Кінь з'їв овес, Андрійко спутав його та пустив пастися над струмочок, а сам поклався біля вогню у понурій задумі. Але перерва у гадках та сльози перепинили Ті. Він ще раз переживав душею ті самі зриви й почуття, та вони були вже інакші. Холодна та гірка розвага піддавала їх йому і розчленовувала всі думки, наміри, підозріння, бажання.
"Я твій князь!" — казав Свидригайло, і це була правда. Свидригайло був його князем, власником землі, яку орали батьки Юрші, і мав орати він сам. Не хочеш слухати, то йди собі геть! Не будеш ти, буде інший! Невже ж князь має слухати боярина? Хто ж тому винен, що цей боярин шукає святощів у князеві? Якщо за церковною занавісою є тільки помальована дошка* то чого можна сподіватись по великокняжій багряниці на пиякові? Ха-ха! Він думає своєю головою, почуває своїм серцем, а робить тільки те, до чого виріс змалку, чим просякла його душа, чого бажає серце.
Ні замисли, ні почуття, ні бажання молодого Юрші йому не закон. За віщо ж ненависть? За віщо ж помста? Князь зруйнував усю будівлю, яку так важко ставили незалежники, то правда! Але чи були вони йому тим самим, чим був такий Чарторийський, Монивидович, Гольшанський? У нього інша душа, серце, замисли, цілі, бажання, він не незалежник, а князь. Його ціль — піднесення княжої влади, а не воля і велич народу. Одно і друге — це ж вороги! Гей! Чому не повірив він дядькові, коли той остерігав його при виході з Луцька?
...Але ба, якби був повірив, то замість у Степань поїхав би був на Дніпро, до своїх спалених сіл, будувати, орати, сіяти здалека від поляків, литовців, молдаван, німців.
"Пропало все! — сказав собі і тупо вдивлявся в полум'я.— Усе, що було,— то сон, страшний, важкий сон — примара! Вся боротьба за незалежність — це дим, це ця сива мряка, що вкриває ліс. Гадав би, що під нею церква, палата, город, а вранці засвітить сонце, і виявиться, що це тільки дерева, вкриті жовтіючим листям. Хто в'яже справу народу з князем чи паном, той пропав, як пропав той, що йде молитися з грабіжником. Він бачить у святій іконі святця, богородицю, спасителя, а грабіжник — тільки золоту ризу... у Свидригайла влада, керівництво світом, усі нитки державності в його руках і в руках інших князів та боярства. І вони не віддадуть їх народові, бо народ для них — це тільки робоча, мужицька сила, та "песя" кров... гей! Не привикли ми жити без володарів, та прийдеться привикнути і до цього! А поки що пітьма обдає майбутнє непробитою стіною. Іде ніч..."
Тихе іржання коня розбудило знову Андрійка з задуми. Він сів і почав вслухатись у темряву.
"Туп, туп, туп!" — доходив десь з півдня тупіт коня.
"Хтось їде!" — подумав молодець і витягнув руку за мечем. Наче сонний привид, промайнули перед його очима картини нічлігів серед пралісу, коли треба раптовим, несподіваним нападом заскочити та розгромити шляхетську ватагу в якомусь селі на пограниччі. І тоді спочивали його ратники серед пітьми, а він з рукою на мечі дрімав при вогні, сторожкий, уважний та готовий кожної хвилини зірватися до походу та будити товаришів. Наскільки іншим був тоді його настрій, як відмінно тоді стелився перед ним шлях життя, як ясно присвічувала висока ціль його боротьбі! А тепер?
*Туп, туп, туп!" — чувся чимраз ближче звук копит, і на обрії освіченого кола зачорнів вершник.
— Слава богу! — сказав вершник, здіймаючи шапку перед лежачим молодцем.— Приймете погрітися при вашій ватрі?
— Навіки слава! — відповів Андрійко.— Про мене, сідайте!
Та в цю мить спало йому на думку, що це лице йому не чуже. Він десь уже його бачив. Справді, воно було тоді...
