Він з'їв повну миску і ще попросив добавки. А потім, коли за вікнами зовсім стемніло, вони з Катрусею, як зазвичай, вийшли у двір подивитись на зорі.
– Ось – Велика Ведмедиця!
– А ось це – Мала!
– А о-о-о-н – Полярна зірка!
– А це сузір'я схоже на змійку.
– А он ті три зірочки, що мерехтять рядочком… вишикувались, наче ґудзики на моєму платті, – зазначила Катя.
– Дивись! Комета! Та он же вона…
– Ах! Яка яскрава! Мерщій загадуй бажання!
І Євгенко загадав: йому хотілось зостатися у селі.
Наступного дня по хлопця приїхали батьки. Він радо обіймав тата і маму, які так за ним скучили... Йому згадалося місто… однокласники… друзі, що живуть поряд – в одному дворі… Хотілося їх побачити і розповісти про те, як красиво в селі сходить сонце… як у туманній ранковій далині мрійливо вітається ліс… як ласкавою тихою хвилею вечорову зорю напуває ріка… як потайки, раз у раз, кличе стежка в березовий гай… похвастати, які гостинні в селі живуть його родичі, і що над їхнім затишним подвір'ям, на сухому кленовому стовбурі височіє лелече гніздо… Кортіло також розказати, що там – в селі Дивному, біля самісінького гаю, живе незвичайна бабуся.
…Женя повертався. Їхав додому. У місті на нього чекало інше, давно йому звичне життя… дім… друзі… школа…
Він знав, що скучатиме за селом, і невипадково захопив із собою пучечок звіробою, якого нарвав сам у лісі… І коли до нього завітають друзі, він заварить їм чай. Від солодкого, пахучого, сповненого лісових пахощів, теплих дощів, ласкавого сонця чаю зі звіробою, всі вони подумки полинуть туди, де щасливих променів не жаліє сонце, де небо таке ясне і безкрає, де квітує на хвилях духмяне латаття, де у вусатій траві над стежками зачаїлися і чекають на кожного з них казкові миті дивного літа!
17.09.17 р.