Вони й двох тижнів не прожили, коли, ще на другий день толоки, виникла потреба купити сіль і казан для варива. Люду на торжищі було багато, особливо товклися біля мідних казанів: надто вже цінна і необхідна в господарстві річ, але ж і дорога! Вибирав казан Сивер, а вона стояла поруч. Коли ж це товста Шумиха, жона прийшлого гутника Самоти, перевалюючись з ноги на ногу мов качка та намагаючись і собі позорити на товар, не зумівши протиснутись між Сивером і Вишнею, ухопила ту за руку:
– Ану, відійти, беш-тяд-на!
Вона вимовила оте ненависне, болюче для Вишні слово з особливою насолодою: не безчадна, а саме бештядна, прямо упиваючись, насолоджуючись приниженням Вишні. Якби та була сама, вона б, за звичкою, змовчала і відійшла. Але це було сказане не лише на людях, а ще й при її мужеві, з котрим Вишня ледве тиждень прожила і їй стало невимовно соромно перед Сивером за цю свою Божу кару: сльози самі собою знову навернулися на очі – злякалася, що через таку ваду і Сивер почне нехтувати нею так само, як колись нехтував Зеленя.
Та Сивер одразу ж обернувшись до Шумихи, нависнув над нею усім своїм зростом і неголосно, але грізно прорік:
– Стули пащу! Чи лепетайло вкоротити? – і, начебто випадково, поклав руку на колодочку ножа при поясі.
У Шумихи від страху віднялися ноги і затерп у роті язик. Аж тут підскочив Самота, здоровий, мов бугай, і ухопивши Сивера за плече, зібрався відкинути його геть:
– Ти, стрижена борода! Не чіпай мою жону!
Не вийшло. Сиверова десниця умить лягла на зап'ясток Самоти, стиснула мов кліщами і гутник аж скрикнув від різкого болю: йому здалося, що й кістки тріснули. Вишня бачила, як звичний їй погляд мужа змінився на якийсь зміїний: немигаючий, холодний та безжальний. Дивлячись Самоті у вічі, Сивер мовив коротко, але вагомо:
– Не треба. Пожалкуєш.
Як не дивно, Самота одразу ж зрозумів – дійсно, краще йому відступитися: мовчки смикнув за рукав свою Шумиху і розвернувся йти.
Навколо них вже колом зібрався люд, багато людей. Сивер поклав на рамено[322] Вишні шуйцю, обвів усіх отим своїм поглядом і досить голосно сказав:
– Я прямий нащадок Кологаста, хто не знає. Це в моїй печі палає вогонь, добутий колись його рукою. Усе тут тримається на крові, що тече в моїх жилах. Хто ще хоч словом зобидить мою жону – жалкуватиме, доки й житиме.
Це було мовлено так спокійно і страшно, увесь час згадувала потім Вишня, що ніхто не сказав проти жодного слова. Вони купили казан, сіль і пішли додому.
А ще ж, Вишня цього не забувала ніколи, Сивер, як не крути, розплатившися за неї, коли розібратися, останньої жони у Коропі, золотом, навіть не сріблом, визволив її від ненависної Ізбори. Попервах їй час від часу навіть вчувався скрипучий, лайливий голос колишньої свекрухи, проте, це досить швидко минулося. Сивер на неї не кричав, нічого не наказував, взагалі не втручався у її жіночі справи, з часом вони почали навіть кілька разів на день перекидатися словами – просто так, і без діла. Певно, якби було по-іншому, якби муж їй щось наказував і за щось питав з неї, вона би так і продовжувала відчувати себе челядкою, котру передали від одного господаря до іншого. Але бути господинею – не те ж саме, що бути челядкою чи навіть невісткою при свекрусі. На господині лежить геть усе: і щоб вариво для мужа вчасно було на столі, і одяг полагоджений та випраний, і в житлі прибрано та затишно, і муж задоволений.
Сиверові за своїми турботами не було часу навіть поцікавитися чи все у неї виходить, він цілком покладався на Вишню, бо те, про що раніше доводилося дбати самому, тепер чекало на нього вже готовим. Коли толокою ставили їхню хату, вона мала нагодувати два десятки мужів і їй те вдавалося. Доки Сивер відпочивав, вона встигала полатати його стару одежину, от тільки не знала, чи він помічав те? Та як би там не було, а Вишня почала навіть отримувати задоволення і не просто від роботи, як колись, а від того, що сама вирішувала що, коли та як їй робити. Все ж таки, що б там Видута не казав, вона була ще не старою жоною і жага життя, котра до цього часу лежала десь під спудом, брала тепер своє – Вишня все більше відчувала, що життя, попри все, поволі повертається до неї і якби хтось спитав, чи й тепер вона вважає, що життя скінчилося, вона, мабуть, відповіла, що ні, не скінчилося поки що...
Житло звели, і таке, якого Вишня ще й не бачила. У новій хаті їй майже все було незвичне, окрім кліті. Вона вірила своєму мужеві, хай і був він не такий, як усі. Якщо вона і боялася чогось, то лише зимових холодів у такій незвичній хаті та ще трохи – можливого голоду, хоча Жилята і мусив по ряду дати їм усього вдосталь; у всьому іншому Вишня покладалася на свого мужа, бо, як би там не було, він лише за місяць спромігся і житло звести, і хлів, і тин навколо поставити – хіба ж порівняєш такого із Зеленею?
