Лежу собі, малюю. Чую за дверима гомін:
— Пйотир Мєльніков де тут? — Батьків голос!
— Ось тут, сюди, — голос сестри жалібниці. Відчиняються двері — входить з вузликом. Лице покривлене, бліде. Од носа до бороди великі рівчаки, чоло густо в складках. Сів біля мене й тихо:
— Драстуй... — У мене затрусилися губи. Батькові вії швидко забігали, а сльози по бороді кап-кап.
— Не плач, — каже, — а сам плаче — і... з однією рукою люди бувають.
Я втер сльози.
— Я показував, — продовжує батько, — твої статуйки прикажчикові, то він казав, щоти одарьоний. Я як рука, синку, крутить?
— Крутить...
— На оце. — Дав соточку. — Та заховай. Як буде крутить, ковтни і заховай. Та гляди, щоб не побат чили. Я це на ось бубличка, калачика, вишеньки. Та виздоровляй. Як виздоровієш, коло якономії школа є. Я сторожую в Кереївського. Навчишся грамоти, будеш за прикажчика.
Чоловік в окулярах із золитим ободочком шелестів газетою і дивився на нас через верх своїх окулярів. Він чув нашу розмову.
— Он у вас вєліколєпно рісуєт, — сказав він батькові.— Єму би нє мешало в художественную школу...— Батько прояснів.
— Він — і ліпить. Як зробить що з глини, так ну вам — живе.
— Вот відітє— і скульптор. В общем — нє унивай, Петро, учиться нужно обязательно. — І коли батькові сказали, що побачення "кончене", мені зробилось важко.
— Ну, синку, до свіданія. — Вії ще забігали й чорні, маслинні очі налилися срібною водою. Я знову лишився Один. У палаті.вже передивився все. Всі куточки, всі речі у вікні, всі дерева, навіть листочки, відтінки дерев. Все це врізалося в пам'яті, зафіксувалося навіки. Я з радістю чекаю того часу, коли мені можна буде ходити гуляти. Щоранку довгі сірі халати ворушаться біля своїх голубих ліжок, а тоді йдуть на прогулку. Я лишаюся один, і мені нудно. Уже ніхто до мене не ходить. Коли б батькові ближче. А то двадцять верстов. Та й служба ж, ніяк. Дні поволі сунуться, наче сірі воли, що везуть щось важке у далеку дорогу, риплять ярмами, гарбами, і тоскно хилитають своїми шиями.
Сьогодні до мене прийшов доктор. Вийняв з бокової кешеньки свого велосипеда, почепив на носа і взяв двома пальцями мою руку.
— Ну, як живемо, молодець? — Я мовчки усміхнувся.
— Гулять дуже хоче, — сказала сестра, зазирнувши докторові в вічі. Докторова чорна борода поважно повернулась до сестри:
— Покажіть листок. — Сестра дала йому папірця що висів у мене в ногах. Вона в ньому щодня черкає олівцем після того, як виймає в мене з-під пахи градусника.
Доктор на мене чогось навівав якийсь острах. Кожен його ру", слово лякало мене. Його присутність нагадує мені перев'язочну. Мій бинт прилипає до рани, його одривають, і мені нестерпно боляче. Доктор завжди щось рішуче наказував сестрі. Сам був безжалісний, але в суворих очах, за шклом чорним, туманом жевріла ласка. Він щось наказав сестрі, обійшов з нею хворих, а згодом сестра приходить до мене. Виймає з металевої скриньки голку, натирає мені руку спиртом.
— Одвернись. — Я одвернувся.
— А-а-а-а-й!
— Нічого, нічого, дурненький. — Потім помазала руку жовтим.
— Ось тепер буде хороше.
І мені з кожним днем було краще. Сьогодні мене вже піднесли до вікна. На дворі сонячно, світло. О, скільки світла на дворі! Воно вбирає в себе ввесь тепло-зелений колір дерева й робить виразні легенькі тіні... А сірі довгі халати: одні ходять, як реприкаянні, другі сидять на зелених лавочках, треті визирають через залізну ґратову горожу. За горожею людей багато. Ходять то сюди, то туди. Візники торохтять, ляскають батогами... От коли б мене пустили.
Та мене пустили не скоро. Як не кололо в боку, як міґ уже сам ходити, Доктор оглянув мене всього і сказав:
— Можна пускать гуляти.
