Це трохи заспокоює, але ненадовго, адже вже незабаром у кімнаті з'являються нові й нові персонажі, котрі матеріалізуються з багатої уяви хлопчика. Герої та лиходії знову і знову сходяться в непримиренних баталіях, раз-по-раз захоплюючи у полон фантазію дитини.
Непомітно Петрик засинає. Втім гонка переслідування не припиняється й уві сні. Страшні чудовиська намагаються його наздогнати, щоб у черговий раз встромити в тіло безпорадного хлопчини свої гострі ікла. Він летить, ухиляючись від їхніх ударів та куль. Проте сили надто нерівні... Хлопчик буквально зримо відчуває, як скорочується дистанція. Настає момент, коли немає більше можливості чинити опір. Величезна зубаста паща монстра ось-ось зімкнеться у нього на шиї. І тоді кінець!
"Зараз знову, як і в усі попередні рази, кляте нічне чудовисько зі сну спіймає мене та вчинить наді мною черговий акт насильства! – майнула у зацькованому мозку панічна думка. – І я знову, як завжди, прокинуся весь мокрий, в огидному стані безпорадності й розчавленості, з відчуттям розбитого в порох тіла та вивернутої навиворіт душі!"
Навіть уві сні хлопчикові стало гидко, і він скривився. Але все ж таки знайшов у собі сили зосередитися й думати:
"Потрібно щось робити! Щось кардинальне та нестандартне! Таке, що докорінно змінить ситуацію! Інакше чудовисько мене з'їсть!" – у куцих проміжках між несамовитими благаннями про порятунок Петі все-таки вдалося оформити в голові ці раціональні думки.
Підсвідомо ж він відчув, що тільки активні дії зможуть дати йому надію на порятунок, і цей здогад вселив у нього сміливість. Несподівано якась маленька, глибоко захована частинка мозку ніби відокремилася від основної його маси й почала працювати автономно, концентруючи всі свої ресурси на пошуку принципово нового виходу із ситуації.
"Не можна втрачати контролю над перегонами, – диктувала вона свою волю хлопчикові, – навіть навпаки: потрібно мобілізувати всі резерви, котрі залишилися, щоб не стати здобиччю монстра до того, як буде знайдено рішення".
Отримавши чітку установку, Петрик відразу ж кинувся її виконувати. Він напружив усі сили організму, щоб збільшити швидкість польоту... Виходячи з чергового віражу, хлопчина озирнувся і з задоволенням зауважив, що трохи відірвався від переслідувача.
А ділянка мозку, яка взяла на себе функцію координатора, продовжувала генерувати сигнали. Десь у глибині організму, в області сонячного сплетіння, вона знайшла невідомий хлопчику центр і об'єдналася з ним. Разом вони почали розростатися, підпорядковуючи собі дедалі більшу масу мозку, та й усього Петіного єства.
"Це ж та сама сила волі, про яку говорив батько", – пробилося крізь сон радісне осяяння.
Усвідомлення того, що у його розпорядженні тепер є новий потужний інструмент, вдихнуло в хлопчика впевненість у власних силах, хоча поки що він ще не збагнув, як можна використовувати цю зброю в поєдинку.
А сила волі вже сама вступила у свої права:
"Ти багато разів уві сні тікав від монстра, і весь час безуспішно, – безжально різала вона правду-матку, – а прокинувшись, ти завжди давав собі обіцянку, що наступного разу обов'язково сам кинешся в атаку й голими руками знищиш його. Ти так часто подумки розривав це чудовисько на шматки, проте коли доходило до справи, – боягузливо тікав! Може досить обманювати себе?! Здолай свій страх та дотримай хоч раз свою обіцянку! Не бійся! Давай! Реалізуй те, чого ти так сильно бажаєш! Вперед!
Так чітко, ніби це відбувалося наяву, Петрик всім своїм єством відчув, як щось могутнє піднялося з таємних глибин його внутрішнього всесвіту. Він усвідомив і прийняв цю силу в собі; тепер, разом із нею, він зможе звернути гори!
Страх пройшов у першу ж мить, як тільки було ухвалено рішення. Вже розвертаючись, людина, яка перемогла свою слабкість, знала, що ніякі монстри перед нею не встоять. Петя кинувся в атаку, руйнуючи все на своєму шляху. Тепер уже жалюгідне страховисько стрімголов тікає геть. Але ніщо не може його врятувати. Останнє зусилля – і ворог повержений! Ось він лежить, розпластаний біля його, Петра, ніг. А хлопець, котрий здобув нові могутні сили, упивається своєю перемогою:
"Нарешті настав момент істини! Я переміг! І надалі так буде завжди!" – ця впевненість міцно й надовго угніздилася в Петіній душі.
Віднині щоразу, коли монстр, або якийсь інший лиходій, незважаючи ні на що, все ж таки наважувався з'явитися у його сні, хлопець знав, що робити: він закликав на допомогу свою силу волі та безстрашно кидався в атаку. І щоразу така дія приводила його до беззастережної перемоги.
Відступ
7 жовтня 1941 року, ніч. Театр бойових дій під Мелітополем.
Серед ночі полк рушив на південь. Ішли без освітлення, та намагаючись не шуміти. Дрібний дощ, який невдовзі відновився, перетворив землю на місиво. Тому бійці, котрі не встигли до пуття поспати, насилу переставляли ноги, видаючи при цьому чавкаючі звуки; а на додачу доводилося ще й підштовхувати машини, оскільки вони раз у раз застрягали в багнюці. Єдиним сумнівним плюсом негоди було те, що шум падаючих крапель заглушав гудіння автомобілів і тупіт, який видавали коні й люди; а це полегшувало маскування.
