Двері прочинилися, і в кімнату заглянув директор школи. Нашвидку оцінивши готовність до заходу, він одразу ж відступив назад, навстіж розкрив обидві стулки, й у проймі з'явився маленький чоловічок із опуклими очима в напіввійськовій формі.
– А, товариш голова комітету незаможних селян! Заходьте! Присідайте! – зраділо заторохтіла Світлана Опанасівна, вказуючи на свій стілець біля вчительського столу.
Чоловік увалився до класу, вчиняючи своїми діями занадто багато шуму. Він не привітався; тільки суворо подивився на учнів і все з таким же зайвим гуркотом, котрий ніяк не в'язався із його скромними габаритами, усівся на запропоноване місце.
– Діти! – з натхненням почала вчителька. – Нам випала величезна честь! Сьогодні до нас завітав голова комітету незаможних селян, активний член буксирної бригади Костянтин Іванович Стєблєцов!
Вона подивилася на гостя, кивнула, посміхнулася, а відтак узялася зі всієї сили плескати в долоні, одночасно всім своїм виглядом і діями закликаючи учнів наслідувати її приклад. Хлопчики й дівчатка швидко відреагували на пантомімічний заклик Світлани Опанасівни і, не зволікаючи, долучилися до процесу. Вони зіскочили зі своїх місць та зааплодували. Клас наповнився звуками, схожими на овацію.
"Як у театрі!" – промайнуло в голові вчительки, проте вона відігнала зайві думки, оскільки потрібно було повністю зосередитися на політично правильній організації дійства.
Майже пів хвилини класна керівниця власним прикладом надихала вихованців на продовження овації, а діти слухняно вторили їй у всьому. І тільки після того, коли, за оцінкою вчительки, звуки аплодисментів пролунали досить тривалий час, вона зробила зупиняючий жест руками. Учні припинили плескати. Щоправда, Стєблєцов ніяк не реагував на бурхливі вітання. Він сперся ліктями на стіл, підпер зчепленими руками підборіддя та тільки байдуже оглядав задню стіну класної кімнати.
– Костянтин Іванович не на словах, а на ділі займається викорчовуванням класово ворожих елементів з нашої радянської дійсності! Він є провідником лінії партії більшовиків на знищення куркульства як класу! І сьогодні кращим із вас, діти, надається можливість довести свою відданість справі Леніна-Сталіна! – продовжила жінка пафосно. – Петрику! Марійко! Встаньте!
Діти розгублено піднялися зі своїх місць.
– Вам, як відмінникам навчання, як піонерам, колектив школи довіряє взяти участь у відповідальному державному заході! – груди Світлани Опанасівни ніби збільшилися в розмірах, а підборіддя потягнулося догори. – Ви будете представляти нашу школу в якості громадських членів буксирної бригади! Разом зі старшими товаришами вам доручається виявити приховані куркулями й саботажниками запаси зерна! Наш класовий ворог не дрімає, всіляко намагаючись зірвати індустріалізацію СРСР. Він приховує хліб від радянської держави, тим самим прирікаючи на страждання пролетаріат. Але ми не дамо підлим поплічникам багатіїв грабувати наш народ! Ми доручаємо вам відповідальну місію – у складі продзагону виявити й засипати в засіки Батьківщини незаконно приховане куркулями зерно!..
Вчителька набрала в груди повітря, готуючись з іще більшим ентузіазмом продовжити свою промову, однак у цей момент пролунав гучний звук стільця, що відсувається: виявилося, що Стєблєцов вирішив вибратись із-за столу.
– Пішли! – уривчасто сказав чоловік, ледь помітно махнув дітям рукою та подався геть.
Петя з Машею перезирнулися, а потім запитально витріщилися на Світлану Опанасівну.
Пропаганда в школі
– До боротьби за справу Комуністичної партії – будьте готові! – випалила вчителька, поспішаючи вимовити це гасло, поки не пішов голова комнезаму. – Завжди готові! – майже одночасно вигукнули хлопчик і дівчинка, розсікаючи повітря піонерським салютом.
– Швидше одягайтеся та йдіть із товаришем головою комнезаму! – скомандувала педагогиня, нашвидкуруч поправляючи вихованцям червоні галстуки. – Від уроків на сьогодні ви звільняєтеся.
Діти квапливо кинулися виконувати вказівку.
Перший столярний виріб
1941 рік, листопад. Тавдинський приймальник-розподільник.
Отже, задля перевірки професійної придатності щойно прибулих ув'язнених із них було сформовано кілька груп відповідно до передбачуваних спеціальностей. Своєю різношерстістю дані групи нагадували ватаги сільських хлопців, котрі вперто шукають пригод на свою голову. Незабаром ці купки людей стали потихеньку розповзатися в різні боки, подібно до кіл на воді, що розходяться від кинутого у неї каменя.
Віталій Онисимович Коробов, бригадир цеху деревообробки, зміряв поглядом чоловіків, які зібралися навколо нього. Не кажучи ні слова, він злегка мотнув головою, вказуючи напрямок руху, і майже одночасно підкріпив своє німе розпорядження жестом лівої руки. Потенційні табірні столяри та теслярі так само мовчки дружно попрямували за своїм керівником.
