Одначе Марина плакала далі, аж коли вже був крайній час відходити, сказала мені: "Я... така!" Я вибіг як божевільний геть у ліс та ледве надвечір заспокоївся дещо. Бо що ж вона винна тому? Вона ж не мусила казати мені того, а дитина прийшла б і так на мій рахунок. Тут був винен тільки князь. Вечором був я в неї, і ми порадилися, що робити.
— Що ж ви вирішили? — спитав Андрійко.— Невже ж ти взяв жінку з дитинкою Жигимонта?
— Узяв лицарю, як бере мужик поле з перстенцем-сплітачкою. Поле задержить, заховає, справить, засіє; а з вилином звісно, що робиться.
— Як! Ти зважився б на таке погане діло? Що ж винна дитинка?
— А що винні Марина або я? — відрізав Скобенко, очі якого знову заблищали злим огнем.— Ми ж не волосінки, щоб годувати зозуленя... Так, лицарю! Я другої днини пішов до попа. Піп був з білорусинів, але хитра-прехитра штука, така, яких на Білорусі нема. Як я сказав йому, що його дочка впала в око князеві, він як не скочить до мене! "Ти, сякий-такий, гадаєш, що моя дочка повія? Хай тебе з твоїм князем проказа сточить, а я дочки не дам!" На це я: "Ба, тебе ніякий чортяка й не питається, чи даси дочку, чи ні, бо князь візьме її й так. Ти, попе, май розум, то розбагатієш і сам дочку видаси, хоч і з другої руки!" Піп у плач, я у регіт, потім піп виніс меду, а вечором кажу я князеві: "Так і так, є в попа дочка та вельми припала мені до вподоби, женитись, мовляв, збираюся. Прохав би тільки від нього якоїсь нетяжкої "служби", то й при князеві залишався б і взяв би жінку". А він, старий грішник, почервонів мов рак, сіпав бороду, бігав по кімнаті, пихтів, а далі каже:
— Я тобі, Скобенку, боярську службу дам, якщо візьмеш собі жінку, але не попівну, а іншу, ще кращу за неї і з приданим, тільки що...
— Не порожню! — підхопив я.
— Так! — каже князь.— Але вона вагітна від мене, Кейстутовича. Ти розумієш мене?
Тут потріпав мене сучий син своєю товстою рукою по хребті, а я бух йому до колін.
— Я завжди слухаю вашої княжої милості! — кажу йому.
Покликали Марину, вона буцімто не хотіла, але князь вговорив Ті та погладив по голівці... чорти б його шкреблом по кишках гладили!.. Вона розплакалася, а далі каже: "Про мене, піду!" На другий день піп звінчав мене з Мариною, а чорт князя з попівною, і ось кінець цієї погані...
Андрійко задумався й розбирав поволі, точку за точкою оповідання Скобенка. Чи ж не те саме вчинили князі з ним? Потоптав Свидригайло всі його святощі і дав йому за це мішок грошей та лицарство... Ха-ха-ха! За згоду і злагоду з ляшвою, за волості, визнання своєї влади продав добро краю, віри, народу, як продавали її Ягайло та Вітовт, і продаватимуть, певно, ще не раз, не два його наслідники... Одночасно намагався Андрійко зрозуміти Скобенка, як він міг погодитись з тим, що було з Мариною.
— Невже ж і любов буває різна: одна, що боготворить, а друга, що бажає тільки задоволення пристрасті за всяку ціну, не оглядаючись на ніщо й на нікого?
— Чи ти гадаєш,— спитав Скобенка,— що зумієш забути минуле Марини?
Скобенко усміхнувся якимсь дивним, неземним усміхом, і Андрійко подумав собі, що саме таке лице, як у Скобенка, повинні мати ангели в небі.
— Ах! Лицарю, ви не знаєте, що таке любов жінки, не знаєте, як вона п'янить і підносить. Бо водночас дає тобі силу велетня і блаженство бога. Гей, коби ви не були ставали навшпинячки там... у Луцьку, знали б ви це...
