То все Ізбора – от уже ж: не жона, а Мара! Слабкий у нас старійшина: жона ні в що не ставить і син своє гне – боярином хоче стати.
– То що ж, оце Видута з якоюсь жоною не в силах управитися?! Як же він родом править?
– Ех, Сивере-Сивере! Залізо увариш, а злу жону на добро не навернеш! Мудра жона, друже мій, то безпечаліє для мужа, золото в його калиті! Та тільки де ж їх на всіх знайти?
– А Доманя у тебе мудра?
– Мудра... А тоді вкусить якийсь ґедзь – борешся, немов з ведмедем: ти їй слово, вона тобі десять! Тьху! – певно, згадав щось своє, недавнє, Рикуш.
Така от вийшла тоді у них розмова.
Безпечаліє... Коли говорити про страву, про одяг, то тут у нього дійсно, безпечаліє. Ще жодного разу не лягали спати голодними ані він, ані Бримо. Він знав лише одну турботу – принести вранці чи ввечері доста риби. Це неважко: стоїть на Ужеті кілька верш і риби їм вистачає, аж занадто. А хліб та каша, та узвари – він і голови собі не бив, звідки усе те бралося. І одяг: якби не Вишня, то двох його сорочок і ногавиць не вистачило б і на два тижні. Хату звести – це тобі не на сопілці грати: там за сучок зачепився, там живицею перемазався. А він прокидався – перед ним завжди лежав його одяг: підлатаний, часом випраний. Коли вона встигає?
Хоч вона на одрі і таке собі – ні риба, ні м'ясо, але ж і йому не двадцять зим, щоб любощами втішатися... Он, діставшись Коропа, питав у Видути чи дозволить йому рід смерті тут діждатися. Помирати збирався! А тепер ось, заледве відтоді шість тижнів спливло, сидить під власним – новим! – дворищем і жона до рамена тулиться: вечеря чекає вже на столі та й голим тілом він не світить – скаржитися на долю потреби немає. Що то значить – рідна земля, і як не кажи, а свій рід! І добре, коли є у тебе такий друг, як Рикуш – ще з дитячих літ: тоді усе тобі по плечу.
Та ні, як не крути, а без жони, без Вишні, він би один тут не справився. Толоку нагодувати! Це тобі не смішки, жартами не відбудешся. Ні, не справився б він без Вишні! Правда, завинив він – майже не розмовляє з нею: стільки клопоту – голова пухне... Інколи так і хочеться добре слово їй сказати, але поки надумаєшся – Вишні вже й слід прохолов, побігла кудись. Вирішить: наступного разу обов'язково скажу, а потім замислиться про своє і знову те ж саме...
Та нічого, все ще попереду. Господиня вона метка – це добре. Навіть не здогадувався, як легко з жоною жити: не думаєш ані про вариво, ані про одяг. І, здається, неговірка вона – Вишня. Бо якби торохтіла, як сорока – не витримав би: Щур їм і Пек, тим жонам!
Хай уже, яка не є, та все ж його жона. Одного разу, на торжищі, довелося йому вступитися за Вишню, коли якась сварлива жона привселюдно та зневажливо обізвала Вишню, його, Сивера, жону бештядною. Що вона безчадна, він тоді вже знав, воно його і не турбувало зовсім – які там діти, коли тобі чи не п'ятий десяток і взагалі ти ж віку зібрався доживати... Та він за своє життя, коли бачив зневагу до свого, звик нікому не давати спуску: чи то стосувалося його самого, чи коня, чи топора, а тепер ось і жони, якою б вона не була. Тож і вступився за Вишню не лише тому, що знав: спустиш комусь образу, нехай і в малому, – не зчуєшся, як і інші заклюють, але ще й тому, що не любив, коли знущаються над кимось, сиплючи на рану сіль, знаючи наперед свою безкарність. Коли ж, через кілька днів ще й Рикуш розповів про долю Вишні і ту наругу, що стільки літ терпіла вона від свекрухи, у Сиверовій душі само собою зародилося почуття жалю до жони – немов до ображеної безпричинно малої дитини – часом навіть хотілося пригорнути, по голові погладити; правда, швидко забував про те бажання за своєю роботою.