Столярна майстерня займала приблизно половину площі досить великої будівлі деревообробного цеху. В ній було відносно тепло. Різко пахло деревною смолою. Тут знаходилися десятка два верстаків, склад необробленого дерева, дощок і брусків, полиці з інструментами. Дещо особняком стояли електрична циркулярна пилка та стругальний станок. Приблизно за половиною верстаків розмірено працювали люди. Вони пиляли, стругали, свердлили, забивали цвяхи... Все це створювало якусь особливу атмосферу єднання людини з природою, яка вселяла, всупереч усьому, почуття впевненості у завтрашньому дні.
– Ну що ж, мужики, – по-свійськи звернувся Віталій Онисимович до бажаючих скласти іспит, – ваше завдання – змайструвати ось таку табуретку.
Він показав рукою на меблеву приналежність, котра скромно стояла на підлозі, потім узяв її в руки, покрутив, по-різному перевертаючи та періодично то тут, то там ударяючи долонею. Задоволений якістю зразка, бригадир поставив його на найближчий верстак і знову звернувся до ув'язнених:
– Можете брати будь-які заготовки, будь-які інструменти з полиць, крім циркулярки та стругального станка. Вільних верстаків вистачить на всіх. Зняття мірок із табуретки і час – без обмежень. Але один одному не допомагати й не підказувати! Табурет кожен повинен зробити самостійно! Приступайте! – скомандував Коробов, махнувши рукою, і попрямував до свого робочого місця біля стругального верстата: на час випробувань він не збирався бити байдики.
Передбачаючи такий розвиток подій, Петро одразу прилаштувався хвостом до дяді Льоні Крикова, свого друга та професійного столяра. Той насамперед підійшов до полиць, знайшов там метр, невеликий шматок картону й олівець, поклав усе це до кишені. Те саме зробив і його "послідовник".
Коли старший товариш попрямував до табурета-зразка, Петя вдав, що шукає ще якийсь інструмент. Він боявся взяти щось невпопад, чим міг би видати своє незнання. Але й ходити по п'ятах дяді Льоні було небезпечно, оскільки Коробов поміж ділом періодично окидав поглядом підопічних.
Серед складених у великій шухляді вимірювальних інструментів на очі попалася рулетка, кінець якої запрошувально стирчав із корпусу. Петро машинально взявся за нього, і той висунувся ще трохи, показуючи чітко розкреслені лінії поділу.
"Та це ж майже те саме, що й метр", – подумав молодик.
Колись він користувався рулеткою та знав, що нею, як і метром, можна щось міряти; та й за габаритами вона цілком поміститься в кишеню, а значить, не заважатиме при роботі.
Хлопець із виглядом знавця трохи витягнув стрічку з корпусу, потім засунув її назад, насупив брови, а далі невимушеним рухом поклав рулетку до кишені.
Тим часом дядя Льоня знімав розміри з прототипу, акуратно малюючи на картонці ескізи окремих деталей і записуючи по різні боки від малюнків цифри та якісь умовні позначення. Ще один із тих, хто проходив випробування, робив щось подібне, перебуваючи зі зворотного боку від верстака, на котрому стояла табуретка.
Петя теж підійшов ближче до зразка табурета й узявся з деякої відстані розглядати його, ніби не бажаючи заважати колегам робити заміри. Він то нагинався, намагаючись роздивитись нижню частину виробу, то по-гусячому витягав шию, уважно вивчаючи вид зверху. Насправді хлопець силився зрозуміти, що і як треба вимірювати, а головне – що означають цифри та умовні позначення, які записують столяри.
На щастя, місце навпроти дяді Льоні незабаром звільнилося й Петро відразу ж його зайняв. Він почав за підглянутим алгоритмом орудувати рулеткою, вправно проводячи обміри, а згодом скрупульозно замальовуючи та записуючи розміри деталей. Хлопець також відмічав місця отворів і з'єднань, на ходу пробуючи прораховувати й послідовність своїх дій.
– Намагайся вибирати дерево без сучків, – ледве чутно промовив колишній співвагонник, коли голови друзів у процесі вимірювань одночасно наблизилися до табурета, – роби, як я, і не поспішай. Якщо деталь не виходить – краще виготовляй нову, але так, щоб усе було якісно.
– Зрозумів, – так само тихо відповів Петя, записуючи на картонці чергові цифри.
Закінчивши з ескізами, Криков узявся за вибір матеріалу. Він по черзі підходив до складених штабелями брусків і дощок, заміряв їх із торців, та, за відповідних розмірів, починав перебирати, відкладаючи найпридатніші.
Петро лише трохи затримався біля зразка табуретки, і невдовзі теж подався до заготовок матеріалу. Він не знав, що тут робити. А тому вирішив цього разу точно копіювати рухи дяді Льоні. Із серйозним виглядом молодик узяв брусок двома руками, прискіпливо оглянув його на наявність сучків, а потім підніс торцем до очей.
Прикривши одне око, хлопець глянув на брусок із цього ракурсу, та з подивом виявив, що він зовсім не такий рівний, як здавався на перший погляд.
– Так ось для чого вони дивляться на торець! – зрозумів Петя, і вже з розумінням мети продовжив процес.
Довго перебираючи бруски й дошки, хлопець все-таки зміг знайти майже позбавлені сучків та рівні заготовки. Він розмістив їх біля верстака, котрий знаходився по сусідству з робочим місцем дяді Льоні. Тепер необхідно було зробити найскладніше...
Через деякий час Віталій Онисимович захопився своєю роботою за стругальним станком і, таким чином, суттєво послабив контроль за діями чоловіків, які складали іспит.