Певно, знову якусь дівку запопав. Ігі! В мене молода жінка, а й то залишилась в Ошм'яні, а я тут. Війна більше ялася мужеві, ніж баба. Та ось у мене через таких бабів нема війська. Коби я так спустився на своїх велебних бояр та князів, чорта зібрав би, а не військо. Ігі, ігі та ще раз ігі! Хіба скоморохів поведу, чи як? Тьфу!.. На щастя, і молдавські воєводичі, і татари, і орден за мною...
Тут він замовк, бо помітив, що говорить забагато. Попив вина і звернувся до Андрійка.
— Ти сам бачив, хлопче, що в мене війська нема, але я другим способом зумію схилити поляків відступити від облоги. А поки вони вдруге зберуться на рать, то з трьох боків нападуть на них вороги... Поляки почнуть проганяти татар, молдаван, німців, а ми за той час позбираємося і викинемо їх і з Волині, і з Холмщини, і з Поділля, відберемо. усі наші волості: Львів, Перемишль, а навіть Ряшів. Але поки що годі...
Глумливий усміх блукав по устах князя Семена. Помітив це Андрійко, і здалося йому, що Гольшанський глумиться з нього: "Бачиш, мовляв, я знаю, що ти гадаєш, та, проте, не ти, а я держу душу князя у моїй жмені!"
— Милостивий князю! — заговорив Андрійко раптом, почервонівши мов вогонь.— Дозволь і мені сказати слово!
— Ну?
— У нас у замку всього четверо бояр, а дві тисячі мужиків...
— Я ж посилав вам бояр,— перервав князь,— але вони, як пише Юрша, не хотіли повинуватися і пішли собі. Вони так само неслухняні, як і тут.
— Саме про це я й говорю, ваша милість! — відповів Андрійко.— Наші мужики виконують накази без заперечень і несуть воєнну службу нарівні з боярством або й ще краще...
— За це поселю їх на Київщині на боярських службах! — заявив великодушно Свидригайло.— А ти розкажи мені дещо про облогу!
Андрійко вклонився і почав розказувати, що бачив і пережив, а вкінці спитав, наче витягаючи висновок з свого опису.
— Чому ж, ваша милість, не 'звелите зібрати у великих землях своєї могутньої держави так з двадцять тисяч таких ратників? Татари, молдавани, поляки нищать села й хутори, а так ратники одним махом викинули б ворогів під Краків, та й ні татари, ні молдавани не ссали б нашої крові...
— Пусте балакання! — втрутився князь Семен.— Тут були вже такі, що бажали підняти на шляхту увесь народ, та опісля вони перш усього повернулися б проти нас, природжених своїх панів, і не князювати нам тоді на землі наших батьків! Вельми мудро вчинив його милість великий князь, що заборонив смердам хапатися за зброю. Боярин Юрша...
Андрійко застерігся:
— Я за себе говорю, не за воєводу!
Князь Семен усміхнувся солодко.
— Ах, як так, то й мені не дивно, що по твоїй голівці ходять усілякі лицарські замисли, як ось у блаженної пам'яті боярина Миколи з Рудників. Гарні це замисли, висока ціль. Свобода всіх людей, це євангельська мрія, та що ж! Ні небіжчик, ні ти, хоробрий молодче, не знаєте світу з його поганню, злобою, брехнею. Вчорашні приятелі стають раптом ворогами і мечем, яким під твоїм проводом вибороли вчора перемогу над ворогом, нині відрубають голову тобі. Невдячна є песя хамська кров. Пам'ятай це і не зводь благородної та лицарської душі великого князя фальшивими картинами неіснуючої величі!
"Це чорт перегороджує дорогу ангелам до душі!" — думав Андрійко, і страшна лють вхопила його за горло. Він поблід як стіна і ледве по хвилі здобувся на відповідь.
— Не я зводжу його величність, великого князя Литви й Русі! — відповів удавано спокійним голосом.— Не я! Не зводжу його, бо він на те зарозумний, і сам знає, що прив'язує вас усіх до його особи. Не любов, не вірність, а жадоба значення, впливу, землі, грошей...
Навіть роблено стриманий князь Семен схопився з лави, а на чолі Свидригайла почала набігати жила гніву.
— ...Вам треба, щоб він залежав від вас, і тільки від вас, так як Янові із Сенна та Вікентієві Шамотульському хочеться взяти в магнатські руки Ягайла і здавити боярство та народ. Але й моя молодеча голова зрозуміла, що князі — це неначе весняні криги на воді, що ніби вкривають воду, а перейти по них годі! Бо вони раз туди, раз сюди, куди їх поверне княжа гордість чи користолюбство. Тільки народ, простий народ, дає опору великому князеві!..
— То ти волів би, хлопче, щоб великий князь залежав від хлопа, ніж від рівного йому князя? — спитав глумливо Гольшанський, вдаючи, наче все те його вельми бавить.
Але ось Свидригайло простяг руку.
— Розумієш, хлопче, статистику, це правда, але забуваєш про одно і не знаєш другого...
Устав з крісла.
— Забуваєш, що небіжчик, боярин Микола, дістав від мене заборону бунтувати хлопство. Невже ж ти гадаєш, що я нині зроблю те, чого не бажав зробити вчора? А не знаєш про те, що між королем і мною є вже мирний договір?..
Андрійкові потемніло в очах.
— Що за злодій напорушив вашу великокняжу милість на таке безглуздя?! — закричав не своїм голосом Андрійко, підіймаючи руки, наче закликав грім на прокляту голову злого дорадника.
А Свидригайло посинів. Здавалося, що дрижача від гніву рука вхопить важкий срібний дзбанок з вином і розчерепить голову молодця. Але через хвилину тяжкої душної мовчанки князь сів знову.
