А тим часом із заходу – із заходу! – а не зі сходу чи півночі, як зазвичай, до світлосяйної богохранимої Василії Ромеон, Царства ромеїв, нечутно скрадалося лихо...
Шість тисяч сімсот шостого року від створення світу[74] щойно обраний Папа Інокентій Третій оголосив про новий хрестовий похід у Святу землю проти невірних – четвертий за ліком. Йти суходолом до Палестини не хотілось нікому: довго й важко. Тому майбутні вожді походу, франкські графи, одразу ж звернулись до найвправніших у Європі мореплавців – венеціанців: "Збираємо в похід на Єрусалим стотисячне військо. Перевезете?" Купецька Венеція заломила несусвітню ціну в сто тисяч марок[75] і хрестоносці заледве сторгувалися на восьмидесяти семи тисячах. Дож* Венеції дев'яностоп'ятилітній сліпий Енріко Дандоло виставив ще дві умови: до складу Хрестового війська увійде кожен другий венеціанець; хрестоносці мають наперед сплатити двадцять п'ять тисяч марок для будівництва кораблів та у визначений час прибути суходолом до Венеції.
Очільники, заледве стяглися на двадцять три тисячі марок і передавши їх венеціанським послам, почали збирати військо. Збиралися три роки. Року шість тисяч сімсот десятого, десь після П'ятидесятниці[76], тридцять три тисячі хрестоносців прибули до Венеції. Місто виявилося затісним для такої прірви людей і коней, тому гостинні венеціанці перевезли Христове воїнство на довгий та вузький острів Святого Миколая[77], що знаходився за один льє[78] від берега. Там пастка й зачинилась.
Венеціанці почали вимагати від франків повної сплати за перевезення війська – вісімдесят три тисячі марок.
– Але ж нас прибуло не сто тисяч, а втричі менше! – обурились хрестоносці.
– Сеньйори, ви вчинили зле, – відповів їм старезний Дандоло, – коли замовили кораблів на сто тисяч воїнства. Ми своє діло зробили: покинувши торг, будували флот – ви його бачили. Тепер ваша черга: платіть обіцяне. Доки не сплатите, ніхто вас звідси на суходіл не перевезе. І корму вам не продамо!
Зрозумівши, в яку безвихідь вони потрапили, не раді вже, що й зв'язалися з тими торгашами, хрестоносці вишкребли всі свої запаси та навіть склавши золото до спільної казни, змогли передати венеціанцям лише частину – тридцять шість тисяч марок повисли на них боргом. Дож Дандоло зібрав Велику раду[79] і порадившись, мудреці Венеції вирішили: щоб хрестовий похід не зірвався, бо тоді свого срібла їм вже точно не побачити, нехай пілігрими[80] пообіцяють, що віддадуть борг із першої ж своєї воєнної здобичі. Хрестоносці, звісно, дуже тому зраділи, бо вже були готові на все, аби лишень їх перевезли на сушу. А час на місці не стояв і доки сторони торгувалися, літо минуло, почалася осінь.
– Сеньйори, скоро вже й зима, – дож Дандоло власною персоною прибув на острів, – тому відпливати до Святої землі вже пізно.
– Але ж у нас скінчилося срібло навіть на харчі... Що ж нам тепер діяти? – опечалились поводирі хрестоносців.
Дандоло вже мав на те запитання готову відповідь:
– Тут неподалік є місто Зара[81]. Його жителі наші вороги й непогано було би, щоб ви помстилися їм за завдані нам образи. Здобич, що ви там дістанете, піде на сплату вашого боргу та й зиму перебудете: земля в них багата.
"Тоді всі вони спільно налаштувались до цього походу, підготували флот і вийшли в море. І кожен із вельможних людей мав свій неф для себе і своїх воїнів, і свій юісьє для коней, а в дожа Венеції було п'ятдесят галер, споряджених за власний рахунок. Галера, на котрій він плив, була вся червона, а над ним був розпростертий балдахін з червоної ж парчі... І всі – вельможі, клірики й миряни, малі й великі – раділи як ніколи, бо й флоту такого не бачили, і чути про таке не чули. А священники й клірики співали Veni creator spiritus[82] і всі до одного, великі й малі, плакали від напливу почуттів і великої радості... Це було найвеличніше видовище від початку створення світу, бо не менше ста пар срібних і мідних сурм сурмили під час відплиття, били барабани, дзвеніли кимвали, вигравали інші музики – ми бачили справжнє диво!"[83]
Часом в уяві людей мета виправдовує засоби її досягнення. Здавалося тоді хрестоносцям, що заради походу до Гроба Господнього можна і християнське місто пограбувати. Частина лицарів відмовилась брати участь у відвертому розбої та повернулась додому. І все ж Зара, побачивши таку силу кораблів, здався без бою. Та здобичі з невеликого міста взяли набагато менше, аніж гадали й з боргами так і не розрахувались, а проживши в Далмації цілу зиму, хрестоносці з венеціанцями проїли останнє срібло. Папа Інокентій, зачувши про грабунок християнського Зари, розлютився й відлучив хрестоносців з венеціанцями від церкви, попередивши, що тільки похід на Єрусалим дозволить їм спокутувати свій страшний гріх.
