мпатії автора виразні...
Микитчук уже почав рубати рукою.
— Розберем, що це за тип і чи є це справді позитивний тип. Ми знаємо революціонерів — виходців із буржуазної кляси, які активно ввімкнулися в клясову боротьбу, ішли в народні маси, творили нове життя. В творові ж ні слова не сказано про маси трудящих, а героїня нічого кращого не придумала, як наживатися на народньому лихові, разом із солдатами грабувати...
Борис люто поглядав уже на всіх.
— Мало того, — розійшовся він. — Автор намагається надати цьому мародерству благородного характеру, психологічно вмотивувати її вчинок, нащось приплутує сюди давно віджилу, несучасну нам, філософію стоїцизму. Вийшло Винниченківське "психоложество", нікому непотрібна психологічна длубанина. Це в той час, коли наша революційна доба така багата на теми соціялістичного будівництва.
І безжалісно Борис провадив далі:
— Виникає загрозливе для автора питання: чим пояснити цей його відхід від сучасности? Чи автор незгодний з нею, заперечує її? Чи він не може піднятися до рівня велетенських завдань жовтневої революції? Може автор хоче відтягнути цим твором увагу читача від центральних питань відбудовчого періоду, прикрити своє справжнє ставлення?
Тут усі чомусь заворушилися, голова смикнув Микитчука за рукав.
— Кінчайте!
Тарасові мов громи сипалися на голову. Він не знав, куди подіти свої очі — від сорому, що так написав. Та й як же це так? Чому ніхто не скаже про основну ідею — осуд зажерливости й любови до багатства, що поділили все людство на багатих і бідних? Що породили клясову боротьбу.
Чому вони говорять про дрібниці, а ніхто не каже про основне?
Він би сам про це сказав, але йому слово дадуть аж наприкінці.
Ні, рішучо нікому не подобалось його оповідання. Одні закидали естетизування — ^переливи шовків і самоцвітів*... Другі — занепадництво. Треті вважали за велику ваду ^рафіновані інтелігентські ремінісценції*.
Нарешті, слово взяв Липовецький. Слово його підводило рису під дебатами.
— Я рішучо не згоден з товаришем Микитчуком, — почав він, вимовляючи "нез'оден". — Я абсолютно нічого ворожого не бачу в оповіданні товариша Сарґоли. І товариш Микитчук зовсім недоречно присвоїв собі невластиві йому функції. Не забувайте, що ми всі тут учимося...
Тарасові відлягло трохи від серця. Він у цю хвилину навіть простив Липовецькому звичку закладати великі пальці рук за пройми жилетки й так ходити по кімнаті.
— Так само безпідставне є порівняння з Винниченком, — блиснув при повороті окулярами Липовецький. — Забагато чести для товариша Сарґоли, нам ще треба навчитися так писати.
Довга пауза.
— Але ніхто з товаришів чомусь не сказав про те, Що основна, — підкреслив він, — основна ідея твору є хибна, її треба нам викрити й зразу ж дати рішучу відсіч.
Липовецький передихнув знову:
— До чого закликає нас автор? Ясно, до зниження життьового рівня потреб. Це в корені хибно. Навпаки, ми, пролетаріят, хочемо жити в палацах з рожевого мармуру, хочемо жити з комфортом і красиво, користуватися всіма благами цивілізації, відмовлення від цього не є наша ідея. Автор роиить ведмежу послугу пролетаріятові, видобуваючи звідкілясь ідеї Ш-го століття до нашої ери у ХХ-му столітті. В робітничо-селянській державі єдина всевичер-пуюча, єдина всеохоплююча філософія — теорія Маркса-Енгельса... Взагалі, я б радив товаришам не братися за те, про що ми чули п'яте через десяте, і краще вивчати діялек-тичний матеріялізм, марксизм, твори Леніна. Липовецький знову передихнув.
— Трохи осторонь стоїть ідея переродження буржуазної панночки із заскоками — на пролетарську студентку. Деяку рацію мав товариш Танцюра. Я ж тільки додам, що це також хибна ідея й навіть шкідлива. Переродження не може бути, клясова суть супроводжує людину до самої могили. Такі ідеї можуть тільки присипляти нашу пильність...
Липовецький ще там щось говорив, заклавши за пройми жилета руки. Тарас уже не мав снаги слухати.
Отже, його твір весь складений із хиб, ворожих тенденцій, весь, — якась суцільна болячка!
X.
Виходив Тарас звідти із потолоченою душею. Так на городі після полоття валяється купами зілля. Воно сохне на сонці, викинуте безжально з землі.
Чи слід читати їм те, що тобі дороге? Потопчуть, розшматують, умертвлять...
Це було навіть не розчарування. Це була гірка, ятруча досада, що заповзає в усі кутки й наповнює огидою до життя.
Він нічого не пам'ятав докладно, що говорили. Якісь уривки вискакували — образливі, несправедливі, нечесні, їм аби тільки трохи вища індивідуальність за рівень їх задрипанського стандартного ідеалу, як уже й клясово ворожий елемент. Ну, а яка ж клясова суть супроводжує Липовецького? "Ми, пролетаріят..."
Хоч Тарас був і надалі членом "Плугу", він душею ним уже не був.
Хай не буде він письменником — письменство така чудесна бездонна криниця, що на весь вік вистачить людині з неї черпати. І чи не краще читати чужі хороші твори, ніж бачити свої убогі, — такі, як вони хочуть?
Ця пристрасть до літератури, замість викорінювання такими вівісекціями, які мав він у "Плузі", закорінялася в Тарасові все глибше й глибше.
Був десь далеко полум'яний Хвильовий, трубадур психологічної Европи, провісник азіятського ренесансу, але він був далеко.
