Ледь день намітився, в сутінках ще, подалися в пущу.
Коней пустили кроком – роздивлялися. Перейшли річку, здогадавшись, що то Ужеть. Слідів було вдосталь та з конем за якимось одним звіром по сліду не підеш. Обидва були не чужими в лісі, вважали себе ловцями, тож усе вчинили по Кону: і пожертву Лісовикові на галявині, й молитву Велесові сотворили – ще в городі. Тепер роздивлялися, примічали, запам'ятовували. Перші пастки помітили, а здобич була хіба що в одній з чотирьох. Мало... Гущавина почалась і ловці, спішившись, довгенько нею блукали. Ведмежого барліга ніде не було, зате слідів інших ловців та й тих, хто дуба на дитинець сік, доволі було скрізь. Зрозуміло стало, що навряд чи здибають сьогодні щось путяще, треба кудись далі податися.
Та пройшовши ще з півверсти, коли підлісок скінчився, втрапили на рябців і Свиря, нашвидкоруч зробивши ножем пищика[315], вдало почав їх підманювати: спромоглися більше десятка набити. Вже не з пустими руками були, тож не соромно й вертатись. Вирішили, що ліпше наступного дня подадуться за Десну – кудись туди, де Володимир Святославич тура взяв, де підсіки немає. Піднялися в сідла і вирішили спробувати об'їхати гущавину. Неквапно рушили; похитуючись в сідлах, стиха перемовлялися, аж коли це... – отакої! Ведмідь, мов і не зима зараз, клишоного загрібаючи передніми лапами, не звертаючи на двох комонних жодної уваги, неспішно чвалав за якихось десять сажнів ошую від них!
Хоч би глянув на людей. Свиря подумав лише, що треба ж такому статися – шукали барліг, не знайшли, а тут ось тобі й ведмідь! І шалена думка: почув Велес їхню молитву! Ведмідь ось-ось мав зайти в підлісок, коли Зозулець, забувши в ловецькому запалі геть про все на світі, вихопив з тула стрілу, підняв лука і коли голова ведмедя вже ховалася в кущі, натягнувши тятиву, послав стрілу прямо у ведмежий лівий бік.
Як воно так сталося: чи на шляху стріли гілочка якась трапилась, чи в поспіху рука підвела Зозульця, та тільки стріла схибила не більш, як на ширину долоні стрільця й влучила ведмедеві в лопатку. Той з ревом блискавкою кинувся до ловців, перелякані коні аж схарапудились і понесли б кудись галасвіта, в гущавину, але стримані рукою вершників, вони лише здійнялись на дибки. Вже наступної миті ведмежі лапи вдарили по крупу Свириного коня, хижі зуби вп'ялися йому в ріпицю[316] і Сиваш почав валитися назад. Свиря дивом якимось встиг висмикнути зі стремен ноги, впав ведмедеві прямо на спину, скотився з неї і прудко, мов той кіт, шмигнув на не надто великого, проте розлогого дубка, що стояв поряд – ведмідь тільки рикнув услід, бо вже щосили колошкав бідного коня, болісне іржання якого перейшло на сповнений відчаю передсмертний несамовитий вереск.
Зозулець зі своєю кобилою таки справився; угледівши, що Свиря вже на дубові, він не вигадав нічого ліпшого, як піддати їй під боки й чкурнув до Коропа за підмогою, мудро на ходу порішивши, що тут нічим Свирі не поможеш, бо стріли ведмедеві замало, а ні ловецького рожна, ні хоча б списа в нього з собою катма.
... Білан вискочив на чисте від кущів місце і сажнів за двадцять від себе побачив розлюченого ведмедя зі стрілою в лівій лопатці, що вже тримав за горло поваленого коня та мало не при верхівці крислатого дубка – ловця з княжих людей, котрий сидів там, рятуючись від шатуна. Другий комонний ратич саме мелькнув спиною між деревами й пропав з очей, тільки приглушений снігом тупіт копит чувся ще якийсь час. Чужого коня рятувати було запізно, ратичеві на тій верхівці нічого не загрожувало, бо ведмідь видався Біланові занадто старим та важким, аби здертись на дерево, тож старий ловець тихо постояв за товстою сосною, потім посміхнувся в густу бороду і тихенько відступивши в гущавину, розчинився в ній.
"Нехай до вечора посидить, – зі злорадством помислив про княжого воя, – воно йому лише на користь піде. Через отсих всю звірину розігнали!" Білан одразу ж зрозумів, що той, другий, помчав у Короп до своїх і незабаром тут буде доста людей, аби виручити свого ловця-невдаху. Тим часом з неба почав сипатися сніжок – спочатку ріденький, а потім повалив такий густий, що Білан, перевіривши півдесятка пасток та лише в одній знайшовши куну, подався додому. Про княжих людей за своїми клопотами він геть забув.
Наступного ранку, ледь сутінки розчинилися, город з посадом був ошелешений новиною: пропали в лісі два княжих ратичі! Білан, почувши те, хотів спочатку похвалитися баченим учора, та прикусив язика. Бо вчасно стукнула йому в тім'ячко проста думка: а куди ж той другий подівся?! Розповіси, що бачив – так раптом княжі люде спитають: "Пощо ж ти, сякий-такий, не виручив ратича нашого з біди?! " Та під верею! Або й голову знесуть... Нікому нічого не повідав, навіть домочадцям. Вирішив подивится: що ж воно далі буде?
Рибота ж був на краю відчаю: оце так виправдав довіру великого князя – ледь зима почалася, а вже двох своїх з десятка втратив! Подався до старійшини.
– Пропали двоє комонних моїх. Вчора на лови подалися і досі не повернулись. Шукати треба!