І щасливий був мені той день, коли я вийшов гуляти. Вийшов. Лікарня вся в саду. На черешні додолу гілляки гнуться. Шовковиця. Горіхове листя пахне. Стежки посилані жовтим пісочком, як у цвинтарі. Тільки тут тихо та лавочок зелених багато.
Був ранок. Сонце ще тільки крізь дерева продирало своє заспане око, парувала земля, а в ранковій тиші лунає дзвінко привіт солов'я. Іду глибше в сад, у гущу дерев, а вони зелено й затишно звисають наді мною. Дивлюсь — переді мною велике біле коло. В ньому вода, по середині води каміння купа, а на камені голий, залізний чоловік, обмотаний гадюкою. Гадюка вистромила голову з-під пахи чоловікової, роззявила ротяку прямо в чоловіка над головою, а з рота вода дощем ллється, полоще чоловіка, а він блищить, як чорний лак. Чудово! Іду далі, заглядаю крізь огорожу. Скільки людей, шуму на вулиці. В нас, у селі, тихо. Тут люди моторні, заклопотані.
— Так далеко ходити не можна,— гукнула мені сестра.
■— Я зараз,— кинув я. І знов уп'явся очима на вулицю. Я не міг одірвати очей од двох дівчаток. Я їх знаю. Безумовно, знаю. Пригадую. Так, я певен. Ось оцю, що в зеленій блюзці з чорним фартухом, я бачив на подвір'ї, де з батьком рубав дрова. Безумовно, це вона. Кругле, товсте лице, коса біла-біла. Ще я й подумав був: голова, як сонце. Так, це вона. Ну, а друга — Льоля. Знов у білій блюзці з голубим бантом на спині. Коса так само розкішна, як жива, рухається на спині з голубою стрічкою. Мені згадався цвинтар, наче сон. Льоля зараз товща. Веселіша. Карпеточки на ній біленькі, з синенькою' лямівочкою. Ноги запеклись на сонці, наче два золоті линочки, живо ворушаться під коротенькою спідничкою, переганяючи одна одну. Дівчатка підходили ближче до мене, і мені вже виразно видно Льолін рівненький носик, прозорі щоки, що аж здригували од ходи. Колір очей сивенький, такий наче кудлатенький, як на великдень на лозі котики... Я міцніше кутався в сірого халата, мене трохи трусило. Дівчатка підходили ближче до мене. Я тихо гукнув.
— Льолю!—Обоє оглянулися, стали й пильно вдивляються в мене. Мабуть пригадають, чи не зі своїх? Навіть підійшли до мене. Льодині рівненькі брови туго насунулись на носа. Вона пізнала мене, бере під руку подругу й тягне, мовляв, ходім. Яле та не слухалась, лишилася на місці й спитала:
— Откуда ти нас знаєш?
— Я... Льолю знаю.— Та глянула на Льолю. Вона почервоніла й одійшла.
— Какім образом ти єйо знаєш? Да подожді, Льоля! Інтересно.
— Та... Хай вона скаже...— кажу. —— Ти больной?—литає.
— Я... Мені поїзд руку одрізав...
— Руку? гЛ я-я-й!—Щоки в неї здригнулися, вона, трохи скоса подивилась у бік, а потім спитала:
— Ти Мельніков? Да?
— Еґе ж.
— Знаю. Чигала в газете о тєбє. Ти бросілся; под поезд. Ето верно?
— Та... Хто зна.—Я відчув, що лице в мене стало гаряче. Певно, почервонів.
— Льоля, да подожді!—Потім вона звернулась до мене.—Я тєбя припомінаю. Ти с отцом у нас дрова рубіл. Да?
Я згадав про непорубані круглі колрди й побоявся, щоб не виплило.
— Ні. Мій батько дрова не рубає.
— Да ето верно, неправда?—Вона взялася пальцем за підборіддя, дивилась замріяно вбік, а потім наче щось надумала й раптом запитала:
■— Ти здесь єщо долго будеш? —■ Мабуть довго.
— Тамара, ти нікак нє разстанєшся? — Грубо гукнула Льоля.
— Ну, до свіданія.—Ми єщо поговорім.—Пішла. Я гукнув їй. Вона вернулась і підійшла до мене.