Тут же був другий учитель, Микола Костевич.
Тарас, звісно, належав до численних поклонників Миколи Костевича, бігав на його лекції на своєму й не своєму курсі, — слухати його блискучі, обточені шедеври промовницького мистецтва з могутньою ерудицією. Так знати й так любити світове, своє, старе письменство, як він! Володіти таким чудесним даром показування літературних явищ у всій їх опуклості й красі!..
Ось кому довірив би свої невизнані писання Тарас Правда, він тепер у останній рік навчання в інституті багато вчиться. Він хватає цю запізнену можливість учитися й старається надолужити те, що змарнував у перші роки безпритульного, голодного, анемічного існування в місті.
Він би й ще вчився, та ба! Інститутська машина випихала їх, набирала в свій шлунок нових, щоб за яких два-три роки так-сяк переварити.
Вчитися! Так закінчує щодня й Микола Костевич. Духовий зір Tanaca все частіше й частіше обертається до цього вчителя й тонкого знавця, закоханого в літературі, як і Тапас
Не раз хотів він із ним поговорити.
XI.
Одного разу після лекції Тарас підійшов до Миколи Костевича. Коли Борис насмілився виступати ще в минулому році проти нього, ще з необсохлим молоком на губах, — в нього ж слухаючи лекції, — то чому Тарасові не спробувати поговорити? Пам'ятає Тарас, Микола Костевич після диспуту, де поклав свого учня на обидві лопатки, на другий день зустрівши, перший вклонився йому низенько, ще й капелюха зняв, підкреслюючи свою аристократичну елеґантну вдачу.
Микола Костевич, стоючи на катедрі й збираючись ступити ногою з неї, чекав, що скаже студент. Чи підписати матрикула? Чи записати його в семінар? Чи має запитати щось із сьогоднішньої теми? Цікавиться бібліографією?
— Ви, здається, належите до " Плугу "? — навіть почав розпитувати він, весь — доброзичливість, весь — послужливість.
Він так добре їх усіх пам'ятає?
Але в Тараса була інша справа. Він, бліднучи й пломеніючи, подав синенького зошита й сказав:
— Товаришу професоре, я хотів просити вас... Прочитайте моє оповідання...
У Миколи Костевича обличчя відразу витяглось. Він навіть відгородився руками:
— Ні, звільніть... Я принципово не беру до рук ваших дохлих цуценят!..
Тарас онімів, розгубився, не зразу збагнувши, що сказав Микола Костевич. У другу хвилину кров ударила йому в лице, він круто повернувся і навіть не сказав чогось на зразок "вибачайте", чи там "на все добре", — вибіг із авди-торії.
І довго-довго, багато років, носив він у серці жаль на свого професора. Не мав професор права звисока висміювати неуків із низів, непідготовлених до літературного ремесла, коли сам не кивнув і пальцем, щоб кого з них підбадьорити. Де ж мали взятися подібні до нього олімпійці, так зразу з неба впасти?
Адже те, чого вимагав професор, можна придбати тільки з дитинства, живучи у висококультурній родині.
Одних душа його не приймає, другі звисока відпихають. А з ким же йти йому?
Мусить сам.
Кінець другої книги
ДІТИ
ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ
РОМАН У 4-ох КНИГАХ
КНИГА ТРЕТЯ
РОЗП'ЯТЕ СЕЛО
1. В НИЗИНАХ НЕВІДОМОСТИ
І.
Поглядаючи собі під ноги на зелену, м'яку траву, на блакитне безхмарно-чисте небо, Тарас ішов навпростець через глибоку прадавню балку.
Почував себе чудово загубленим у неозорній невідомості. В глибокі низини цієї невідомости, — і сюди, — доходили інколи проміння чужої слави. Тарас передплачував журнали, там миготіли знайомі прізвища, колись дуже близькі, тепер безмірно далекі.
Тепер він — учитель сільськогосподарської школи, що міститься в Розумниці, в маєтку лікаря, Хрисанфа Дем-ницького. Революція вигнала старого з маєтку на самому початку. Будинки довго пустували й розвалювалися, аж там недавно закладено середню сільськогосподарську школу.
Розумниця, що вже мала чотириклясову школу, двоповерхову лікарню, та ще тепер і середню школу, Розумниця з парком, ставком і широченними вигонами, почала виглядати краще, ніж Дрижиполе. В газетах навіть почали з'являтися нариси про культурне обличчя нашого села, зроджене революцією, — от, Розумниця! — про первістки знищення різниці між містом і селом. . .
Ці нариси, власне, й привабили Тараса перевестися ближче до рідного дому. По двох роках вчителювання на Запоріжжі, він оце зо два тижні, як освоюється в цьому місці.
Сьогодні Тарас іде до Марійки побачитися із Серафимом Кармалітою, давнім приятелем. Вже тепер відлетіло з минулим студентське назвисько. Не було Карла Моора, був учитель марієцької семилітки, Серафим Антонович Кар-маліта.
Не було й сліду тих довгих "карло-моорівських" патлів і наче разом із ними Серафим Кармаліта зняв із себе романтичний образ шіллерівського героя. Серафим немало здивував Тараса.
— Що ти тут робиш? Де живеш? — питався Тарас, коли вони так несподівано зустрілися в Дрижиполі.
— Хай живе великий Кампанелла, — — відповів на це Серафим.
Кампанелла? Невже ж вони й досі на лекціях основного курсу ІНО?
— А чому не Спіноза? — навмання запитав тоді Тарас.
— Які тут жарти? Невже ти й досі не чув про комуну "Вперед"? Я, розуміється, хотів назвати її "Геліос", або хоч "Сонце", — засипав він Тараса, — але Дуб'яга не погодився. Ві