Так вчив мене колись дядько Василь, батьків друг:
– Коли дрова ще горять, казанок над багаттям не вішай, – казав він мені, ще малому, на нашій пасіці в Рокочівщині. – Ніколи не вгадаєш з вогнем: то він малий, вода ніяк не закипить, то занадто великий, півказанка вибіжить, доки звариш юшку. Дай дровам перегоріти, щоб жар утворився. Казанок вішай низенько, до жару за два-три пальці, не більше. Тоді тобі, аби юшку зварити, вистачить і двадцяти хвилин, ну, півгодини щонайбільше.
Отож, багаття. Якщо ти в цій справі мастак, і розводити багаття в лісі чи на лузі для тебе звична справа, то мусиш робити це з першого сірника без будь-яких там папірців чи різних хитрих таблеток, що продаються в спортивних магазинах для туристів із великих міст. Загорнута в целофан коробка з сірниками, що завжди лежить у кишені мого рюкзака, майже повна, але спортивний інтерес вимагає: "Мусиш запалити з одного!".
Тут головне – як слід підготуватися. На дрова краще брати сушняк, не надто тонкий, але і не дуже товстий: он скільки його під вербами, в заростях смородини та ожини – це відмерлі вербові гілки, що їх позбивав рвучкий луговий вітер; аби лише була охота збирати, не лінуватися лізти в колючі ожинові тенета. Сушняк крихкий, легко ламається об коліно і швидко перегоряє, даючи необхідний жар. Варто лише скласти його маленьким курінчиком або на манер колодязного зрубу. Тепер залишається підсунути під низ найтонших, як сірник, галузочок та сухих торішніх вербових листочків, уважно відбираючи лише ті, що не відсиріли під час сьогоднішнього небаченого туману. Ну от, все готово.
І присівши з підвітряної сторони, затуливши майбутнє невеличке багаття додатково ще й собою, біля самого сухого листячка сірником об коробку – чирк! Нехай трішки він розгориться, зміцніє, перш ніж підпалювати багаття. Отепер вже можна – обережно, з-під споду, підносимо малесенький вогник до листочків. Враз зайнялися! Перекинулось полум'я на тоненькі галузочки, полизало їх, полизало, – димок почав підійматись у повітря, – та й забрало у свої обійми. А там, дивись, вже й товщі загорілися. Услід за димом і язики вогню здійнялися догори, за якусь хвилину зміцніли і не страшний їм вже північно-східний вітер, навпаки, лише на користь – розбурхує полум'я, тріщать дрова, пішло діло!
Час тепер до риби братися. Із казанком, в якому, складені ще вдома, лежать картопля, цибуля, морква та приправи, із рибальською своєю торбиною, я спускаюся до води. Чистити щойно виловлену рибу – одне задоволення, луска відділяється легко, до того ж в'язь це вам не окунь і навіть не щука, тому за кілька хвилин все готово. А вже випатрати рибу, відібрати смачні нутрощі – печінку та черевний жир, порізати її на шматки і перемити – все це для досвідченого рибалки не являє собою жодних труднощів. Для мого маленького, зазвичай, на двох, армійського казанка, риби надто багато, тож я вже запланував подвійну юшку. Зачерпнувши чистої деснянської водички, займаюсь овочами: почищені картоплини ріжу навосьмеро кожну; цибулину із знятою одежиною надрізаю від хвостика до половини хрестиком, так, щоб вона і смак свій змогла якомога швидше юшці передати, і форму зберегла, не розварилась; моркву шинкую дрібними кільцями – от вам і всі приготування. Тепер все це вкладаємо до казанка: овочі знизу, риба нагорі – вода піднялась по самі вінця. Коли овочі та риба кладуться у холодну воду, тоді вони швидко не розварюються, тому не варто аж надто перейматися тим, щоб постійно стежити, аби в юшці не розварились картопля чи риба.
А тим часом дрова в багатті вже перегоріли, тож підвісивши казанок через дужку на товстенькій ломачці, що спирається на невисокі сошки, ввіткнуті в землю по обидва боки від багаття, чекаю, коли закипить вода з першою партією риби. Жар швидко доводить вміст казанка до кипіння, варто лише регулювати кількість жарин під казанком, щоб вода потихеньку кипіла лише з одного його боку і не переливалась через край. Помішувати юшку не варто, – це щоб риба залишалась цілою. У мене вистачає часу ще й підкинути в жар майже десяток картоплин – нехай печуться, буде з чим їсти відварену рибу, нині її вистачить з надлишком. Проходить не більше двадцяти хвилин і я вже бачу, як побіліли очі малого в'язика – стародавня рибальська прикмета, що риба готова. Висипавши в дерев'яну ложку наготовлену з дому порцію солі, починаю повільно, набираючи в неї потроху юшки та виливаючи назад в казанок, підсолювати страву. Акуратно вийнявши шматки риби, склавши їх на чималенькому лопухові та прикривши від мух ще одним, я закладаю нову її порцію, тепер вже з головою великого в'язя – так задумано мною. Взагалі, за неписаними правилами, якщо готують подвійну юшку, то спочатку відварюють першу порцію риби, виймають її, а потім на утвореному бульйоні вже варять повноцінну юшку. Проте нині на таке у мене немає часу і мені доводиться відступати від усталених звичаїв. Друга порція риби, що була покладена вже в гарячу воду, вимагає постійного нагляду за собою з тим, аби вона не розварилась на мотлох. А оскільки юшку не прийнято перемішувати, то контроль може бути лише за кольором риб'ячих очей, добре, що голова великого в'язя лежить в казанку ледь прикрита водою. Ось-ось велике риб'яче око набуде потрібного кольору, тому вже час вкидати до казанка лавровий листочок та парасольку кропу.