— У Луцьку? Що таке було у Луцьку? — спитав швидко Андрійко, і мимохіть рум'янець зацвів на його лиці.
— Звісно, що! Панія моєї Марини, Офка! Вона аж пищала до вас, Марина розказувала мені, як вона надила вас словом, поглядом, ніжкою, пахощами, а ви пустили її з Олександром. Ха-ха-ха! Що то ми насміялися з того. Таке, бач, розказує піп про Иосифа з Єгипту та про Пентефрію...
Андрійко не відповів нічого.
Справді! Тут був сумнів. Може бути, що й він не гинув би тепер, наче розбитий човен при березі, будь у нього щось інше, не тільки боротьба, польоти на запомарливу висоту неба. Хто високо літає, той може тільки впасти, бо в небо не попадеш розмахом земних крил... А горе тому, хто, впавши на землю, не знайде на ній нічого, на що задивився б скинений з висоти йго дух...
— Що ж тепер з Офкою діється? — спитав Скобенка, а його щоки почервоніли ще більше.
Легкий усміх промайнув на обличчі Скобенка.
— І не догадалися б самі, що вона таки на Русі... У Кердеєвича є на Поліссі, біля Мозиря, серед боліт та недоступних нетрів, поселля Незвище. Отам осадив він її, бо не бажав, щоб вона їхала в Польщу, а на пограниччі — війна. Він сам мав уже вернутися з-під Луцька...
— Як? — заперечив швидко Андрійко.— Адже я сам бачив його на польському боці.
Скобенко засміявся.
— Молоді ви ще, лицарю, та не бачите видючими очима. Що ж з того, що він по тому боці? У нього знайомі скрізь, князь Гольшанський, надання якого звідусіль оточують Незвище, певно, знає про це. Кердеєвич тільки чомусь не любить молодих Носів, але тих тут нема, Марина знає це найкраще, бо до неї не раз посилає посланців Заремба,
— Заремба! — скрикнув Андрійко, та вмить вгамувався і замовк.
Яке діло міг мати він із Зарембою після того, що сталося. Ось перед очима його вирисувався новий план прехитрого орудника польських вельмож, але це було йому байдуже! Тут ішлося про владу, волості, надання, а не про народ, віру, волю. А чи цей продасть ворогові ті святощі, чи той, чи ж це не все одно?
Розмова закінчилася, бо, заглиблений у міркування, Андрійко не відповідав на всілякі питаня цікавого Скобенка. Сказав йому тільки, що залишив у Степані своїх коней та прохав його забрати їх з собою до Овруча, коли вертатиме від великого князя. Опісля обидва випадкові товариші вклалися спати під склепінням пралісу. Скобенко захропів — таки зразу ж, а Андрійко довго перевертався з боку на бік, доки благодатний божок не склеїв його повік кам'яним сном.
XXVI
З світанком вони розсталися. Скобенко віз із Овруча лист до великого князя у Степань, а Андрійко захотів поїхати до Руди, а там і вернутися у поселля небіжчика батька в Юршівку. Один рік війни відкрив йому очі на весь безмежний праліс осіб та подій, в якому губилися інші. Часом здавалося йому, що це якісь злобні демони перерубують лід на ріці невидимо, непомітно. Колись ступить на цей лід одно з грядущих поколінь і... провалиться у безодню,' а холодна хвиля високо вибухне вгору і покриє все...
А як так, то навіщо тинятися по світі безпросвітно, безрозрадно, навіщо каляти душу нечистю та нечистю інших? Чому не скоштувати солодощів життя, якими впиваються інші?
