Та в ту мить знов заметушився:
— Що ти знаєш про авта!? То в інших автах мотор може замокнути, але в нас...
Крутнув ключем, і мотор справді загудів, як доброму моторові годиться. Костикові мов важкий наплечник упав із серця. Він легко скочив у авто і сів біля брата — та вже й пора, бо їх чайка саме зударилась із стіною ґалери і з чардака залунали перші постріли з рушниць.
Хлопцям аж дух у грудях запирало, як козаки зручно влазили на галеру, а до того ж ще передавали собі взаємно з рук до рук і авто. В одну хвилину здавалося, що авто зовсім повисло в повітрі над водою. Костик заплющив очі і ніяк не міг пригадати, якої то молитви перед несподіваною смертю вчив їх отець катехит!
Але ні — вони вже були на горі! Ростик натиснув прискорювач, як лиш авто стало всіма чотирьома колесами на чардаку і пустив його млинком довкруги. До того ж трубив увесь час — скільки було сили в нього та в трубки. Що там діялося! Турки верещали ,,Аллах! Аллах!" та втікали їм з дороги. А козаки не дармували —їх криві шаблі тільки блискали в місячному світлі.
— Ріж і бий! Визволяй бранців! За міру Христову! За славу козацьку! — гукали козаки, рубаючи наліво й на право.
— За віру! За славу! — гукав і собі на все горло Ростик. А Костик сидів мовчки й силкувався побачити серед цієї суматохи Семенка. Та це не було так легко!
З одного виходу стали козаки виводити бранців. Якби Костик не знав, що це козаки, був би налякався. Такі худі та бліді вони були... А Семенко вів, обнявши за стан, одного бранця, що мав на руках великі рани від кайданів. Це мусів бути старий Гармаш!
Нараз турок у пошарпаному білому турбані вискочив з якоїсь криївки, налетів на авто збоку і вже замахнувся над їх головами кинджалом...
Хлопці не мали часу навіть скрикнути, навіть подумати не мали часу. То де ж їм додуматися до ґудзика... Коли ж у цю хвилину, мов під тиском невидимого пальця, ґудзик сам втиснувся, і тільки здалеку ще залунало відгомоном козацьке "Слава"!.. Ще видно було, як палала ґалера, що її підпалили козаки. А потім все зникло. Хлопці вже знов їхали далі.
"ГЕЙ, НЕ ДИВУЙТЕСЬ!"
— Костю, я тут чогось не розумію.., — почав Ростик.
— Я розумію тільки, що ти хоч бачив віч-на-віч самого отамана Конашевича-Сагайдачного, а я не міг доглянути його, серед битви… — відповів з жалем Костик.
— Ти не журись! Дома маєш історію, то знайдеш його на образку, — потішав Ростик, як міг. — Ось я до Острога не доїхав, та не жалую, бо зате дав туркам доброго бобу! Та я не розумію чогось іншого: хто це натиснув чарівний ґудзик, щоб урятувати нас від турецького кинджала?
— І справді...
Костик призадумався, але, поки додумався до якоїсь розумної відповіді, авто вже знов зупинилося. Застрягло в кучугурі снігу під якоюсь огорожею. Хлопці мусіли нашвидку обтріпувати з себе сніг, що їх обсипав.
— Ну, висідаймо й ходім далі шукати пригод! — роз порядився жваво Ростик. — Найкращий рятунок на холод, — це рухатися весь час!
Та рухатися не було можливо, бо саме затупотіли по замерзлій вулиці сотні кінських копит та залунала грімка маршова пісня:
Гей не дивуйтесь добрії люди, Що в Україні постало...
— Пожди, не поспішай! — схопив Костик брата за руку. — Побачимо, їло це за військо, хоч... я, мабуть, уже знаю!
Ростика навіть послухав, бо справді дорогою над'їхала на конях велика колона війська. Попереду їхав на білому породистому коні гетьман у широкій киреї. Чаплине перо маяло високо над його шапкою. В руці держав він блискучу булаву. Перед ним несли багато прикрашені бунчуки, а біля нього їхала старшина, полковники й осаули, — усі в багатій одежі та при зброї. Далі їхали козаки, а над їх головами лопотіли на вітрі барвисті корогви.
