По лиці Томира пролетів вираз несказанної погорди та відрази, але він укляк біля бичівника та голосно молився.
— Бачиш, брате Клименте! — сказав задиханий та втомлений Бово. — Навіть до старого, досвідного затвірника приходить деколи покуса, і я став сумніватися про Боже провидіння. Молися, Томире, за мене! Ти, видко, не винний у злочинах, які закидав я тобі та єпископові, бо Всевишній дав тобі віру й уповання у хвилині, у якій недостало їх мені.
Томир похилився до плеча Бово.
— Не мені своєю ничтожною, напівпоганською душею перепинювати струю благодатей, які пливуть із ран Спасителя на "твою блаженну голову, отче! Твої слова не накличуть сатани гордощів у моє убоге, але вірне і щире серце. Ось прийми від мене се, що передав мені єпископ, та видай потрібні прикази!
Він передав патрові у платину завинений зверток пергаміну з печатками, а сам укляк біля йогодолін, наче монах перед опатом[5].
— Що се? — спитав Бово.
Грамота на опацтво у майбутньому монастирі у Вижні. Жезло, інфула і перстінь, монстранції та орнати[6] прийдуть пізніше. Їх привезуть німецькі купці з Ратісбони до Перемишля. Гроші прийдуть невдовзі, коли тільки усталиться верем'я, а води опадуть. Зденко доставить сюди одно і друге.
Але Бово не слухав. Він розвинув грамоту і пожирав очима кожду букву, вималювану на пергаміні вправною рукою цісарського писаря. Пестрі та золотисті ініціали мигтіли перед ним, наче самоцвіти скарбу Нібелунгів, лице паленіло, блаженний усміх блукався на устах, а похилена стать випрямилася гордо і властно. У його уяві звучали срібні дзвіночки повбираних у білі альби школярів, солодкі пахощі ладану і ялівцю неслися під кругле романське склепіння, а гармонійний спів молодечих голосів заводив улюблену пісню опата: "Media vita in morte sumus "[7]. Ся пісня y найяркішому противенстві до молодости нищить безпощадно усе, що не зв'язане з тьмавою аскезою холодних, вигорілих монаших душ. Вона підіймає під небо культ власти, а власть — се буде саме він, опат. Його всемогуче слово понищить східні церкви, на яких ще не почорніло дерево… Він погасить рум'янець на лицях молоді, похилить горді голови бояр і князів, які так швидко зуміли примінити нову віру до старого звичаю. Він продре сю тоненьку плівку Христової правди та розторощить молотом церковного велетня світську життєву гординю усієї землі. Так! Бо він одинокий опат усієї Червенської землі, бо у нього одинока. Богом дана власть, бо власть — се він!
Прочуняв. Махинально опустив грамоту на коліна, а коли завивав обережно її у платину, його зір стрітив питливий погляд Томира.
— Так, так! — сказав. — Бачу, що се грамота. Але невже імператор не найшов гіднішого для сеї почести… Я ж смиренний…
Лукаво блиснули очі Томира.
— "Тим одинокий, на якого плечі можна було вложити сей тягар", — казав єпископ до канцлера…
— А ти як знаєш?
— Я був саме на послузі єпископа у кімнаті, коли вони печатали грамоту.
— Ах так! Встань! Клякатимеш тільки серед братії, бо тям се, що клякаєш перед владою Бога, якої жезло у моїх руках тільки через коротку хвилину земного буття… А тепер вертай у мирі до своїх. Хочу остати наєдині з моїм униженим серцем, з якого рветься горі молитва вдяки…
Томир устав з колін, але не брався відходити.
— Прости мені, високопреподобний, що не послухаю твойого приказу, мушу, одначе, сказати тобі, що сатана не спить, а велике діло, задумане тобою, в небезпеці…
— Пробі! Якій?
— Вчора вечором підслухав я розмову боярина, від якого купую Вижню, з двома звісними у всій землі головорізами. Боярин розказав їм, що бажає продати мені землю, але гроші одержить аж коло Чесного Хреста. Не знати чому, відгадали вони, що сума буде чимала, до того ж у золоті, тому рішили засісти у виженських лісах біля Чортового Яру, куди йде одинокий шлях через горбовину і… звісно що…
Опат поблід і затрусився.
— Ах, що ж мені тепер почати! — заголосив. — У мене нема ні лицарських служебників, ні навіть монастирських пахолків. Що ж пораджу на злу волю диявола та його поклонників?
— Не падай духом, високопреподобний! Божа сила більша від чортової, а вона дала тобі мене. Я вирятую гріш і твоє опацтво.
Бово підняв голову.
— Як саме? Хіба ляжеш на шляху й остережеш їдучих…
— Се ні на що не вдалося! У напасників будуть стежі, а, впрочім, вони можуть і тут найти се, чого бажають. Чи ти і я оборонимо скарб від товпи?
— Так дай знати громаді… У вас тут мужики пильнують ладу самі.
— Копа карає злочинця, се правда, але кого карати й за віщо, коли злочину ще нема? Боярин, про якого говорю, має між підданими чимало прихильників… Се не лупій-міністеріал, ні шляхтич із Саксонії чи Швабії.
— А князь або княжий тивун…
Томир усміхнувся.
— І князеві, і тивунові придасться скриня золота, а ще й така, що була призначена на будову ворожої кріпости, — відповів. — Не гляди, високопреподобний, княжої опіки, бо наше богоугодне діло загадане якраз на погубу поганських володарів сеї землі. Сатана закрив, щоправда, їх очі на велич римської церкви, але не відняв їм розуміння власної безпеки, бо ся безпека є безпекою і для нього.