Замість їхати просто на схід у Овруч, де на той час перебував Жигимонт Кейстутович, Андрійко подався вліво, і невдовзі засіріли перед ним величезні багна Прип'яті. Справді, дорога на Чорнобиль була суха та вела повз Уж, однак Андрійка тягла якась непереможна сила у Мозирщину. Безмежну рівнину перерізувало безліч рік, річок, потоків, які спливалися й перехрещувалися між собою, наче якась по-мистецьки зв'язана сітка. Численні озера, озерця, стави, а то й просто баюри, з'єднувалися з протічними водами постійно 222
або тільки у дощову пору. Береги усіх цих річечок покривали очерети та осока густою посплітаною стіною, наче зберігали у собі якусь тайну. І справді, тайни були у цім безмежжі вод, тайни великі, страшні — це поліські вікна. Андрійко чув уже не раз про чортів та утоплеників, які в них жили, і тому боявся вечорами оставатися без даху над головою. Нечиста сила всякого зведе з світу без труду, бо немає людини, яка б хоча вряди-годи не відвернула своєї гадки від бога. А якщо тільки таке станеться, з-за найближчого куща лозини, з таємничої глибини виповзе чудовище і втягне необережного під цю яскраво-зелену покрівлю з мохів, ряски та шувару. На щастя, була осінь, та ще не пізня, дощі сильні ще не почалися, то і доступ до людських осель був легкий. На невеличких, піднесених дещо понад рівень боліт, піщаних або глинястих валах стояли щітинкою соснові ліси, а в них — села. У цих селах жив тихий, добрячий, ясноволосий люд, який більшу половину життя проводив у човнах та на сплавах, данину платив рибою та дьогтем, а землі обробляв небагато, бо її не мав. Білоруські мужики радо приймали під стріху лицаря, але не розуміли його оповідань про великого князя, поляків та татар!
— Татари до нас не прийдуть! — відповідали вони.— А великий князь та поляки не дуже лакомі на наші піскуваті нивки та на наших в'юнів. А як вони до нас не прийдуть, то й яке діло нам до них?
Коли Андрійко питав про Незвище, поліщуки кивали головами і казали:
— Це хіба тамошні люди знають, куди до нього дорога. Це над самою Прип'яттю, а доступу туди нема, хіба човном. Та й то не кожний туди вас повезе, бо там, кажуть, несамовито. Там один боярин запроторив раз свою невірну жінку, а вона з розпуки тікала й втонула у багні. З того часу ходить ніччю по багнах і надить до себе молодих та втягає у безодню. А як хто не дається на підмову, то й так наведе човен на корняк або колоду, і молодий йде пасти сомів у пучину.
Мимохіть здригався Андрійко, чуючи це, та проте не гаявся. День і ніч їхав вперед, доки не сказали йому, що тієї самої днини доб'ється до Прип'яті. Останню ніч перебув у хаті тивуна князя Гольшанського у Вільшині. Тивун вельми дивувався, що Андрійко бажає дістатися у Незвище, куди ніхто ще з цієї сторони не їхав.
— У Незвище їдуть тільки рікою! — пояснював він.— А туди буде нелегко. Але ось я вам дам провідника, то він доведе вас, куди треба.
І справді! Як тільки —відійшов від хати тивуна гонів на два, перед його очима розгорнулося безмежне, безкрає болото, вкрите тонким шаром баговиння та гниючих рослин, на яких яскраво виблискувала зелень. Один крок на цю зрадливу трясовину грозив неминучою загибеллю, а провідник мовчки вказав рукою на чорний ліс, який рисувався на обрію.
— —Ось там, за багном, ліс, великий ліс, а серед нього — Незвище. Ми туди їздимо тільки зимою, а тепер хіба тільки пішому можна перейти. Тому залиште, будь ласка, коня у тивуна або вертайтеся та їдьте в село човном довкола у Прип'ять, а з Прип'яті заїдете у Незвище без труднощів.
— Скільки ж на це треба часу? — спитав Андрійко.
— Чотири-п'ять днів.
Якусь хвилину вагався Андрійко, бо і що ж йому за діло до Офки? Одначе з другого боку тягнула його туди якась незборима сила.