За клопотами мені ніколи і в гору глянути, тож Толю я помічаю лише тоді, коли піднімаю голову, почувши брязкіт пружини багажника його велосипеда, який підскочив на вибоїні за якихось півсотні метрів від мене.
Встиг, дякувати Богові! І скоро ми вже втрьох вмощуємося навколо знятого з багаття казанка, який помалу холоне стоячи на сирій луговій землі. Я дістаю припасену з дому ще одну дерев'яну ложку та й Толя витягує з кишені таку ж – теж готувався по-своєму; хліб нарізається чималими, як годиться на природі, скибками; сусід додає до столу шматок сала, як же без нього? – словом бенкет ось-ось розпочнеться. Всередині мене розгоряється нетерплячка, неначе щось аж тіпається там – швидше б вже; я відчуваю, що і гості мої так само знаходяться в очікуванні та передчутті настання якогось майже свята: раз по раз хтось, не втримавшись, голосно ковтає слину...
Що так приваблює сучасну людину в оцьому такому нехитрому дійстві – обіді просто неба на березі рідної ріки? Колись проста та буденна річ, ще зовсім недавно – навіть прикмета якоїсь невлаштованості, чи не бездомності, нині сприймається абсолютною більшістю як вишуканий відпочинок та насолода.
Вогнище, приборкана стихія вогню, – перший крок людства від Природи у свій, відокремлений, власними руками створений світ. Чим так вабить нас багаття і власноруч приготована на ньому страва? Які чари навіває на нас солодкуватий димок від вербового хмизу? Чи то забуте відчуття Волі стукає в наші серця, чи майже остаточно втрачені зв'язки з матір'ю-Природою, натягнувшись раптом, як струна, пропускають через себе, прямісінько в наші серця, той струм, що єднав колись людей із навколишнім світом, а ось тепер заново відновлює їх природний, а не штучний, надбаний у гонитві за часом і грішми, життєвий ритм... Це лише там, за межами Волі, ми стаємо іншими, не нами справжніми, не дітьми своєї праМатері, а...
І тільки усівшись на траву біля казанка з юшкою, ми на короткий час повертаємось в далекі часи людського дитинства, коли для затишку вистачало одного лише тепла багаття, а для щастя – запеченої чи засмаженої на ньому здобичі; коли бути бідним не було соромно, а найбільшим багатством вважалась Воля. Як мало, виявляється, потрібно людині і як багато вона хоче мати нині, вивівши самотужки сумнівну формулу щастя, в котрій для своєї матері-Природи місця вже майже і немає...
...Вийнявши з казанка парасольку кропу, я на правах господаря черпаю ложкою ще не зовсім і прозору, але таку вже запашну гарячу юшку і обережно подмухавши кілька разів, куштую:
– Вдалась!
Це немовби команда і гості тягнуться і собі з ложками до казанка. Запустивши свою ложку глибше, аби дістати гущі, Володя вивертає нагору здоровенну голову, що зайняла всю ширину казанка і спочатку аж німіє від подиву:
– Звідки?!.. Коли ж це ти встиг?!..
По його інтонації я розумію: це він подумав, що я його підманув, коли казав, що не спіймав нічого.
– Ото так буває. За якихось десять хвилин он там, під кущиком, – я киваю у той бік, де ще годину назад Десна винагородила мене за терпіння та віру у рибальське щастя і додаю: – Два кльови лише й було.
Солодка мить тріумфу! За неї не жаль, поклавши півторакілограмового в'язя до солдатського казанка, і додому приїхати з порожніми руками.
Не сьорбнувши з насолодою – смаку юшки не відчуєш, тому якийсь час чути лише це сьорбання та тихий стукіт дерев'яних ложок об казанок, бо ж тільки дерев'яною ложкою і годиться їсти юшку – тоді не обпечешся і сповна відчуєш всі тонкощі її смаку.
Вдома, за столом, обід проходить набагато швидше: тарілка у тебе під рукою – знай собі сьорбай! А на лузі, біля казанка, їси без поспіху, зате з насолодою; неквапна бесіда між спорідненими рибальськими душами плине повагом, немов деснянська течія; вітерець то накриє тебе солодкуватим димком від багаття, котре догоряє, то принесе від верболозу терпкувато-кислий аромат дозрілої ожини, а потім, війнувши по лугових просторах, раптом освіжить тонким віддаленим запахом складеного в скирту сіна, особливим таким, передосіннім запахом, аж защемить по-доброму в грудях – от і закінчилось іще одне літо... Ніхто нікуди не поспішає, навіть Толя. Та й де ж це видано, щоб на лузі хтось у поспіху обідав?!
Проте все має свій кінець і юшка в солдатському казанку – також. Повигрібавши з-під попелу готову вже картопельку, я кладу на нього залишки хмизу – на чай і йду мити казанок. Ополоснувши закіпчену алюмінієву посудинку деснянською водичкою, починаю з притиском витирати його всередині деснянським пісочком. Кілька хвилин – і від юшки не залишається й сліду. Зачерпнувши повний казанок води, підіймаюсь нагору, де вже на повну розгорівся вербовий хмиз і чіпляю імпровізований чайник над вогнем, а сам, взявши до рук кришку від казанка, іду до верболозу по ожину.