Останній перейнявся тими розмовами і бажанням полегшити долю Шевченка. Пригадали собі, що майже два роки назад шеф жандармів питався, як поводиться Шевченко і чи можна скинути з його заборону малювати? Пригадали, що з Оренбурга дано гр[афу] Орлову відповідь, корисну задля Шевченка, ще 30 березіля р. 1848, але з того часу не приходило з Петербурга жодної звістки. Пригадавши се все, Обручов 20 листопада р. 1849 написав до Орлова, просячи у його відповіді, що сталося з тією перепискою? 568
568 Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 133.
569 Чалий, с. 74.
570 Ист[орический] вест[ник]. — 1886. — Кн. І. — С. 164.
Небавом Бутаков подав Обручову опис Аральського моря, своє справоздання за експедицію і роботи Шевченка, Вернера і Залеського і додав до того: 1) зроблені Шевченком малюнки гідрографічні з берегів Аральського моря; 2) геологічне описання тих берегів, зроблене Вернером; 3) сім скриньок і в них 150 зразків геологічних і 4) дві скриньки з 75 примірниками рослин.
Обручов був вельми з того задоволений. Д. Чалий оповідає , що Бутаков прохав Обручова вдатися до Петербурга, щоб Шевченка зробили унтер-офіцером в нагороду за його працю в експедиції. Обручов би то й згодився і вдався, але з Петербурга йому відмовили, та ще й докоряли, що він наперекір царської волі дозволив Шевченкові малювати. Д. Чалий, на жаль, не подав нам основи задля такої звістки і про неї нігде більш не доводилось мені читати. Авжеж, коли б се була певна річ, дак би про неї були звістки в оренбурзькому архіві, і вже ж д. Гаршин і Васильєв в своїх статтях не промовчали б сього важного факту; тим паче що Гаршин 570 згадує про сю звістку, беручи її тільки з книжки /292/ д. Чалого. На мою ж думку, Обручов з таким поданням не вдався до Петербурга, та й не треба було йому вдаватися. Цар Микола повернув Шевченка в солдати, як се добре було відомо Обручову, "з правом на вислугу". В кон фірмації се право нічим не було обмежено; не було сказано, що на те, аби зреалізовати се право, треба ще окремого царського дозволу. Обручов, яко самостійний начальник корпусу, мав повне право, аби тільки бажав того, сам зробити Шевченка унтер-офіцером; а скоро не зробив, значить, не хотів; і не хотів от через що: про нагороду Шевченка Обручову ніяково було вдаватися окремо за його одного, а вже хіба б вдаючись про нагороду усіх жовнірів, які були в експедиції. Так Обручов і зробив і про нагороду вдався 30 квітня р. 1850; але, як побачимо небавом, тоді вже Шевченко був в арешті, і вже годі було й гадати про ласку до його Обручова.
По звісткам Косарєва, кожен жовнір, що був в експедиції Бутакова, значить, і Шевченко, дістав по царському наказу нагороду п’ять рублів; але ся нагорода прийшла вже тоді, коли Шевченко був на другому засланні, в Новопетровському форті 571.
Але маємо певні доводи на те, що до доносу Ісаєва — про що зараз буде бесіда — Обручов не був від того, щоб полегшити Шевченкові долю іншим яким робом. На його в сьому разі впливали не тільки Бутаков, Герн і жінка його, але і ображене трохи самолюбство бюрократа.
В грудні прийшла до його вельми прикра задля Шевченка відповідь графа Орлова. Шеф жандарів 12 грудня писав до Обручова, що він вдавався до царя з докладом, щоб зняти з Шевченка заборону малювати, але ж цар на те не згодився 572.
Відмова не могла бути приємною Обручову вже через те, що коли Орлов зацитував його, дак він відповів добре, на користь Шевченкові.
Коли відмовили — значить, його думку знехтовали; до того ж треба зауважити, що й відносини особисті між Обручовим і Орловим не були добрі.
571 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 248.
572 Ibidem. — 1896. — Кн. II. — С. 134. /293/
IX
Не можна не гадати, щоб відповідь Орлова знов не пригнобила Шевченка. Так воно дійсно і було. Приголомшений поет став на тому, щоб спробовати ще деяких заходів, напр[иклад], написати до поета російського Василя Жуковського, що багацько запоміг десять літ назад викупу його з крепацтва. Жуковський, яко вчитель наступника трону, був добре відомий і царю, і цариці. Натурально було сподіватися, що цар не відмовив би його проханню зняти з Шевченка заборону малювати. Поздоровляючи 1 січня княжну Рєпніну з Новим роком, Тарас писав до неї 573: "Задля Нового року мені об’явили, що навесні мене знов вирядять на Аральське море. Мабуть, звідтіль мені вже не вертатися. За минулі походи не згодилися вдатися до царя, щоб дав мені амністію, та ще знов нагадали пильновати, щоб я не писав і не малював. От як я зустрічаю Новий рік! Чи вже й кінець мого віку буде таким журливим, як сьогоднішній день? В нещасті мимоволі стаєш забобонливим. Я майже переконався, що вже не бачити мені веселих днів; не бачити людей, дорогих моєму серцю, не бачити любої моєї України. Я сьогодні пишу до Жуковського, щоб він випрохав мені дозвіл тільки малювати. Напишіть і ви до його, коли знайомі з ним; або напишіть до Гоголя, щоб він про мене написав Жуковському: вони між собою приятелі. Мене жах бере, коли я згадаю про киргизький степ. Коли піду в степ, знов спиниться, і, може, на довгі роки, а може, й навіки, листовання з приятелями. Не допусти сього Господи! Пришліть адресу Гоголя, я напишу до його по праву українського віршомова; особисто я його не знаю, я тепер наче той, що падає в безодню: ладен за все вхопитися. Жахлива безнадійність! така жахлива, що тільки одна філософія християнська спроможна боротися з нею". Далі він просить прислати йому книжку Хоми Кампейського 574 "О подражании Христу" і каже: "Єдина моя втіха тепер — святе Євангеліє. Я читаю його щодня, щогодини. Колись думав я аналізовати серце матері по життю Св[ятої] Марії, непорочної матері Христової, але тепер! Се б було взято мені за злочинство... В якому-то я скорботному становищі! Нужден ності матеріальні — нікчемні, як порівняти їх до нужденності душі; а мене кинули на жертву обох їх...