— Правду кажеш…
— Так здайся, високопреподобний, на мене! Я піду за злочинцями, виміркую час і місце нападу, а там поведу діло так, що при самій грабіжі пізнають злочинця мужики. Справу візьме в руки копа. Тоді відберемо наші гроші назад, а по закону дістанемо ще й Вижню як відшкодування за грабіж.
Довгу хвилю мовчав опат, вкінці підійняв свої сіро-сині очі на Томира.
— А не лукавиш ти случайно, брате Клименте? Велика, бач, сила у диявола, а грішним життям дав ти до себе приступ сатані!..
Вираз очей монаха був страшний. Він вложив у нього всю свою догадливість, знання світу і людей, усе уповання на чудесну Божу силу, яка, певно громом або наглою смертю, поразить у тисячократ проклятого злочинця, що посягає по святий гріш монастиря. У сьому погляді були і неспокій, і тривога, і недовір'я, і ненависть, і… захланність. Будь Томир справді віруючим католиком, він не видержав би сього погляду. А так він тільки спаленів на лиці, уста його задрижали, в очах засклилися сльози.
— Твоя воля або неволя, високопреподобний, — відповів не зразу. — Тобі ялося приказувати і заказувати… ти опат, я послушник-монах… тобі вільно зобиджувати мене, а мені уже віднялося право гніву і мести… Та, проте, я надіюся, що у сій хвилині спокутував жертвою моєї чести усі гріхи, яких коли-небудь допустився. Геть, сатано, від мене!
Він укляк і поцілував руку опата.
— Рішай, високопреподобний опате! — закликав глибоким грудним голосом побідника, який поборов змія спокуси. — Рішай і вибач, якщо тобі не відповім! Мені важко було і з'ясувати собі, про що ти помовив мене, бідного! Одначе як непевним є несповнений злочин, так нестоющим є й неоправдане підозріння про співучасть…
Опат, видко, застидався, дарма, одначе, глядів слів оправдання. Бач, щирим було його покаяння, а нещирими — покора і вірність Томира, тому найшов боярин слова, яких бракло опатові.
VI. Чи великі твої скарби?
Коли Томирові щезла з очей келія Бово, він плюнув з досадою вбік, а там і засміявся коротким сміхом людини, яка не має перед ким висказати причини сміху, а здавити його не може.
На Заході навчився був Томир глядіти під тонку плівку клюніяцької аскези[8] і, мимо батогів, постів, молитов, бачив під монашими рясами скрізь тільки таких самих людей, як у себе на родині. Мало того! З молоком матері, яка була руського роду, виссав він погорду до божкарства та святенницької облуди. Він звик уже змалку богів та святих "стягати на землю", мішати їх у свої щоденні справи, вважати їх частиною побуту. Вітер, який віяв із гірзавської лаври, видавався йому з-за того тільки вишколом, при помочі якого ловець обезпечує собі вірність собак. Він приучує їх приносити кинені камінці, скакати через прут, ходити на задніх лапах, — а все те не задля самих штук, а на те, щоби собаки повинувалися йому на кождий кивок, стаєю наскакували на вказаного ворога, а боронили свойого господина без огляду на се, на чийому боці правда…
Томир знав, що аскети в роді Бово — се тільки у вельми рідких случаях справді святі люди, повні самовідречення й любови. Сі немногі виріклися світа, щоправда, задля ріжних причин: одні втеряли надію життєвого щастя, другі відверталися від світа у свідомі власної безсильности у боротьбі про єствування, інші — томлені скритою недугою… Всі вони, одначе, були іноками у храмі буття, гідними як не любови, то принайменше пошани, бо їх поява несла добро, спокій, благодать, наче цілющий бальзам на пекучу рану смутку, жури, зневіри. Та ось довкола сих немногих, наче за благородним ловцем злючі собаки, ішли другі… велика, темна маса чорноризців, яких риза рівняла між собою у однопільну могучу стаю. Вони крилися під багряним плащем чесноти святця, але в душі їх не було і тіни великого мужа. У них буйно грала кров, їх жерли змисловість, захланність, лакімство, зависть, злоба, гнів; страстні бажання й похоти рвали серце… Покора аскези при кождій нагоді змінялася реготом дикої розпусти, який приходилося покривати підлою облудою, лукавити лицем і словами, кривити душею… А далі?.. Далі сивів волос, оралося лице, хилилася стать, а на місце давніх поривів жовч заливала старече серце… З облудника виростав злючий, нахабний каверзник, готов за власні, скривані колись злочини післати на муки та смерть усякого, хто не вмів як слід укрити правди свойого серця. А до того сі згіркнілі зависники зшивали собі з леліток справжньої чесноти плащ духовної гордині та строїлися ним куди краще та яркіше самих подвижників. І вони-то, а не святці були "во главі братії".
Усе те передумав Томир, їдучи лісом, і ні одна гадка, ні одно почування не вчинило йому закиду: "Се, що ти задумав, — се обман, грабіж, погань…" Раз у раз підсміхувався тільки, а коли від'їхав уже на яких чверть милі, то і посвистувати став… але не церковні напіви, а пісеньки, які співали у підміських шинках вивтікавші з. клявзури[9] клірики.
…Жовте пінисте пиво ллється у збанки… З-під пальців товариша пливуть скочні звуки струн… Довгий, худий, одітий у витертий ловецький каптан учень "внутрішньої школи" б'є по тонзурі присадкуватого грубого брата дверника, а оба ревуть під дострій струн:
…Vultus tuus indikat
Quanta sit nobilitas,
Quae in tuo pectore
Lac miscet cum sanquine.[10]
Саме біля нього, між ним а братом Зденком, сіла така дівчина.
— Підеш? — питає його.
— А хочеш? — відповідає питанням Він.
— А хоч би й до рання! — регочеться дівчина.