А добре сьогодні попрацювалося – сама собою плелася далі його думка: хоча і не все зробив, що бажав, бо хотів почати ошкурювати колоди на хлів, але то одне, то інше витикалося наперед; он, глянув, – скошена позавчора отава (таки набив руку на косьбі і з горбушею управлявся тепер без огріхів) вже висохла – треба було, доки сухо, в стіжок скласти, піде Птахові зимою на підстилку. Два його стоги стоять десь там, за Коропом – зимою по льоду перевезе, а рядовичі і вівса, і жита, і проса по ряду за ріллю привезуть йому доста. Нічого, перезимуємо!
Хтозна: чи оте нове відчуття – задоволення від зробленого, чи тепло жіночого тіла, що тулилося до нього – теж нове, незнане досі, проте приємне, подіяло так на Сивера, але, сидячи у темряві під стіжком, він чи не вперше за довгі літа відчув ту безтурботність, котра притаманна людині, яка або дуже ще молода, або ні в чому не має нужди, хоча, можливо, виною тому була просто літня пора, що мала досить скоро скінчитися, і тоді вже колись почнуться осінні дощі, потім настануть зимові холоди і зимові ж клопоти, турботи...
А думка знову перескочила на свою жону, навіть стало трохи жаль її: от сидить же поряд з тобою – не мовчи, старий пень!
– Ходімо, скупаємося, – раптом по-змовницьки, по-молодечому шепнув він, повернувшись до Вишні.
Не за горами був Перунів день, після котрого, як заведено у сіверян, купатися вже не годилося, бо того дня котрийсь із коней Громовержця губить у воду свою підкову. Вишня, що ще жодного разу не чула від свого мужа нічого подібного, рада вже лише від того, що сказано це було не буденним, заклопотаним голосом, а по-теплому, шепотом, легко, мов унотька, скочила на ноги:
– Ходімо!
Вони пішли до води. Якось неочікувано навіть для самого себе, Сивер поклав їй руку на рамено, вона пригорнулася радо, немов тільки цього й чекала, обняла мужа за стан, він відчував її туге чресло[323] і ті півсотні сажнів до плеса зробили їх хоч трохи та ближчими, а у Сиверовій душі чи не вперше за життя ворухнулося щось таке, імені чому він не знав, але вважав, що воно мужеві зовсім не до лиця, і на одну коротку мить йому перехопило подих, – здалося, що він скинув щонайменше двадцять зим.
Хоча в повітрі і відчувалась легка прохолода, та вода була ще теплою. Небо, геть уже все, рясно всипали зорі, схудлий Хорс піднявся з-за города і проклав до них по воді сріблясту рівненьку стежину. Вони тихо пливли поряд; не змовляючись, намагались не дуже брижити ту стежку. Течія тут була повільною, їх майже не зносило униз. Не допливши трохи до протилежного берега, розвернулись і так само тихо попливли назад, бо і шум здіймати такої ночі у них теж не було жодного бажання. Сивер тихо пірнув; за ним пірнула і Вишня. Під водою була непроглядна темінь, вони не бачили і не могли бачити одне одного, проте інколи, під час чергового гребка, їхні руки торкалися і ті дотики були приємні обом: добре, коли у суцільній пітьмі твоя рука хоча б інколи стикається з рукою іншої людини – виходить, навіть у цьому мороці ти не один. Вони і виринули майже одночасно, поглянули приязно одне на одного і мовчки попливли до свого берега.