— Той... Як його... Я Льолю люблю, а вона сердиться. Чого вона сердиться?—Тамара почервоніла, усміхнулась.
— Хорошо, я єйо спрошу... До свіданія. Іду, Льоля!
Льоля вже її не чекала, пішла. Білоголова побігла. Коса підскакувала на спині, як золота рибка. Дівчатка порівнялися й пішли тихо. Я довго дивився їм у слід. Вони часто оглядалися до мене. Білоголова навіть махала рукою. Потім вони звернули в провулок, і в мене наче одірвалося серце.
Я пішов до палати.
Другого дня я знов там сидів. З того самого провулку, де вчора зникли дівчата, наче раннє сонце з-за обрію виринула біла голова Тамари. Вона підійшла прямо до мене. Усміхнулася один одному і зразу наче стали давно знайомі. Вона простягає мені руку й дає п'ять копійок.
— На що це?
— Возьмі сєбє. Льоля смєйотся над тобой. Она тебя нє любіг.— Говоріт, что ти ніщій. Ето она тєбє передала, ти ж ніщій?
— Так я ж колись виросту. Хіба вона високих любить?—Кругле лице зареготало. Розплилося, а рот розтягнувся аж до вух.
— Какой ти глупєнькій! Ніщій ето тот, которий просіт. Ти бєдний, а Льоля богатая. Она тєбя ні-когда не полюбіт.
Я журно задивився на водограй. Гадюка ніби дивилася на мене одним оком, і наче з більшим шумом жбурляла воду на залізного чоловіка. Вода виблискувала різними кольорами проти сонця, як ото кинути в воду олінафту.
— Я буду багатий,—раптом сказав я Тамарі.
— Как?
, —— Я художником буду.
— Ти рісуєш?
— Еге ж.
— Я ну, покажі.
Я пішов у палату і приніс їй малюнки. —■ Как вєліколєпно! Где ти учился?
— Я ніде не вчився. Сам. Тільки в мене нема карандаша, бомаги.
— Я тєбє прінєсу. Ти мнє что-нібудь нарісуєш? Хорошо?
— Харашо.
— Как тєбя зовут?
— Петро.
— Я меня Тамара. Слушай, Петро, дай мнє еті рісункі.
— Візьми,—і оглянув її всю...
Я другого дня я вийшов рано-рано до огорожі, чекаю на Тамару. Вона теж прийшла рано. Дала мені товстий зошит з чорною цератовою палітуркою. Товстого олівця: з одного боку червоний, а з другого синій, та ще гумка. Тепер: тільки що не так—зітер. F то було так: помилка й залишається. РІ я й не знав, що є такі гумки.
Тамара увійшла до мене в сад. Ми сиділи на зеленій лавочці й малювали.
— Ти сам бросілся под поезд?
— Я... Сам...—У Тамари брови, як два біленькі півкруги, полізли високо на чоло, рот трохи роззявився, а жовто-зелені очі широко розкрилися.
— Какой герой! І ти нє боялся?
— Ні.
— РІ ето больно?
— Ні,—усміхаючись, сказав я.
— Нєт, ти говоріш неправду... f ну, срісуй поезд! Нет, нарісуй, как .ти бросілся под поезд. Хорошо?
Я змалював, потім змалював водограя, малюнки віддав Тамарі.
— Я покажу ето Льолє,—сказала Тамара.
— Скажи їй, що я через неї під потяга ліг... Добре?
— Хорошо, я скажу. Но ето же неправда, Петро?
— Правда.
— Ти єйо так любіш?
— Так.
— Но она тєбя не любіт. Смєйотся над тобою. А я над тобой нє смеюсь. Петро, а куда ти пой-дьош із больніци?
— Не знаю.
— У тебя нєт дома?—здивовано спитала Тамара. ■— Нема. Знов під поїзд ляжу,— задумано, хитро
сказав я. Тамара лячно здивувалась:
— Петро, ти ето сєрьозно? Ето "правда? Her, Петро, ти етого не сдєлаєш. Хорошо?—Вона навіть рукою погладила мені груди й зазирнула в вічі.
— Я кому я потрібний? Хто за мною шкодуватиме? Тамара схилила голову на плече, наче чогось соромилась, як ото хочуть сказати: "Яч, який, стрівай же", і сваряться пальцем.