Доживемо — побачимо, — неохоче погодився Робертович. — Гіві! — покликав бригадира водолазів, який саме оглядав скафандр. — Зараховуй у свою бригаду і повністю відповідатимеш за безпеку цього Магеллана.
— Це його озеро, — відповів Гіві. — Він тут господар. Так що боятися нічого.
— Тоді я спокійний, — розвів руками капітан, увіходячи у свою рубку.
І ось ми біля коси. За нею, аж до самого небокраю — біляво-синій обшир моря, на якому не видно жодного корабля, жодного човна. Озеро зовсім спокійне, а з того боку на косу раз по раз накочуються запінені хвилі, і здається, що ось-ось вони змиють останню перешкоду і ринуть — усе море рине — на озеро, на село, на степові долини. І вже ніщо не зможе зупинити їх. А раптом так воно колись і станеться? Село, царину, ліс — усе поглине вода, усе опиниться на дні моря, і з часом люди навіть і забудуть, що на цьому місці колись стояло наше Заозерне. Тим часом на палубі готуються до спуску водолаза. Першим піде Сергій Лазарук. Федір і Гіві допомагають йому одягнути скафандр. Я теж хочу допомогти, але Гіві каже, що обійдеться і без мене. Я це розумію, однак кручуся біля них. Ось Сергій уже в скафандрі, тільки ще без шолома. Зараз він схожий на космонавта перед стартом.
— Що, заздриш? — підморгує мені Сергій, бачачи, з якою цікавістю я розглядаю його кумедну постать. — Можу взяти з собою.
Але взяти мене з собою Лазарукові не довелося. Гіві старанно прилаштовує шолом, і тепер я ледве розрізняю його обличчя. Здається, він усміхається мені.
Гіві поплескує водолаза по плечу, той повільно спускається трапом за борт і незабаром зникає у воді. Минає хвилина, і з переговорного пристрою долинає його голос:
— На дні. Глибина два-три метри. Дно мулисте, трапляється каміння. Густі водорості. На щось наткнувся. Дерево. Здається, рештки човна. Обминаю його. Потравіть шланг. На борту, шланг потравіть.
Никанор Артемович Кулеша, який стежить за тим, щоб шланг нормально спускався за борт, обережно посмикав за нього.
— Норма, — заспокоїв Лазарук. — Човен обминув.
— І так треба буде пройти від берега до берега? — запитую Гіві.
— Звичайно. І по той бік коси — теж. Тут працюватимуть різні механізми, тому треба знати, яке дно і чи немає там чогось такого, що завадило б роботі.
— Міни? — здогадуюсь я.
— Ну, міни це вже, дорогенький, тяжкий випадок. — Про міни це ти у Никанора Артемовича Кулеші запитай. Він ще пам'ятає. Але снаряди й тепер трапляються. Цього добра вистачає. Баржі затонулі, катери, машини... На дні можеш натрапити на все...
— А чому бригадиром ти? Адже Никанор Артемович найстарший серед вас.
Кулеша і Гіві переглянулись і розсміялися, а я зрозумів, що бовкнув зайве. Але все-таки чому?
— Тому що я на "Каравелі" недавно, — пояснює Никанор Артемович. — А ще тому, що Гіві найкрасивіший серед нас.
Я червонію і благально дивлюся на переговорний пристрій, з якого має долинути голос Лазарука. Гіві дивиться на мене і, здається, теж почувається незручно перед Артемовичем. Може, він і сам не розуміє, чому бригадиром водолазів саме він, а не Кулеша.
— Знову якісь дошки, — нарешті озивається Лазарук. — Здається, корма ще одного човна. А сам він у муляці.
— Це рибальський, — пояснюю я. — У нас їх тут ціла флотилія. Рибальська артіль.
Кулеша і Гіві відмовчуються.
— Час повертатися, — наказує Гіві Лазаруку
— Повертаюсь, — доповідав водолаз після хвилини мовчання.
— Ти не сердься на мене, — стиха мовив я Гіві, коли на зміну Лаза— рукові під воду спустився Кулеша.