573 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 268.
574 Кемпейського. — Ред.
Добрий /294/ Андрій Іванович 575 просить присилати до його усе, що я намалюю, і визначати ціну; але що я йому пошлю, коли у мене закуті і голова, і руки".
В листі сьому, опріч виразно висловленого суму, знов бачимо околишні ознаки підупадку духа і безнадійності, великі помилки орфографічні і стилістичні — і разом з тим стрічаємо певну звістку про те, що думка написати "Марію" сплодилася в поетовій голові майже за десять літ ще до того часу, коли він написав сю поему.
В листі до Жуковського 576 поет, висловлюючи, що найтяжче нещастя його заборона малювати, каже: "Згляньтесь на мене! Вблагайте мені дозвіл малювати, більше нічого я не прошу. Згляньтеся! оживіть мою убогу, слабу, убиту душу! Напишіть до графа Орлова, чи до кого знаєте іншого, і я гляну на Божий світ хоч перед смертю; бо життя в казармі і скорбут зруйновали моє здоров’я. Для мене неминуче потрібно б перемінити клімат, але на се я не повинен сподіватися. Я хотів би перейти, і лікарі так радять, перейти до війська на Кавказі; але ж мене знов посилають на Сирдарію; сей похід для мого здоровля — чисто душогубний ".
Як тяжко допекла душі художника заборона малювати, як вона мордовала його — се знати з того, що 10 січня він приневолив себе написати лист до свого гнобителя — до начальника "III отделения" — генерала Дубельта. Якого пекельного мордовання треба було зажити на те, щоб у геніального сатирика 577 знялася рука писати до Дубельта просьбу! Короткий той лист, але який він характерний! Не атраментом, а пекучими слізьми та гарячою кров’ю він написаний! Читаючи його, так і чуєш, як ридає душа страдальника, покараного єдине за літературний твір такою жорстко-мстивою карою! Шевченко благає Дубельта "випрохати у найяснішого монарха — одну тільки ласку: дозвіл йому малювати". "Що я на своїм віку, — пише він, — нічого злочинного не намалював, так беру в свідки всемогущого Бога. Дозволом малювати ви, наче у сліпого, здіймете з очей темну полуду і оживите мою душу убогу.
575 Лизогуб. — Ред.
576 Русс[кий] архив. — 1898. — Кн. XII. — С. 553.
577 Геніальним сатириком називає Шевченка і [В. О.] Більбасов у своїй "Истории Екатерины II". — [Спб., 1890] — Т. 1. — С. 359 [Берлін].
Літа і здоров’я моє, знівечене цингою в Орській фортеці, не дають мені споді-/295/ванки на поліпшання від служби військової. Благаю вас — покажіть найменшу ласку до моєї долі" 578.
Керваві листи поета-художника до Лизогуба, Рєпніної, Жуковського не пішли внівець: очевидно, оцим благородним людям мусимо дяковати за те, що за нашого кобзаря вступалися графи — Гудович (Лизогубів свояк) і Олексій Толстой (відомий поет і родич братам Перовським — Льву і Василю); вони прохали Василя Перовського, щоб він вдався до Орлова і Дубельта, аби вони випрохали у царя пільгу Шевченкові. Не без того, може, що Жуковський написав і до Перовського, і до Орлова. Не скажу, чи знали Перовські особисто Шевченка; але вони були прятелями Жуковського і Брюллова 579 і добре знали про долю Шевченка в крепацтві, про викуп його, про кару його за вірші і про обурення проти його царя Миколи. Тим-то Перовський жодної надії на свої клопоти і не покладав, а радив не нагадувати царю про Шевченка, а підождати, доки він забуде про його або принаймні доки гнів одлигне хоч трохи. Одначе Андрій Гудович, а ще більш Олексій Толстой, що дуже високо цінив і шановав талант кобзаря України, притьмом— стояли на своєму 580. Перовський згодився і вдався до Дубельта з запискою. "Від часу заслання, — писав Перовський, — Шевченко поводиться як не можна добре ("отлично-хорошо"), він двічі і з великою користю був в експедиції Бутакова і корисно працював над описом Аральського моря. Торік, коли Шевченко вернувся в Оренбург з експедиції, корпусний командир генерал Обручов, впевнившись, що він поводиться найліпше, служить добре і тримається доброго "образа мыслей", прохав дозволу йому писати і малювати; одначе просьби його не вволили в Петербурзі; через що генерал Обручов не насмілюється зробити Шевченка унтер-офіцером; хоча Шевченко вже кілька літ служить звичайним жовніром і не був покараний в солдати без вислуги. Перовський додав, що Шевченкові вже 40 літ (дійсне, йому тоді йшов 37 рік), здоров’ям і на силу він вельми благий і під час заслання кільки разів хоровав на скорбут 581.
578 Правда.