Щоб хоч якось бути гідною свого мужа, вона, ледь звели хату, почала шити Сиверові та собі одяг: не за горами був Перунів день і Сивер, як прямий нащадок усіх старійшин роду від Жадана аж до Кологаста, мав приймати участь у принесенні Перунові жертви, храмувати зі своїми родовичами. Якщо у нього не буде на пожертві святкового одягу – що ж тоді вона за жона?! Та й вона не могла вийти на люди у своєму дранті. Десеня наділила їй стільки полотна, що його вистачило б на десятьох і Вишня тепер вкладала в своє шитво усю душу: нехай побачать коропці, що вона не "якесь абищо", а достойна жона.
На заході пломеніло небо. Сонце майже повністю сховалося за далекими деснянськими верболозами, Сварга там набула кольору розпеченої до червоного криці, а тут, над головою Сивера, холонучи до ночі, навпаки, мала глибокий блакитний колір, що ось-ось збирався перейти невидиму межу і стати синім. Як водиться, вітер надвечір стих, з лугу вже поволі наповзала приємна вечірня прохолода і Зоря ось-ось мала вмитися першою росою. Сивер щойно вивершив біля нового двору стіжок сіна з викошеної попід сосновим узліссям отави і, спершись на вила-двійчатка, милувався вечірнім лугом. Звідси, від старого городища, з високого лівого берега Коропа той був увесь, як на долоні: перед ним синіла смуга деснянської протоки, за нею, на тлі зеленої трави, де-не-де темніли купками старезні дупласті верби, а поміж ними стояли стоги сіна; ще світліша ніж трава, нетронута скотом лепеха окреслювала заповнені водою неглибокі лугові видолинки; замість звичного на початку літа пташиного щебету тепер було чути лише ґерґотання диких гусей та насмішкувате кахкання качок із протоки; цвіркуни, готуючись до ночі, пробували свої пискляві голоси, а за спиною, з узлісся, пролунав раптом короткий пронизливий крик сокола. До жнив залишалося не так вже й багато днів.
Усі оті сумніви, що мучили його попервах, коли він тільки повернувся до рідного порога, відійшли вже кудись далеко, в небуття: в душі від тодішнього сум'яття не залишилося і сліду. Він знову, як і завжди до цього, відчував упевненість у собі, але тепер до неї щодня, саме надвечір, почало додаватися нове, до цього ще незвідане ним задоволення від зробленого власними руками за день, що закінчувався. Він стояв, милуючись лугом, смакував нове для себе відчуття, коли ж це його вухо вловило легку ходу людини, що ішла босоніж. Оглянувшись швидше за звичкою, аніж з почуття можливої небезпеки, Сивер побачив Вишню, котра була вже за кілька кроків від нього.
– Ходімо вечеряти, муже мій, – запросила вона і стала поруч.
– Зараз підемо.., – а самому не хотілося і кроку ступити: так би дивився і дивився на рідний, милий серцю луг.
Мовчки вони постояли ще якийсь час; Вечорниця прийняла вже від Дажбога його баских коней і замикала небесну браму: сутінки підбиралися з лісу, що темнів за півсотні сажнів позаду, їхня просинь владно кутала усе довкола, готуючи світ до нічної темряви. Сиверові чомусь ну аж ніяк не хотілося йти до своєї хоромини: він спочатку притулився спиною до стіжка, а потім і зовсім сповз униз, сів під ним. Зачудований, він не зважав на Вишню і на те, що вона почувалася зараз ніяково та була вкрай спантеличеною його небажанням іти до господи.
Нарешті, не розуміючи, що ж їй робити далі, жінка обережно присіла поряд і стривоженим голосом тихо спитала:
– Тобі не до вподоби вечеря моя?
Сивер навіть не одразу голову повернув до неї:
– Га?
– Тобі... вечеря моя не подобається? – ще тихіше запитала Вишня.
– Я оце саме тут, – замість відповіді показав він рукою на піщаний плес протоки, – переплив колись разом з конем і подався в чужий світ. А зимою перед тим, на Різдво Божича, звідти, – ткнув великим пальцем десниці собі за спину, – дивився отак само на цей луг і на душі у мене так зимно було... Нині ж – тихо та радісно. Посидимо...
– Посидимо, – полегшено зітхнула Вишня. – Посидимо, муже мій! – а сама тихенько, мов кішка, притулилася до Сивера і вперше за злюб поклала свою голову на тверде його рамено. Вони мовчки сиділи під стіжком, з-за котрого підкрадалася до них безмісячна поки що темрява, і думки у Сиверовій голові попливли уже в інший бік.
... Відтоді, як Шамро їх супружив, ішов шостий тиждень. Сивер ще ніяк не міг звикнути до свого подружжя. І ось зараз, відчуваючи на своєму рамені тепло її дотику, згадалося йому перше своє відчуття, коли стояли вони перед Шамром, а той перев'язував їхні руки в ліктях вишитим убрусом, згадалося, як подумки докоряв він Видуті за нав'язаний вибір жони. А затим була та лазня і похіть обох, спрагу котрої вони заледве втамували, але потім (Сивер так і не зрозумів, чому), як він не старався на одрі, як не вкладав усю свою силу – так і не зміг домогтися від Вишні хоч чогось, схожого на те, що було в лазні: від його вогню вона не займалася, як не займається мокре дерево, скільки його не підпалюй.
Якось сиділи вони з Рикушем пізно ввечері, після толоки, на валу під стіною старого городища і той спитав у Сивера про молоду жону. Він лише рукою махнув, мовляв – ніяк.
– Затовкли її у Видути, – помовчавши, озвався нарешті Рикуш: – була вона спочатку дівка, як дівка...