами? Мабуть, друге, бо вславився як піїта, не зважаючи на молодий вік. Інокентія Гізеля не було серед ченців. Ніби вгадавши думки Софронія, один із ченців, проходячи з товаришем поряд, пробурмотів:
— Отець Інокентій не зволить кидати колегіуму напризволяще. Хм, богоугодний вчинок. Але ж…
— Інокентію не звикати до переміни влади і… віри.
— Пусте говориш, брате, пусте. Інокентій Гізель — преподобний чоловік.
— Хто єдиножди поміняв віру, може поміняти і вдруге… — прогугнявив чернець, натякаючи на те, що колись Гізель перейшов на православ’я із соцініанів, котрі заперечували божественність Христа і триєдність бога.
— Швидше на долоні волосся виросте, аніж преподобний Інокентій перекинеться до католиків! — гукнув їм услід Софроній, ченці здивовано озирнулися, нічого не відповіли і вмостилися на возі.
А я, подумав Софроній, що робити мені, тікати до Печерська чи сидіти на місці? Зачекаю. Подивимося, що діятиметься далі.
А по обіді, — власне, обідати в трапезній не давали, бо майже всі забралися з Братського монастиря, — Софроній через Іллінську браму вийшов з Подільського міста до Почайної, перебрався через місток на дніпровську порослу лозою косу, витягаючи ноги з піску, розводячи руками зарості, вибрів на відкрите, де, лагідно плюскаючи в берег, струмували моругі води Славути. Накрапав дощ. Просто на нього з-за дніпрового закруту пливли дуби. Щось багатенько людей сидить у тих дубах. Порівнялися з ним, побачив козацькі шлики, перев’язані голови, неживу руку, перехняблену через борт. Гай-гай… Це ж як воно виходить? Вступилися козаки, не стримали драгунів і жовнірів Радзивілла? Нарахував тридцять дубів і байдар, нашпигованих козаками. Кепська справа…
Софроній загукав до човнів, але де там, не чують або й не зважають. Пекарський, важко сопучи, почвалав грузьким вологим піском до містка. Мабуть, міщани побачили козаків раніш за нього, бо на березі Почайної юрмилися люди, одв’язували байдачки, складали пожитки, садовили жінок і дітей, відштовхувалися веслами од берега і випливали з тісної притоки на вільні дніпрові води.
Софроній перескочив місток, розгублено спостерігав за людською метушнею. Жінка тягла за собою козу з козеням, а чоловік гримав на неї: покинь, нема куди дітей примостити.
Раптом Софроній побачив Хому Маслюка, дяка Троїцької церкви, свого бурсацького однокашника.
— А ти чого тікаєш, Хомо? — став над ним.
— Га, це ти, Софроне? Тікаю, бо хоч поганенького човника, а маю. Таж хіба знаєш, де твій ворог причаївся? А той сатаніїл дрімає до часу… Мо’, і ти зі мною? Як не розжився на свиню й корову, то сідай, підвезу!
Кирпатий Хома світив добрими сивими очима й запрошував щиро. Ще б пак! Скільки мандрували й бідували разом, не одні полотняні штани витерли на лавах колегіуму.
— Гайда до бурси, забирай свою торбу, добре якби з харчами, а ні — то й так. Я зажду. Поквапся!
Пекарський розгублено чухав потилицю, а Хома світив очима: просив, переконував, наказував. І Софроній скорився не знати чому. Побіг до колегіуму, на ходу міркуючи: "Це ж і мій сатаніїл, отой Лавро, вичікує. Наплеще на мене польській владі, пригадає і вірші на честь Хмеля і суд над Дзюбарем. І закличе "скривдженого" пана Голуба в свідки. Лавро слів на вітер не кидає… Я йому наче скіпка в оці. Уже й сусіди, певно, призабули про Вівдю. А я пам’ятатиму довіку. І не пробачу Лаврові те, що він продав свою сестру… Він знає про це. Я вічний свідок його нечистому сумлінню, й Килимаренко за нагоди ґвалтовної спробує мене спекатися…"
Ускочив у задню хвіртку колегіуму, ближчу до бурси. Затупотів на ґанку спорожнілого помешкання. Шарпнув защіпку свого ванькирчика. На столі — каламар, застругане гусяче перо, класна нотата, рукописний курс піїтики, в який ще часом зазирав перед уроками. На ліжку в головах — містка полотняна торба. Увіпхнув у торбу рукопис, каламар-невиливайку з чорнилом, жменьку редиски і ступив за поріг. На подвір’ї на нього сумно дивилася сука, що вилізла з-під ґанку.
— Бувай здорова, Біличко. Не сьогодні-взавтра ощенишся… — зупинився, погладив собаку. — А хто ж годуватиме тебе й твоїх цуциків, коли я подамся з двору? Ніхто. Певно, нікому. Здохнеш… Жаль. Повернуся, а тебе не побачу.
Софроній стояв над Біличкою, а вена незмигно зазирала йому в очі, вушка нашорошила й-зазирала все глибше, нахиляючи набік мордочку.
— Гей, клопіт мені з тобою… Взяти і тебе?
Сука тоненько дзявкнула і важко підстрибнула, лизнула Софронієві руку.