— Я тобі був винен життя, хлопче,— сказав він,— тепер ось я розплатився з тобою, а той самий чоловік є нам свідком. Віднині ти мій боярин, а я твій князь!.. Пам'ятай це! Пам'ятай це і не забувай! Ти питав мене раніше, і я відповів тобі, бо ти був мій друг. Тепер ти обидив мене, я прощаю тобі, але кажу тобі й наказую: іди геть від мене! Не ти є моїм суддею!
— Князю! батьку! — заволав крізь сльози, ставши навколішки, Андрійко.
— Геть! — гукнув Свидригайло.
Прожогом кинувся молодець до дверей, скочив на коня і за хвилину їхав пралісом по дорозі, яка вела в Овруцьк.
XXV
Геть! Коротке, маленьке слівце кинув йому великий князь, наче штовхнувши ногою собаку, який лизався та скавулів біля його колін. Геть!.. Страшна сила у цьому слові! Вона прогнала його з близькості до володаря, вона нагородила його за вірну службу народові, вона й розтяла всі вузли, які в'язали народ, князя і його. Наче хто продер занавіску, яка закривала собою святу ікону, і виявилося, що це тільки олійною фарбою помазана дошка...
Наче привиди, мелькали по боках дороги велетенські дерева. Ошалілий від болю кінь, прищуливши вуха, рвав щосили вперед, витягнувшись, як струна. Давно злетіла шапка з голови Андрійка і повисла на мотузку, а вітер звівав ясні кучері з розпаленого чола. Зуби молодця стискалися, наче від болю, а в його голові шаліла буря.
"Злодій, злодій! — кричало щось у глибині.— Зрадник, поганець! Хай кров та сльози замучених тисяч упадуть прокльоном на тебе, на твій рід до десятого коліна! Хай поб'є свята земля твою прокляту голову, щоб ти до суду-віку не знайшов миру ні на цьому, ні на тому світі... Хай твої кості на віки вічні валяються по землі, як кості Каїна!.. Згинув батько, згинув у страшних муках боярин Микола, стільки крові, святої, рідної крові оросило сірі стіни Луцька та цю, вже стільки разів перепоєну ріками крові галицьку землю, і навіщо? На те, щоб проміняти цю освячену землю, цей многострадальний народ за згоду і злагоду з найтяжчим ворогом саме тієї землі й саме того народу! Горе! Мова не знайде слова на те, груди не знайдуть віддиху це слово висловити. Темніє в очах від дикої злоби, люті, шаленості..." ,
— Стій! Чому я його не вбив? — крикнув голосно Андрійко і спинив коня.— Вбивав я шляхтичів, перевертнів, чужинців, заливав кров'ю грабіжниківнаїзників на волинські та подільські села, не боявся ні смерті, ні ран, ні жорстокостей... Чому я його не вбив?
Темніло. Кривава заграва заливала обрій вгорі, а знизу стелилися синяві тіні. Мрячні опари підіймалися з вогкого лісу й обсновували його великанів, наче серпанком. Праліс вкладався до сну. Кінь Андрійка важко стогнав від дикої їзди по вибоях та піщаних або болотистих стежках. Він оглядався раз у раз на вершника, який тимчасом несвідомо знайшов рукою шапку та наклав її на голову, але сам сидів непорушно в сідлі і дивився на кривавою загравою залитий шлях та на сині тіні.
"Чому я його не вбив? — питав себе Андрійко.— Гей, помстився б я одним ударом над усім лихом, над усякою поганню, зрадою, за смерть тисяч, за сльози мільйонів, а все те одним ударом, одним маленьким струменем густої, чорної крові пияка... Так! Не треба було розпинатися за ним, коли отрута Заремби мала усунути цього шкідника із світу. Не треба було обвинувачувати ляхів! Вони краще б послужили були справі руського народу одною чаркою смертельника, ніж він усім життям. Його життя! Змарноване, нещасне життя! Навіщо відрікався він усього, що надило його товаришів, навіщо тинявся по світу, збирав синці та рани, мордував людей? Для слави й наживи пияка, а ще до того й ворога, ворога народу, за яким побивався він, якому віддав усе майбутнє, уві квіти молодості. Він не старий ще, молодий, мало не дитина, та душа його отруєна зневірою, злобою, жадобою помсти, мов отровницею. Цвіт його молодості — це цвіт, який росте на гробі, на багні, на стервищі. Він виріс із гнилі-погані, а його плоди є отруйні".
"Гей, чи добре це для тебе, сину, що так глибоко увійшов ти в суть великодержавних затій нашого часу?" — сумнівався дядько, і сумнів цей оправданий. Брехня, самолюбство, злоба вбили його душу, подерли, розірвали на ганчірки його довір'я до бога, світу, людей та віру у власні сили, вчинили неподатливими на чар любовних мрій та почувань, бо навчили і поза красою та любим усміхом бачити розрахунок, злобу та брехню. Ах!".
Андрійко збудився. Це кінь, стомлений, знесилений та знуджений довгим стоянням, щипнув його зубами за коліно.
— Ах, правда, ти стомився, друже! — сказав Андрійко вголос і зіскочив з коня. Аж тепер побачив, що з подертих острогами боків тварини стікає кров. Жаль до невинної тварини пройняв його серце. Він пестив рукою теплі ніздрі та маленьку голівку коня, пригорнув Ті до свого лиця і раптом заплакав...
Йому було ж усього дев'ятнадцять років...
Довго не міг заспокоїтися, аж нарешті опанував собою. Розсідлав коня, напоїв його в найближчому струмочку, яких безліч пропливало через праліс, і прив'язав коневі до голови торбу з вівсом. Сам швидко назбирав сухих гілляк, яких цілі стоси валялися під деревом, і незабаром веселий вогонь палахкотів при дорозі.