Ми їм так само мовчки реваншуємося.
До Кракова заїхали під ніч. Яке це місто, не знаю. Але здалека було видно гору, на якій є замок Вавель. Там є поховані королі, про яких можна сказати, що вони всі померли. Смерть Пілсудського відчула болісно ціла Польща, але аж по його смерті. Це є дуже часте явище в історії, яке, однак, буває рідко.
21 лютого 1944.
Нам дали обід на якійсь станції. Цікаво, що то не вміють ці німці. З одного кусня м'яса роблять різні страви, так, що їх не можна навіть розрізнити!
22 лютого 1944.
Шкода було так далеко їхати. Дроти з такого самого дроту, і бараки, як в Гайделяґері. З такого самого дерева. І ми ті самі, що там. Ми, ще поки поклали голови на подушки, вже заснули.
II. ЧАСТИНА
У НОЙГАММЕР. ПРИЇХАВ "ВЕСЕЛИЙ ЛЬВІВ". ЧОМУ Я З'ЇВ ДВІ ПОРЦІЇ КОВБАСИ. ВИГРАЄМО МАТЧ. Я У ВІДПУСТЦІ. ДІВЧИНА З ТРИБУНИ. СПЕЦІЯЛІЗУЮСЯ. ВЕЛИКІ МАНЕВРИ Й ЧИМ Я БЛИСНУВ. ХТО НЮХАЄ МОЇ НОГИ. ДО ВІ ЛЬВОВА! ПРИДИБАШКИ ПІД БРОДАМИ. "КИНЬМО, ХЛОПЦІ, ДІВЧИНУ КОХАТИ..." У НЕВОЛІ. ДОЛЯ ЗМИЛОСЕРДИЛАСЯ. З ОТОЧЕННЯ НА САМБІР.
27 лютого 1944.
Різниці між тим, де ми були, і тим, де ми є — нема ніякої. Тут і там бараки. Мабуть цілий світ збарачів.
28 лютого 1944.
Учора наповнили сінники, поклали на ліжка, дістали постіль. Потішає мене те, що в усіх військах світу є те саме. Так кажуть андерсівці, які прийшли до Дивізії. Їхній шлях, шлях модерного двадцятого віку: польське військо, втеча додому, большевицьке військо, втеча, вивіз до таборів праці, Азія, приділення до Андерса (польські громадяни), Азія, Близький Схід, Африка, Італія, бої з німцями, німецький полон, Українська Дивізія. І врешті вони робили так само добре те, що ми, а ми те, що вони. Однаковий мали досвід у "набиванні" сінників соломою і в "набиванні" інструкторів у бутельку.
Я бачив різні стилі. Ґотику в Німеччині, ренесанс у Львові, козацьке барокко в Києві (на образках професора В. Січинського). Тепер існує не барокко, а стиль барако. Тьху!
1 березня 1944.
В надії на кращі часи, сміємося. Якось так виходить, і що сміємося в невідповідних місцях. За те наші начальники карають винних. Взагалі, найщиріше сміється простий селепко. Чим вище, тим сміх маліє. У сотників і майорів це не сміх. Хай буде, що це усміх. Генерали вже цілком не сміються. Гітлер, приміром, на всіх фотографіях і портретах є злий. Певне, на своїх німців... Це поганий знак. Ще старі греки казали, що сміх... що сміх, це.... я забув, що вони казали. Хай греками журиться Котляревський! З новіших тільки Ніцше цікавився сміхом, хоч був завжди насуплений, як і Гітлер. Сказав, отже, щось типово німецьке: сміх, — сказав, — постає тоді, коли напружене сподівання обернеться в ніщо. Якщо йде, отже, про мою дівчину з трибуни, то мабуть буду сміятися.
3 березня 1944.
Все те саме. Знову вправи. З весною, яка внедовзі прийде, ми всі тепер змізерніли й стали малі, наче думка в голові вояка. Кардаш, який тепер вістуном, сказав, що Граф Нікітин возить з собою козацьку шаблю. Має в валізі. Кардаш має завжди певні інформації. Особливо його цікавлять інтимні стосунки всіх дівчат у місті й околиці.