І ще, і ще їхали, і здавалося, що кінця їм не буде. Костик так, дуже хотів, щоб цей похід ніколи не скінчився, щоб не переставали грати бандури і торбани, щоб можна дивитись завжди на суворі козацькі вусаті обличчя, не в одного поперетинані шрамами від ран... Байдуже, що стояти було дуже холодно, аж ноги дубіли...
Але похід таки скінчився. Пробасували останні коні, пробігли за ними такі хлопці, як Ростик і Костик, бо, видно, теж хотіли якнайдовше бачити козаків.
І тільки тоді побачили наші хлопці, що вони стоять під огорожею гарного нового дому. Біля воріт стояла жінка в добрій, зовсім чорній одежі та втирала сльози. За полу її кожуха держався маленький хлопчина, такий, мабуть, що ще й до школи не ходить.
— Я мушу її спитати, куди поїхав ясновельможний пан гетьман Хмельницький! Ходи! — Костик майже потягнув Ростика за собою.
— Звідки знаєш, що це Хмельницький? — питав не довірливо Ростик.
— Як "звідки"? Бачу ж! — відповів Костик і попрямував до жінки, а Ростик ступав за ним позаду, так, щоб Костик мусів починати розмову.
— Доброго здоров'я, паніматко! Вітаємо вас з празником святим та з усім добром... — та поки Костик додумай, що йому ще таке чемне сказати б, молодиця зовсім розжалобилася:
— Ой було, було добро, дитино... Прогнав наш Хмель ляхів трохи не до Висли, ожила нація козако-українська.
Воля всім настала... Не було в світі лучче жити, як у нас в Україні... То справжня милость Божія була... — і вона обтерла очі гаптованою хустиною.
— А що ж тепер? Що таке сталося? — не стерпів Ростик.
— Хіба ти не з нашого Переяслава, що не знаєш? — здивувалася молодиця. — Поїхав оце нані ясновельможний у церкву Москві присягати! Обступили з усіх боків вороги, то йому нічого іншого робити...
— Боже, це ж Переяславська Рада! — аж схопився за голову Костик. — Ростю, брате, біжім якнайшвидше, може ще не буде пізно! Ми мусимо сказати... — схопив Ростика за руку, й обидва потупотіли дорогою за козаками. А здивована молодиця осталася з своїм синком біля брами і ще довго дивилася їм услід.
НЕ ВІР МОСКАЛЕВІ!
Допалися до дверей церкви саме тоді, коли входили туди московські посли. Йшли бородаті та довговолосі у важких дорогих шубах та розглядалися гордо. А Костик аж кулаки затискав:
— Ох, я б їх усіх тут зараз!.. — та не міг придумати, що таке він зараз їм усім зробив би. За ними, у притворі, шепотіли люди.
— Чули ви? Царський посол Бутурлін відмовився при сягати нашому гетьманові! — розказував якийсь старший міщанин. — Каже: його цар такий великий, то нікому не стане присягати!
— А наш гетьман що, присягне? — питав стривожено хтось інший.
— Тихо, там же Богослужбу починають! — успокоював хтось.
Вийшли священики в золототканих ризах, заспівали дяки, запахло кадилом. Костик весь час переступав з ноги на ногу і то блід, то червонів, бо знав, що треба щось робити, а не знав, що.
Аж тоді, коли сам владика вийшов з Євангелією, а гетьман рушив із свого місця присягати, Костик не втерпів...
Вибіг на середину церкви та схопив ясновельможного за полу киреї:
— Пане гетьмане, батьку наш, Богдане! Не присягай Москві! — закричав, скільки сил стало. Хор замовк, люди повернули враз всі голови, щоб поглянути, що сталося. А Костик не вгавав:
— Пане гетьмане, не вір москалям! Вони по фальшують всі твої договори, вони поневолять всю Україну! Я знаю, я знаю, що буде!