Напередодні штабісти знищили всю документацію та найважче штабне обладнання.
– Зараз головне завдання – вийти з оточення, і саме на це спрямовуватимемо всі наші сили, – наказав Балаян своїм підлеглим перед походом. – Тому тепер ви – звичайні бійці, а ваше завдання – допомагати артилеристам: забезпечуйте пересування гармат, а також підносьте снаряди у разі бойового зіткнення.
Виконуючи це розпорядження, червоноармійці та офіцери штабу полку розосередилися між возами й машинами з причепленими до них гарматами. Данило супроводжував підтоптану "сорокап'ятку". За його спиною бовталися гвинтівка і речовий мішок, на боці – саперна лопатка та фляга з водою. Поруч ішов Курєєв із таким самим спорядженням. Вони були приблизно в середині колони. Трохи позаду їхали верхи на конях полковий командир, комісар і начальник штабу.
– За пару годин почне світати, – почув Данило слова Балаяна, звернені, напевно, до Котельнюка.
– Думаєте, настав час розвідати шлях на схід? – обізвався командир полку.
– Впевнений.
– Але ж ми планували повертати шістьма кілометрами південніше, – почав Перельман.
– Якби не дощ та не втома людей, це був би оптимальний варіант, – став пояснювати свою позицію начштабу. – Проте фактично швидкість нашого просування менша, ніж ми планували, і вона ще падатиме. А значить, доберемося туди в кращому разі на світанку. При цьому доцільність розвідки відпаде сама собою, й увесь шлях на схід нам доведеться долати вдень, ідучи напролом відкритою місцевістю.
– А якщо повернемо зараз? – поцікавився комісар.
– Розвилка кілометрів за півтора-два. Звідти до передбачуваного маршруту гітлерівців – три кілометри, а до мосту через річку – ще чотири. Зараз можемо надіслати по темряві кінну розвідку. Якщо на час нашого підходу до повороту її не засічуть, – значить німців на дорозі немає і можемо сміливо повертати. Якщо ж почуємо постріли – чекаємо на повернення розвідгрупи та діємо за обставинами, залежно від отриманої розвідниками інформації.
– Командира взводу кінної розвідки до мене! – тихо наказав Котельнюк, звертаючись кудись назад, і бійці так само тихо передали розпорядження по ланцюжку.
Незабаром до підполковника під'їхав молоденький лейтенант на гарному гнідому коні. Отримавши вказівки, він одразу помчав назад, а за хвилину група кіннотників обігнала колону та швидко поскакала вперед.
...
Пройшло близько півгодини; голова колони наблизилася до розвилки. А оскільки посланий на розвідку загін вершників не подавав жодних сигналів про лихо, надійшла команда повертати ліворуч.
– Червоноармійці! Мужики! Рідненькі мої! – намагався надихнути бійців комісар. – Давайте швидше, давайте піднатужимося! Усього сім кілометрів до нашого порятунку! І дорога вільна! Ми повинні, повинні прослизнути до своїх перед носом у фріців! Але треба поспішити! Покажемо дулю з маком проклятій німчурі!
Перельман зліз із коня і тепер, як ошпарений, гасав між бійцями, то підбадьорюючи, то вмовляючи їх прискоритися. Він то тут, то там хапався за механізми, що буксували, з усієї своєї не дуже вже й великої сили намагаючись підштовхнути їх уперед. І дивна справа – його особистий приклад справді надихав солдатів, і якраз у тих місцях, де з'являвся забруднений з голови до ніг комісар, справа йшла на лад.
Змилостивилася до радянських військовослужбовців і погода: з неба перестало капати, й незабаром пересуватися стало легше. Та і рельєф місцевості сприяв руху: переважна більшість шляху після повороту являла собою пологий спуск.
Через якийсь час прискакав командир взводу кінної розвідки. Ефектно осадивши коня перед командиром і начальником штабу, які їхали поруч, він браво приклав руку до козирка та доповів обстановку:
– Ми обстежили дорогу й наступне перехрестя. За час, поки йде дощ, жодні великі транспортні засоби по них не проїжджали. Крім того, я послав дозори в усіх напрямках від роздоріжжя; на пару кілометрів довкола противника не виявлено.
– Це добре, – зрадів командир полку, – проте розслаблятися не варто, адже тепер тут наслідимо ми, і якщо незабаром у цьому місці проїжджатимуть німці, то точно зрозуміють, що до чого. Вони цілком можуть послати навздогін танки, і в такому разі нам доведеться туго.
– Давайте попросимо людей рухатися слід у слід, щоб збити гітлерівців з пантелику, – запропонував Балаян, – в темряві не так просто розібрати мітки на дорозі. І якщо вони подумають, що нас мало, то не кидатимуть великі сили для нашого знищення. Тим більше, що їхнє головне завдання – скоріше замкнути кільце, а не шастати на всі боки за дрібними групками.
– Згоден, із невеликою кількістю танків впоратися легше; тому давайте спробуємо ввести супротивника в оману, – погодився Котельнюк. – Дайте відповідні розпорядження. А на відстані кілометра після перехрестя накажіть перебудувати колону, сконцентрувавши основні сили в її хвості, щоб у разі чого відбити ворожу атаку.
Останній бій Данила
7 жовтня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.
Якось непомітно стало світати.