Видута, почувши таку звістку, обмер. Уявив собі, що могло статися з тими... О, Боги! Хоч би не татьба!
– Зараз же пудніму рід! Тільки ж де їх шукати?
Рибота, чорний, мов ніч, знизав плечима:
– Це мені невідомо... Рекли начебто, що на бір хочуть глянути... Не тягни кота за хвіст, старійшино! Борзо!
Кленучи долю свою, Видута забігався, мов ошпарений. Онуки помчали за сотниками, ті гукнули охочих – таких набралося десятків зо три: хто при конях і не на підсіці. Білан зрозумів, що ліпшої миті йому годі й чекати. Дарма, що коня не мав, пішов до старійшини.
– Речуть люде, що ратичі згубилися, еге?
– Еге.
– Дик, теє... Бачив я учора сліди двох комонних в лісі.
Видута вхопив ловця за плечі:
– Де?!
– За Ужеттю. Покажу.
– Може, то наші були?
– Пудкови не нашими ковалями роблені.
– Хіба таке по сліду взнаєш? – здивувався Видута.
Білан теж здивувався. Не менше старійшини.
– Дик... у них вони з жолобком. І на два ухналі[317] більше мають.
Старійшині трохи попустило. Перевівши дух, велів Благоярові, що гнуздав саме коня:
– Дай Біланові коника. Слід бачив і бір ліпше від нього ніхто не знає.
Свирю знайшли на тому ж дубкові – ледь живого від холоду, замерзлого на кістку. Ведмідь так біля задертого ним коня й лишився. Поранений стрілою, він, видно було по всьому, лютував, намагаючись здертися на нетовстого дубка – обідрав знизу половину кори – та ловця не дістав. Жер коня й не давав наблизитись до трупа ані лисам, ані кунам. Оточений коропцями, попер на людей і був заколотий рожнами. Опісля того, як задубілого Свирю розтерли та дали чийогось кожуха, взялися шукати Зозульця. Білан, порішивши про себе, що йому тут робити вже нічого, віддав коника страждальцю, а сам подався до своїх пасток.
Свиря бачив, що Зозулець помчав у бік Коропа, та сніг уночі всі сліди засипав, тож комонні розтяглися чепом і поволі рушили на захід сонця. На льоду Ужеті хтось помітив наполовину з'їдений вовками труп Зозульцевої кобили. Самого ж дружинника ніде не було видно. Хтось, пороздивлявшись усе довкола, примітив, що передня нога кобили була зламана – аж кістка стриміла назовні. Порішили, що виною всьому вовки: і кобилу загнали на лід, де та й зламала собі ногу, і Зозульця вони з'їли.
Хоча дехто з коропців і розумів, що такого бути не може, якийсь би слід від комонного та й лишився – чи лук зі стрілами, чи шапка або рукавиця, але сніг покрив сліди, відтак усі й мовчали. Вовки, то й вовки. Пропащого з того світу не повернеш, а живим легше, бо коли була би підозра на татьбу, мусив би город виру князеві за дружинника платити. То вже як є, так нехай і буде: на вовках вина.
Коли хто й виглядав опечаленим, так це Рибота. Нехай і не двох, а лише одного, але дружинника свого втратив. Втратив по-дурному: замість службу князеві нести, схотілося ловами розважитись. Так недовго й самому лишитися в оцій глушині. В Київ схотілося, до ненаглядної своєї Отавоньки... Як вона там?! Обіцяв Володимир Святославич, що наступного літа воз'єднаються всі з жонами, та як дотерпіти до того літа? Він повертався з бору геть невеселий і вже в Коропі, коли спішився біля Величкового двору, раптом наблизився до нього молодик – онук старійшини.
– Витязю, – схилив голову Благояр, – сказати хощу...
– Речи, – знічев'я махнув рукою сотник.
– Отець мій знатним ловцем був. Маю тоню свою на Десні і невід, і тенета на птаха, і ловчі ями на Задесенні. Токмо скажи – лови вдіємо, як при отцеві було!
Рибота зиркнув на молодика.
– Як звати тебе?
– Благояр Любимич.
Посмішка скривила губи княжого воя.
– Лад, Благояре. По сусідству живеш; гукну, як знадобиться, – і розвернувся до воріт.
– Іще маю слово... – затнувся Благояр.
– Ну?! – Рибота невдоволено зупинився.
– Візьми мене дружинником – замість вашого. Я меча від отця маю, і щит, і броню теж. Сіктися навчений...
На останніх словах Благояр затнувся – не такий вже й "навчений", коли згадати герць на тризні: куди йому супроти княжих воїв!
– Мовив же: кликну колись, – вже роздратовано кинув йому сотник, – не до тебе нині!
Та надвечір, розмисливши Благояром сказане, Рибота поглянув на те іншим оком: "А що? Благояр цей міцним виглядає, підучиться ратному ділу, то й воєм стане. Онук старійшини – це добре. Знати буду завжди, чим вони тут дихають. І з ловами біди не матиму. Нехай."
****
Минули Святки, підсіка почалась – який там лук?! Сивер за клопотами згадав про нього лише на Велесів[318] тиждень. І вже з понеділка, як знову задзвеніли в лісі сокири, махнувши на все рукою, подався ополудні додому: лук же чекає! За довгий час глиці висохли, набули обрисів вигнутої хвилями тесини – саме час було до найцікавішого братися.
Дерево готове, сухожилля з добутого минулої зими лося замочені у воді, з ялової сириці[319] нарізані довгі вузенькі ремінці – пора!
Без риб'ячого клею лука не зробиш. Вже що-що, а як той клей творити, Сивер знав з отрочих літ: не один раз на загад отця готував йому. Ще всю минулу зиму напитував серед рибалок, де тільки міг, чечугу.