І мудрий дев'яностошестилітній дож Дандоло, зібравши раду, сказав хрестоносцям таке:
– Сеньйори, ні в нас, ні у вас немає срібла, щоб іти за море на схід. Але по дорозі до Святої землі є дуже багате Царство ромеїв. От якби знайти нам привід, щоб якось розжитися там харчами, то ми би таки звершили похід.
– Але ж Святий Престол вже наклав на нас анафему за подібне! – вжахнувся хтось.
– Коли не дістанемось Єрусалима, то й гріхів не спокутуєм, – розважливо міркував уголос Дандоло, – а одним гріхом більше, одним менше... Чого не вдієш заради визволення Гроба Господнього! Свята справа!
Хитрий Дандоло мав стосовно ромеїв прихований від хрестоносців задум. Венеція давно суперничала з Константинополем, котрий, як вважали венеціанські купці, сильно обмежував їхні права на торгівлю в ромейській імперії. Та не лише бажання відновити втрачені за василевса Мануїла Комніна[84] привілеї рухало сліпим дожем Республіки Святого Марка. Колись давно, Дандоло, як посланника Венеції, з наказу того ж василевса осліпили товченим склом – невгамована пристрасть помсти жила в серці майже столітнього дожа: чи не вона так довго тримала його на світі?
Маркіз Боніфацій Монферратський, що був на чолі хрестоносців, подумавши, кивнув головою:
– Знаю я одного молодика, що може допомогти нам знайти такий привід...
Тим часом Василія Ромеон[85] жила собі звичним життям. Жоден нарід світу не мав і десятої долі тих багатств, котрими володіли ромеї. "Дві третини усіх багатств Землі знаходяться в Константинополі, а решта розкидана по всьому світу" – гордо заявляли вони. Проте державна скарбниця їхньої імперії на той час була майже пустою: про колишню могутність Другого Риму, першої держави ойкумени[86], лишались тільки згадки. Золота і срібла василевсам не вистачало вже навіть на захист кордонів, у імперії майже не лишилось дромонів[87] зі страшним грецьким вогнем[88], а між динатами[89] та родиною імператора точився розбрат і дивлячись на них кожен ромей дбав тепер лише про своє – все продавалось і купувалось, навіть гідність.
Василією Ромеон правив василевс Олексій Третій з роду Ангелів, що прийшов до влади сім років назад, скинувши з трону й осліпивши свого старшого брата Ісаака, про котрого казали, що той продавав посади, як городину на ринку. На лихо василевсові, син Ісаака, теж Олексій, зумів утекти із в'язниці та сховатися від неминучої смерті аж при дворі німецького імператора, родичем котрого був маркіз Монфератський. Там його і знайшли два посли хрестоносців, запропонувавши свої послуги:
– Ми готові за плату відновити справедливість та повернути трон василевса.
– Яку ж ви плату просите за це? – зрадів Олексій.
– Двісті тисяч марок срібла і харчі для Хрестового походу на цілий рік.
– Я згоден! – і на мить не замислюючись, вигукнув двадцятилітній юнак.
І замість того, щоб пливти на схід до Єрусалиму, на визволення Гробу Господнього чи на південь до Єгипту, аби вдарити в саме серце володінь Аюбідів[90], що володіли й Палестиною, хрестоносці звернули перед островом Крит на північ, в Пропонтиду[91], правда, знову без частини тих, котрі злякались таких намірів і відмовились від походу.
Коли у червні перед Константинополем раптом постав велетенський венеціанський флот, а посланцям василевса Олексія Третього, що прибули на кораблі поцікавитись метою прибуття чужоземного війська, чітко пояснили вимоги, в місті почався переполох. Славетного й непереможного колись флоту зі страшним грецьким вогнем у ромеїв уже не було: два десятки напівзотлілих дромонів неспроможні були навіть покинути гавань, не те, що боронити столицю. Автократор[92] після двох поразок під стінами міста й пожежі, що спалахнула всередині нього, злякався і прихопивши з собою всі коштовності, котрі ще лишалися в скарбниці, втік до західних провінцій імперії.
Осліпленого Ісаака звільнили з в'язниці та возвели на трон, зробивши сина Олексія співправителем. Тільки тепер зрозумів Олексій Четвертий в яку халепу втрапив, коли без торгу погодився на ціну послуги: в скарбниці імперії вже не було ні золота, ні срібла. Половину обіцяної хрестоносцям плати він, потрусивши як слід монастирі, ще сяк-так спромігся віддати, але решту взяти йому було ніде. Хитрі венеціанці, забравши собі майже все те срібло, як обіцяну плату, одразу ж отримали від походу зиск, а франки лишились ні з чим і це страшенно дратувало пілігримів. Гріб Господень все менше й менше цікавив Христове воїнство, що стояло під стінами багатющого Константинополя в очікуванні срібного чи й золотого дощу.
Навесні терпець ввірвався остаточно, хрестоносці почали відверто погрожувати новоспеченому василевсові, той велів увести новий, "екстраординарний" податок і жителі Нового Риму збунтувались: ніхто не хотів розлучатися зі своїми статками.