— Чоловіча розмова, — кивнув Гіві.
— Дурень я.
— Навіщо ти так? — поплескав мене по плечу. — Але взаємини між людьми річ складна. Це треба розуміти навіть у чотирнадцять.
— Я пам'ятатиму, — щиро обіцяю Гіві. Якщо вже йдеться про взаємини, то найперше мені не хочеться псувати їх саме з ним.
Гіві розуміє це. Він сміється і знову по-дружньому поплескує мене по плечу. Коли надходить його черга спускатися під воду, ми розлучаємося на цих кілька хвилин ще більшими друзями, ніж були досі. Я радий цьому. І коли він заглиблюється у воду, подумки бажаю йому, щоб натрапив на дні на щось надзвичайне. Може, навіть на руїни стародавнього міста, про існування якого ніхто й не здогадується. Як Ольвія, на розкопки якої ми їздили на екскурсію.
До села повертаємося ще завидна. Усі чотири водолази уже були під водою по стільки часу, скільки дозволяється протягом одного дня, і наша "Каравела" повинна відпочивати. Я просив Гіві, щоб висадився разом зі мною на Козацький, але він не погодився. Напевне, стомився. "Доведеться-таки чекати неділі, — подумав я, проводжаючи сумним поглядом острівець, що швидко віддалявся. — А як це важко — чекати".
На причалі вже нервував Філ. Можливо, він походжав тут відтоді, як "Каравела" відійшла в обід од причалу.
— Нічого, — заспокоюю Філа. — Я домовився, що завтра візьмуть на бот тебе, а потім і Віку, якщо захоче.
— Не в цьому справа, — великодушно відмахнувся Філ. — Що я, бота не бачив? Краще скажи: знайшли що-небудь?
— Нічого цікавого. Уламки якихось човнів. Але ж їх тут повно.
— А біля того берега ви були?
— Ще не дійшли, а що?
— Пам'ятаєш, ми купалися там минулого літа, коли я пас з тобою отару?
Я пам'ятав. Філ пас зі мною лише один раз. Наприкінці минулого літа. Тоді це мене страшенно розчулило. Філ не визнавав улітку нічого , окрім берега озера і купання. І те, що він погодився пасти зі мною, було з його боку справжнісіньким подвигом.
— Так от, пам'ятаєш, ми бачили там снаряд? На мілині. Гільза з води стирчала капсулем догори. Невже не пригадуєш?
Я здивовано глянув на Філа і замислився. Я напружував пам'ять, наскільки був здатний, але пригадати снаряд, що стирчав би з води, не міг. І чесно признався у цьому.
— А я добре пам'ятаю, — уперто мовив він. — Тому що вдарився об нього ногою, коли йшов на глибину. І навіть пробував витягти, але не зміг.
— Не пригадую такого, — знову стенув я плечима. — А чому я не пам'ятаю? Адже повинен був...
— Повинен.
— Може, тоді ти був не зі мною? Адже... Наткнувшись на осудливий погляд Філа, я не доказав.
— Якщо ти не пам'ятаєш, це ще не означає, що снаряда там не було, — філософськи підсумував він. — І я повинен сказати про нього Гіві.
— Слухай, ми ж тоді купалися по черзі! — осяяло мене раптом. — По черзі, пам'ятаєш? І коли ти натрапив на цей клятущий снаряд, я завертав вівці, щоб вони не побрели через море у Крим. Гіві! — кричу я, кидаючись навздогін водолазам, які вже звертали у провулок, де живе мій дід. — Почекай! Є справа!
— Оце ви справді молодці, що пригадали, — похвалив Гіві, вислухавши нас. — Завтра ж обидва підете на боті, покажете місце.
— Нехай Філ, це він згадав про снаряд. — Я хотів бути справедливим щодо Стася.
— Нічого-нічого, — заспокоїв мене Гіві. — Підете разом. Краще здружитеся.
— Усе-таки хороший він хлопець, цей Гіві, — сказав мені Стась, коли ми йшли вулицею до мого дому.