За кількадесят сажнів від протоки, якраз навпроти них, на узвишші, все залите місячним сяйвом, стояло, оточене тином, їхнє нове житло і Вишні воно чомусь видалося тепер ледь не князівським теремом, якого вона ніколи у житті не бачила, лише чула ще в дитинстві від отця свого, котрому довелося якось бувати в Чернігові, що живуть князі у високих та таких красивих житлах, які, не бачивши, годі собі навіть уявити. Уперше за спільного з Сивером життя, вона відчула гордість від усвідомлення себе заміжньою, повноцінною жоною, ту гордість, котра колись недовго переповняла її на самому початку подружнього життя із Зеленею.
Сивер першим дістав ногами піщаного дна, встав; стала на ноги і Вишня. Вони виходили з теплої води і на повітрі їхня шкіра враз вкрилася мурашками. Сивер поглянув на Вишню: та дихала глибоко, по-дівочому пружні перса з набубнявілими від холоду сосками, що так і не пізнали материнського щастя, високо здіймалися; ідучи до берега, вона, піднявши руки, витискала воду з волосся і Сивер зауважив про себе, що насправді Доля не обділила його Вишню жіночою вродою – і прямий невеличкий ніс, і припухлі губи, і доладні вушка, і красивий вигин шиї, а ці перса!... Гаряча хвиля зародилася десь всередині, піднялася і з шумом вдарила в голову; він зупинився і притримав її за плечі. Вишня поглянула на мужа знизу вгору; руки її, покинувши волосся, лягли йому на груди, якийсь час вони мовчки дивилися одне одному у вічі, потім жіночі довгі вії прикрили дві темні ягоди, Вишня подалася уся вперед і вгору, її вуста відкрилися для поцілунка і Сивер відчув дотик до свого тіла двох її затверділих сосків.
... Так, зараз йому було щонайбільше двадцять зим і пройдений життєвий шлях здавався чистим, мов перший сніг: без бруду, згарищ та крові. Сивер якимись іншими очима дивився тепер на свою жону і вона вже не здавалася йому бляклою, ніякою – навпаки! У погляді Вишні було щось таке, чого він ніколи у інших жінок не помічав, щось незвідане та загадкове. Долоні самі собою ковзнули з плечей угору по лебединій шиї, лягли на мокре волосся; самі собою закрилися і його очі, а чоловічі губи знайшли жіночі.... Поцілунок їхній був теплим та ніжним і таким довгим, що обом забракло повітря; вже не відчувалося серпневої прохолоди, вони взагалі перестали помічати навколо себе будь-що.
Усе, що сталося потім, аж ніяк не було схоже на ту тваринну похіть, що колись охопила обох у лазні: щось нове зростало поміж ними, починало ріднити тіла та душі, пускало по воді легенькі хвильки, туманило зір, збивало дихання і паморочило голову. Часом Вишня, відкинувшись назад, бачила у небі пересічене лице Хорса, часом Сивер помічав на воді збрижену срібну стежку, але їм до того було байдуже: Лель[324] уже запалив у їхніх серцях пожежу, загасити котру невзмозі була навіть вода цілої деснянської протоки...
Коли ж вогонь погас і Сивер хотів уже йти на берег, Вишня, соромлячись та ніяковіючи, прошепотіла йому: "Зачекай трішки, щось ноги не йдуть..." і тоді він, не кажучи й слова, підхопив її на руки і поніс. Він виходив з води, несучи знеможену, вкрай розімлілу Вишню, що притулилася щокою до його рамена і відчував: щось змінилося в ньому, змінилося так сильно, як, можливо, ніколи раніше.
Наступного дня, зчищаючи у дворі скобелем кору із соснових колод, Сивер подумки постійно повертався до того нічного купання і щоразу тепла хвиля спогадів плескала в його груди, а в уяві поставало то обличчя Вишні, коли вона тягнулася до нього для поцілунку, то відчувався дотик її сосків і тоді струг не хотів робити своє діло, а він починав думати бозна про що і мотав головою, проганяючи ті думки, а вони знову і знову лізли в голову, не давали працювати...