— Але ж Хома казав: ні корови, ні свині… А я тебе сховаю до торби. Згода? Сиди тихо й не вищи.
Пекарський витягнув з торби каламар і відставив набік, рукопис переклав за пазуху й підв’язав щільніше очкура на штанях. Узяв на руки Біличку і підставив торбу. Сука зашелестіла лапами по полотну. Зав’язав торбу, але так, щоб лишився отвір, закинув її за спину.
— Ого! Ти, Біличко, з приплодом, як добра овечка.
Торба перекочувалася за плечима і гріла вологу від дощу спину. Сквапливо побрався до берега Почайної, де Хома стояв уже в човні, наготувавши весла.
— То з богом тобі зоставатися, святий Києве, а нам — рушати, — обидва перехрестилися на собор Братського монастиря, на церкву колегіуму, на хрести храмів пророка Іллі, Покрови Богородиці, Миколи Доброго…
Вже як випливли в дніпрове русло, Софроній пригадав, що через метушню й поспіх забув попрощатися зі своїм протектором Інокентієм Гізелем, стати під його благословляючий перст. Скрушно похитав головою — негоже, хлопче, негоже. Чи побачимося ще з професором філософії? Розв’язав торбу і випустив Біличку на дно човна. Хома тільки глипнув на неї, але нічого не сказав.
За течією легко пливлося, дві пари весел гнали байдачок повз київські кручі, повз села у вибалках. Справа і зліва різали плесо дуби, байдари, довбанки з людом і плоти з возами й кіньми. Дніпро став велелюдним шляхом, і ніхто не товпився, не зчеплювався, не блукав — усім ставало водяних стежин.
Надвечір на високому правому березі заманячило село у вишневих садках. За селом понад Дніпром, скільки окові видно, на зеленій габі жовтіли, голубіли й червоніли якісь клапті, й курилися сиві дими з багряними пасмами в призахідних зловісних хмарах.
— Трипілля, певно, — сказав Хома. — А на горбах — козацькі намети. Припливли й ми. Куди нам з тобою, нежонатим? Лишень до козаків. Пристаємо до берега.
Та довго ще тицялися човном у стрімку трипільську кручу, поки відшукали похилу місцину — відрог байраку з протоптаною стежиною. Витягли човна, сіли повечеряти. До Хоминого сала Софроній доклав своєї редиски. Жували, а на них уважно дивилася Біличка й облизувалася. Хома простягнув їй грудку пшоняної каші. Коли це гульк: із байраку посунули козаки — спітнілі, замурзані, без сорочок, руки по лікті в землі, припадали вустами до джерельця, що витікало в Дніпро, забродили в ріку, закасавши холоші шаровар, вмивалися, дехто, скинувши геть штани, в чім мати на світ привела, з самим натільним хрестиком, кидався вплав, пірнав, полегшено гухкав, вилізаючи на берег.
— Де це ви так виробилися, дядьку? — спитав Хома у пожилого козака, котрий, втерши голову сорочкою, надів її, заправив у штани, заклав оселедця за вухо й заходився розпалювати люльку.
— Козацькі могили копали… Попри церкви трипільської.
Софроній пригадав закривавлені голови й неживі тіла серед козаків у човнах, здригнувся.
— А що, бій сильний був? — спитав у козака.
Той з-під лоба зиркнув на Софронія і нічого не відказав. Пекарський подумав: ох і дурного запитання втнув ти, пане вчителю… І ніби виправдовуючись, додав:
— А хто у козаків за начальника, мій ласкавий пане?
— Полковник київський Антін Жданович.
— Це ж його синок ходив до мене вчитися… А чи можна побачити пана полковника?
— Приходь завтра нагору до полковницького намету — як можна, то й побачиш.
Укрившись свитами, Софроній і Хома лягли на дно човна валетом, між ними вмостилася й гріла їм боки пухнаста Біличка. Повставали рано, лишили собаку стерегти човна й побралися лісовою стежиною вгору. Крізь чагарі шипшини й дерези, замазуючи слиною подряпини, видерлися на світло, на зелений просторий пагорб з розкиданими наметами, возами, спопелілими багаттями, купами козаків у вільних ранкових позах по сніданкові, голих по пояс, із розвішаним на возах і просто розстеленим по землі манаттям, яке сохло на сонечку, випаровувало вчорашній дощ, піт і кров…
Полковник снідав при своєму шовковому наметі-на розстеленому при вході килимі. Сидів, по-турецькому підібгавши ноги, дебелий, широкогрудий, у довгополому квітчастому єдвабному халаті із смужечкою лисячого хутра на вилогах. Учителя признав, гукнув джурі принести вобли й кумису для Софронія й Хоми.
— У козаки записатися хочете?
— Хочемо! — вигукнув Хома, а Пекарський додав обачніше:
— До якогось діла припишіть нас, пане полковнику.
— А до чого ж ви, хлопці, вдатні? Рубати, стріляти, скакати, шанці копати, кашу варити?
— Віршики складати… — несподівано почув Софроній єхидний знайомий голос, різко обернувся й побачив… Кирила Дзюбаря з кухликом кумису в руці, при шаблі й пістолі за поясом.
— Здоров був, пане спудею.
— Здорові будьмо, пане дидаскале!
— Писарів маю доста, — розважливо мовив полковник, — а добрих козаків — треба.