— Більше б таких, — погоджуюсь. — Він — справжній моряк.
— Ти ж не збираєшся бути моряком, чому так захоплюєшся? — підозріло запитав Філ.
— А ти ж не знаєш, що батько, дід і прадід Гіві були чабанами. Ти ж цього не знаєш!
— Тоді кажи, що він справжній чабан.
— Гіві — справжній чабан! — кричу я і, обійнявшись зі Стасем, ми заспівали:
Вівці мої, вівці,
Вівці та й отари...
Наступного ранку ми з Філом прийшли до причалу раніше за всіх, і, коли біля бота з'явився Гіві, ми вже загоряли на сонечку.
— Ну що ж, слова свого дотримуєте, — задоволено відзначив він, оглядаючи наші засмаглі, аж шоколадні, тіла. — Чесно кажучи, я думав, що ви або перебільшували, розповідаючи про снаряд, або ж проспите. Одне з двох.
— Ми ж пообіцяли! — обурюється Філ. — А якщо вже ми обіцяємо, то завжди пам'ятаємо про це.
Він тому й обурюється, що першим згадав про снаряд. Взагалі Філ справді любить перебільшувати, як каже Гіві. Але, якщо його піймано на цьому, — не обурюється, а задоволено всміхається. Наче втішається, що хоч на якийсь час, а вигадці його повірили. І ніколи не намагається виплутатись, як це роблю я.
— Ну, так уже й завжди... — недовірливо каже Гіві. Він перейшов на бот, спустився в рубку і незабаром повернувся звідти з водолазним костюмом. Потім якийсь час ми мовчки стежили, як він прискіпливо оглядав його, обмацуючи сантиметр за сантиметром.
— Допоможемо оглянути? — штовхаю Філа.
— Що там цікавого? — бурчить. — Гума й залізо. Якщо десь порвалося— Гіві помітить.
— Нецікава ти людина, Філ. Тобі тільки б лежати, як тюленю на крижині, та гріти своє черевце.
Але й сам підводитись теж не поспішаю.
— Я не просто лежу, я думаю, — огризається Стась. — Отти подумав, як виправдатись, якщо снаряда там не виявиться?
— Чого ж тут виправдовуватись? Нема — то й добре. Менше мороки водолазам.
— А хто повірить, що він був?
Я спантеличено чухаю потилицю і замовкаю. Виходить, ми повинні радіти снарядові? Якщо ж не знайдемо його, Гіві подумає, що це наша вигадка. І вдалися ми до неї, аби лиш покататися.
Мабуть, Філ теж думав зараз про це, бо, не змовляючись, підводимося і переходимо на палубу бота. Далі оглядаємо костюм утрьох, і Гіві не заперечує проти цього, хоча ми йому тільки заважаємо.
Тим часом надійшов капітан та інші водолази.
— О, мореплавці вже тут, — задоволено потер руки Робертович. — Тоді одразу — курс на той берег, і там ви показуєте своє страховисько. Місце пам'ятаєте?
Я стурбовано дивлюся на Філа.
— Це ж проти хутірця, — нагадує мені Філ. — Звичайно, знаю, — упевнено каже він капітанові.
Тепер і я пригадав. Ми купалися якраз біля трьох великих каменів, покладених кимось напроти фундаменту, що лишився від крайньої хати хутірця. Самого хутірця вже ні я, ні Філ не застали, бо жителі його перебралися звідти до села ще до нашого народження. Але й досі знати місце, де були три садиби, а місцину так і називають хутірцем. Треба буде розпитати діда, а раптом з тим хутірцем пов'язана якась історія.
— Може б, нам краще було підійти до Козацького?— стиха кажу я Гіві, віддалившись від гурту. — Подивилися б, що там.
— На острів — потім. Спочатку треба оглянути місце, яке покаже Філ. Може, там дійсно щось серйозне.
— Тоді на острів навідаємося аж через тиждень, — пригнічено бурчу я.
— Острів буде наш, дорогенький. І ми неодмінно побуваємо там.