— Скобенко! Це ти? — спитав, коли гість, добувши поживу, сів вечеряти при вогні.
Гість стрепенувся й аж тепер приглянувся краще до Андрійка.
— Ах, це ти, достойний боярине! — вигукнув, і раптом почервоніло його гарне лице, здригнулись уста, а в очах з'явилися сльози.— Гей, де тоті часи, коли ми в Луцьку...
Андрійко усміхнувся.
— Так, добрі були часи, але й тепер не гірші, як бачу. І бекеша на тобі боярська, і ковпак, бачу, гідний, і шабля при боці. Ти в бояри вскочив, чи що?
— У бояри. Я Скобенко, дворянин князя Жигимонта Кейстутовича. Чував я і про вас, достойний лицарю, про ваші заслуги та подвиги, але я гадав, що ви ще в Луцьку.
— Я був у Луцьку, та тепер їздив з листами до великого князя.
— Ах! То Луцьк упав?
— Борони боже! Оборонився.
Замовкли обидва. Скобенко докинув до вогню сухого хмизу, і вогнище розгорілося наново. Опісля почав прохати Андрійка повечеряти разом із ним, і молодець послухав. Природа загадала про свої права. Одначе розмова не клеїлася, і палахкотіння ватри стало невдовзі одиноким гомоном, який переривав тишу ночі.
— Бачу,— сказав згодом Скобенко,— що ви, лицарю, вельми згорділи за цей рік. Нізвідки до вас приступу нема. Гадав я, було, в дечому вас порадитись, про дещо поспитати, а тут— як з каменя! Скажеш два-три слова, та вже гов! А найшлося б не одно...
— Не згордів я, Скобенку,— відповів м'яко молодець,— не гордість замкнула моє серце й уста, а горе і злоба людей...
Скобенко засміявся сухо, поривисто.
— Гей! Що ви ще, лицарю, бачили з людської злоби,— зітхнув він.— Вас, певно, ніхто не скривдив так, як мене, бо не жити б йому на білому світі. Я ж знаю, яку славу мають Юрші. А я...
Знову очі Скобенка зайшли сльозами.
— Мене ні, то правда! — сказав Андрійко.— Але те, чому віддав я тіло, душу, майбутнє, а віддав би й спасіння: мою землю, народ, державу святого Володимира...
— Ах!
— Так, усі великі цього світу знехтували мої святощі, підтяли мене, наче дубчака сокирою. Доведеться гнити серед торішнього листя на вогкій землі. Вона породить усіляке зілля весною, та не воскресить погиблого дуба...
— Князі, кажете, лицарю, князі! — крикнув Скобенко.— А чого ж ви, лицарю, надіялися від них? Вони дбають тільки про себе, про свої роди, свої втіхи та потреби, а все інше топчуть безпощадно ногами. Володар не володар, боярин не боярин, раб не раб, усе те саме! Для них немає всього того, чим живуть інші люди. Є тільки вони... Ха, ха! Свидригайло зробив вас лицарем, а вашого дядька воєводою, бо ви йому потрібні й корисні. А на мужиків, які обожнювали свого князя і гинули за нього, напустив татар, волохів, поляків. Одні за ним, інші проти нього, а всі поти мужика, всі пасуться його кров'ю та добром. Та проте вони хами та й годі! Ось і мене зробили боярином. Не дуже-то й мудре боярство, але все-таки боярський каптан та шапка, шабля і кінь, земельне надання тощо. А за що це? Може, я хоробрістю визначився, врятував князя від смерті, вистежив ворога у засідці? Куди-бо! Я просто оженився.
— Оженився? Ти дуже любив Марину...
— Іменно з Мариною я й вінчався не далі як позавчора.
— А! Як же то?
— Звісно, як! У овруцького попа є дочка. Диво, не дівчина. А тут тим часом Марину привіз Жигимонт аж із Антиколля, то вона йому заваджала.
— Нічого не розумію! — зацікавився дещо Андрійко.