5 березня 1944.
Мушу зробити щось з моїм лицем. Воно стало страшне. Уста — це отвір для вкладання бараболі й рідкого ґуляшу, а очі? Дурнуваті! Одне слово, уніформоване лице. Не хочу такого лиця. Я все ж таки Селепко Лавочка!
6 березня 1944.
Знову крики. Кричать німецькі інструктори, кричать і наші. Мовознавець Юсько сказав, що в війську це не новина. Кричали вже 1765 року, бо з того року походить вірш:
"Кричить, мов за живіт завина ухватила,
Або об землю б'є його нечиста сила!"
10 березня 1944.
Учора ввечері попили собі. Чомусь ледве повертаю губою. Глянув у дзеркало, вивалив з трудом язик.
— Юську, Юську, — кажу — дивися, який великий міхур на язиці. З чого це може бути?
— А ти не пам'ятаєш? Вночі ти заклався з нами, що вип'єш кип'яток просто з чайника!
Видно, що Бог покарав мене фантазією!
11 березня 1944.
Приїхав поручник Особа з хлопцями. Це ціла історія. Вислали поручника Особу плюс 80 хлопців, по коней до Львова. Очевидно, що найважніше було не коні, а відпустка. Роз'їхалися по містах і селах. Минає тиждень, і два, ніхто не вертається. Поручник вирішив поїхати вже не по коней, а по хлопців. Назбирав з трудом п'ятдесят і кількох. Вернувся без коней. Ті селепки, що не вернулися, прислали нам привіт. Поштовий штемпель — полева пошта УПА...
15 березня 1944.
Приїхав "Веселий Львів" зі Львова. Приїхав з Бресляв. Подія втратила на вазі, бо я не вітав театру. Був на вправах.
16 березня 1944.
Ідемо на виставу. Барак набитий селепками по вінця. На скриньки й на цегли поклали довгу дошку і ми на ці лави посідали. Зі мною вийшла авантура. Поки завіса пішла вгору, я почав нервово трясти ногою. Сам не знав, що трясу. Тряслася, отже, ціла довга лава, тряслися з нею дрібненько всі селепки. Врешті, хтось наробив крику: Хто трясе? — Хочеш, тебе потрясемо!... Я сам розглядався, хто такйй, бо, як кажу, тряс ногою несвідомо. Скоро мене викрили, й я був би впав жертвою мистецтва, якщо б завіса не пішла вгору. Такий то вплив на мене мав "Веселий Львів".
Конферансіє — Зенко Тарнавський — був, як завжди, трагічно-блідий. Він це робить тому, щоб зацікавити собою жіночій світ. Теж метода!
Танґо співав Юрко Лаврівський. Місько Макольондра капітальний. Повинен бути з нами! Був, звичайно, Щипавка — радник, Ірка Лаврівська і Стефа.
Увечері, після вистави, ми собі попили.
17 березня 1944.
Це попивання відбулося так:
При вході до бараку, ми, селепки, уставилися в два ряди. Надійшов "Веселий Львів" у комплеті. Його провадив наш полковий о. Дурбак. Робився дуже важний. Коли підійшли до закритих дверей бараку, о. Дурбак застукав і закричав святочним голосом:
— Відкрийся, святине Мельпомени, хай культура засяде при напоях і консервах!
Два селепки, сховані за дверима, відкрили їх на всю ширину. Це зробило на гостей колосальне враження. Всі ввійшли до середини. Сотник Долинський став за столом, біля нього мистецькі сили, за силами селепки з консервами й пляшками.
— Сідати! — крикнув сотник.
Ірка Лаврівська нервово здригнулася від такого запрошення, але приємно глянула на сотника. Та й справді, це не цивільна банда, а дивізійна! Дисципліна мусить бути!
Їли, пили, говорили промови. Мене штовхали, щоб і я щось сказав, але так воно є: людський мозок є знамените знаряддя. Працювати зачинає від першого дня народження і працює без перерви аж до часу, коли треба мати промову.