Гетьман зупинився і насупив грізно брови. А Ростик зміркував, що він мусить робити те, що й брат, і собі кинувся на коліна перед ясновельможним:
— Не присягай, не присягай, батьку наш! — просили вже обидва разом. Вся церква застигла в ожиданні, що буде далі.
Та тут московський посол метнувся до хлопців:
— Ач, хахленята, я вам... — і вихопив з піхви шаблю.
— Боже, а тут нема ні авта ні ґудзика! — майнуло Костикові в голові. Та чиїсь дужі руки вже схопили хлопців за плечі, поставили на ноги і чимдуж випхали з церкви.
Хлопці отямились аж при брамі, що вела на церковне подвір'я. Дебелий козацький старшина повернув їх лицем до себе:
— А що, молодці, пізнали, яка царська ласка? — заговорив він весело, мов і нічого не сталося. — Ну й відважні ви, як справжні козаки. Хіба не знаєте, що москаль ні малої дитини не пожалує, ні храму Божого не пошанує?
Хлопці намагалися виглядати дуже відважно, але промовити не могли ні слова, бо зуби в них дзвонили з жаху. А козарлюга відв'язував тим часом свого коня від огорожі. Знов схопив хлопців руками й посадив на коня перед себе:
— Поїдемо чимдуж! Москалі певно будуть гнатися за вами; а в них милосердя не випросиш! — і пустив коня чвалом. — Куди вам їхати? Є у вас тут батько-ненька?
— Нам треба у таку нову хату, з великим ґанком, тут недалеко... — здогадався відповісти Ростик.
— Нова хата? Ага, це ж полковниці Гармашихи! —вгадав старшина.
— Так, так, Гармашихи! — запевнював Костик, мов у гарячці. Та враз сам собі перебив: — А це Семена Гармаша дружина?
— Їдеш туди, а не знаєш? — здивувався старшина, стягаючи вуздечку коневі, хоч кінь і так мчався, аж сніг розприскувався з-під копит. — Це вдова Семенова, сину. Славний був козак з Семена, вславився в боях під Жовтими Водами, під Корсунем, та наложив головою під Берестечком...
І враз Костик забув, що за ними можуть гнатися москалі. Він стиснув руку Ростикові та прошепотів:
— Чуєш, це наш Семенко, той, що з галери... — і з його очей покотилися сльози.
— Хай з Богом спочиває!... — промовив козак. — А він родич вам, чи що? Та ніколи було відповідати, бо за ними застукотіли копита, а козацький кінь допався кількома скоками до воріт Гармашишиного двора.
— Скачіть з коня та ховайтесь за тин! — наказав козак, і хлопці плигнули, мов два м'ячики у пухкий сніг зараз коло свого авта.
Це сталося саме в час, бо коли всіли в нього, москалі на конях розхрістані та розчервонілі обступили козака. А той вихопив з-за пояса пістолю та мірив нею у ворогів.
— Га, я зламав учора свою шаблю та кинув ясновельможному до ніг, на знак, що на угоду з вами не піду, але пістолі в мене ще остали! — промовив грізно.
Москалі відступили один крок назад.
— А що, налякалися? — глузував козак. — Ну, при ступайте, кому любо познайомитися з Богуновою кулею!
Чи, може, ви тільки до малих хлоп'ят такі відважні?!
Нараз Костик запримітив, що один москаль зліз тихцем з коня і підкрадається до них. У руках держав ножа...
— Ростю! — крикнув з переляку.
Та Ростик уже теж побачив, набрав пригорщею снігу і сипнув нею просто в бородате лице напасника, А поки той! отямився, Костик натиснув ґудзика. І не знати було, чи авто швидше рушило, чи постріл Богунової пістолі повалив москаля, але це вже й не було важно: хлопці вже й так їхали!
І ТУТ — МОСКАЛЬ!
— Костю, я так не граюся далі! — заявив Ростик, коли вітер знов ущух і вони могли почути один одного.