Тут Скобенко розказав усе про Марину, Офку, Грицька та князя Жигимонта. Дещо з цього знав уже Андрійко, про дещо здогадувався, та зовсім новими були для нього дальші події.
— Я присягнув помститись над князем,— говорив Скобенко, а його гарне лице вкривалося наче маскою скаженої злоби,— і хай проклятими будуть кості мої та моїх батьків, хай поб'є пошесть дітей моїх та внуків, якщо не випорю оцими руками тенес із його плюгавого черева...
Голос Скобенка сичав, мов гадюка, круглі очі запливали кров'ю, а уста кривилися, наче передсмертними судорогами.
— ...Та все те говорения марне, бо вся сила і влада — у руках князів. Боярство служить їм, якщо йому за це є нагорода, а якщо нема, то викручується від служби, так що ні князь їх, ні вони князя не в силі повалити. Народ по селах мовчить, борониться проти слабих, кориться могутнім, а про повстання на бояр та князів навіть і не думає. Не ті ще часи, не ті люди!.. Поки що князі лише мають владу і силу, тому я рішився послужити їм. Проти князя стане тільки князь, а я завжди буду за тим, хто буде проти Жигимонта. Я стану братом і рабом ворога Кейстутовича, стану його мечем, а навіть і катом...
— Брр! — здригнувся Андрійко.— Це не гідне боярського стану!
— Ха-ха-ха-ха! — зареготався Скобенко.— Не гідне, не гідне! Який я там боярин? Я боярин, куплений за... Тьфу на таке боярство! Не гідне, кажете? А ніби це гідне князя, що він вчинив із Мариною та мною? Пождіть, розкажу!
Замовк на хвилю, потер чоло рукою і розказував далі:
— Князь Олександр Ніс упхав мене між службу Жигимонта, однак не вдалося мені ні разу бачити Марини. Її відіслали зразу у Вільно на Антиколля, та й ми поїхали туди слідком, зразу після луцької гостини. Весь час крутився я біля великокняжої квартири. Раз у раз зустрічав я товаришів і челядь, що приходили до Жигимонтових вислужених наложниць. Чисті Содом і Гомора діялися в городі на Антиколлі. Ходив і я, і не одна бажала мене зловити. Але я не дався, бо ніяк не міг забути Марини. Аж ось прийшла вістка, що великий князь збирає друге військо на ляхів. Жигимонт, ніби вжалений злою мухою, на кілька днів майнув у Овруч. Втікач чи що! Тут почали до нього під'їздити всілякі посланці з листами, був двічі князь Семен Гольшанський та всілякі литовські вайдельоти, що то їх ніби нема, а на ділі є ще досить скрізь. Я знав, що князь привіз із собою Марину і держав її при собі у двірці, і туга не давала мені просвітку ні вдень, ні вночі. Ніхто у дворі не знав про мою любку, ні про мої замисли, зате я вмить вислідив, де ховається дівчина, і одної ночі, коли Жигимонт поїхав на вечерю до якогось там боярина, виламав я вікно і вліз у терем. Вона страшно злякалася й хотіла підняти тривогу, та я сказав їй, хто я, і вона прийняла мене. За те, лицарю, за той прийом, за ту ніч віддав би я себе на віки вічні в рабство-неволю, в татарський ясир, у прусську тюрму, все віддав би, все... Крім помсти. Марина мліла в моїх руках, оплітала мене, мов хмелина дуба, всім своїм тілом, мов на цвіті роса, повисала у моїх уст... А ранком, коли засіріло на сході, вона вирвалася від мене та як не кинеться у плач, у ридання! Здавалося мені, що серце лопне у неї і в мене... "Не плач, Марино,— кажу їй,— я знаю, що проклята тварюка знасилувала тебе, знаю це. Мене це болить і дратує, але ти не побивайся! Я за це візьму його життя у слушний час, а ось тепер ти не горюй! Я не віночка твого бажаю, тільки кохання, обіймів та щастя".