Ото ж, я не говорив, бо не мав що сказати, зате говорив з Лаврівським. Описав мою дівчину і питаю, чи не знає, як називається.
— Маруся, — каже Лаврівський.
— Маруся? Яке гарне ім'я! Трохи перестаріле, але коли любимо, то навіть Євфрозина може подобатися.
— А не знаєте, як вона? — питаю й беру шматок м'яса. — Чи матиму щастя дістати її, чи ні?
— Певне! Будете мати щастя дістати її, або ні!
Я подякував, і, щасливий, попив пива.
Опісля я довідався від Макольондри, що вона називається Нуся, від Щипавки, щo Оля, а Лаврівська з певністю ствердила, що Славка. Отже, Маруся, Нуся, Оля, Стефа, Славка, Ірка.
Я ще порадився на підставі старого знайомства з Тарнавським, чи маю евентуально женитися? Але Б. Литвинович, що чув цю розмову, сказав до Зенка:
— Лиши його, хай робить, що хоче, і сам хай опісля шкодує.
Отже, я небагато довідався. "Веселий Львів" не надається до поважних справ.
19 березня 1944.
Під впливом моєї легкодушности я заглянув до щоденника. Вже дев'ять місяців, як я у війську. Це такий кусень часу для людини, що повинно щось уже статися зо мною.
І справді. Дістав вістку про Маланку. Новий рекрут, що зголосився добровільно до Дивізії, розповів, що вона вийшла заміж. За того поліцая з львівської залізничної станції. Він тепер не поліцай, а купець. Щасливі молоді переїхали до Криниці. Вона дуже задоволена. Він, відколи кинув національну справу, став багатим чоловіком.
Рекрут признався за пивом, що поліцай сказав йому:
— А то Лавочка дістане по голові, як довідається.
Я засміявся. По голові, напевне, дістане він!
Сказав про цю новину Юськові. Він глянув на мене заздрим оком і поставив на стіл усю свою ковбасу.
— Їж — їж, — сказав, — їж усе. Ти попсуєш собі шлунок двома порціями — це ясно. Але їж. Я хочу, щоб ти був сьогодні вповні щасливим!
Я подякував і відповів:
— Я з'їм її. Що буде, хай буде! Але як я дивлюся на світ, то бачу, що все розвивається, щось діється, а в тебе нема ніякого прогресу! Не розвиваєшся!
20 березня 1944.
На самоті подумав про Маланку. Дивно, як ця земна куля ні про що не дбає. Мабуть дуже зайнята тим, що крутиться довкола себе. Цікаво, як вона від мільйонів літ тримається вперто своєї дороги. Навіть при найважніших людських справах не затримується. Приміром, коли був шлюб Маланки.
23 березня 1944.
Пополудні були змагання копаного м'яча. Вояцький народ плив, як море. Говорили тільки про змагання. Мєця зі станиславівського "Черника" я був певний. Але який противник?
На площі я пізнав зразу Світлика, Мєця, Банаха й Стеця. Вони всі тепер дивізійники. Направо якісь німецькі хлопи, один в одного. Виглядали, як законсервовані типи з передґерманських часів. Пики страшні. Це були шльонзаки. Мене огорнув з усіх боків страх.
— Може, наб'ють наших?
— Як ти можеш таке казати? — відповів лікар Турко. — Ти чув коли, щоб яйце співало?
Я був щасливий в сподіванні авантури.
Змагання описати нелегко. Гра ставила високі вимоги до глядачів. Була повна несподіваних ефектів. Користаючись з національного замішання нашої дружини, один з німців допав під наші ворота, і вправним ударом ноги в гортань виелімінував нашого воротаря з гри. Цю ситуацію використали зручно наші. Беручи примір з елеґантної гри противника, та заохочені криками ентузіястів цього шляхетного спорту, наші кинулися до сконцентрованого наступу. Вони захопили м'яч і з-під самих воріт противника стрілили йому сім голів, один по одному.