Оскільки ж Бог наш є уособлення добра, то і діяти треба тільки добром.
– Зла в цій нетерпимості до паганства нема. Забуваєш ти, Авдію, що Давид рече. "Прийдіть, діти, послухайте мене, я страху вас Господнього навчу". То вчи!
– Лише любов здатна зродити в душі людини, хай навіть і язичника попервах, довіру, а затим і віру вже. Ось попрошу я посадника за щось таке покарати людину, котра в Христа ще душею не ввірувала, – і де тут користь буде? Кара та лише назавжди відштовхне її від істинного Бога. Зате я перед посадником в боргу лишуся – якось та й залежатиму від нього.
– То ти і покуту не накладаєш на невігласів?
– Тільки тоді, Ваше преосвященство, як відчую, що людина сама розкаюється в зробленому. Без каяття покута не душу зцілятиме, а злість і спротив у ній рождатиме. Словом Божим намагаюся в серце їхнє увійти. У відступі ж від віри вбачаю ніщо інше, як потурання Боже.
Порфирій не стримався:
– Ти думаєш, що речеш?! Бог не може попускати зло паганства!
– Я стільки думав над цим, Ваше пресвященство... Хіба ж не з попущення Божого потрапив я до язичників? Тать на тім гостинці, коли б хоч на палець правіше сокирою вдарив, убив би мене, але ж відвів Господь руку його. І хіба не він наслав о тій порі волхва, щоб життя мені врятував? Я більше року прожив серед язичників – хіба не з волі Провидіння? Мені здавалось попервах, що то був даремно згаяний час, а вийшло навпаки – тільки з примусу посадника ходили би хороборці до церкви, коли не взнав би я життя їхнього, тягот і нужди, потреб та звичаїв. Тож коли хтось із прихожан моїх і скоїть гріх паганства, те не від зневіри його станеться, а від нужди лише. Гріх той дрібний, наче молоде зіллячко на городі після дощу: виполюється легко. В малої людини і гріх малий; великий же – в того, хто сам сильний та великий. Коли Всемилостивий Господь наш навчає пробачати гріхи винуватцям, то як же мені карати когось замість пробачення, Ваше преосвященство?
Порфирій дещо пом'якнув. Коли б хто в єпархії схотів одним словом про свого єпископа зректи, то найперше неодмінно згадав би його доброту.
– Вірю в щирість слів твоїх, Авдію. Вірю, що мовиш їх в переконанні, а не задля виправдання. Втім думки твої щодо попущення Божого вельми сумнівні для мене. Ще Кирило Александрійський[484] зазначав, що безумством було би вважати, нібито Господь, знаючи, як Зиждитель світу, його прийдешнє, стане чинити щось на шкоду творінню своєму – людям.
– Як би міг я це заперечувати, Ваше преосвященство? Тому й речу, що зла великого, непоправного в паганстві пастви моєї нема: суть діти вони нетямущі, відтак і попускає Господь їм малість гріха того – аби прийшли врешті до Втішителя свого й не покидали більше.
І з сумом зізнався:
– Одне не можу пояснити собі...
– Що, сину мій?
– Як стерпів Всевишній ту наругу, що латинські єретики в Агіа Софії чинили?! Адже прямо в святому храмі, перед ликами Пантократора і Богородиці слуг Божих убивали, поряд з омфалосом наругу над святинями чинили, плащаницю закривавленими руками брали...
Авдія від хвилювання почало трусити; він замовк, аби оволодіти собою і єпископ, бачивши стан його, терпляче чекав.
– ... Чому Всемогутній Господь дозволив нечестивим єретикам таку наругу над собою вчинити, Ваше преосвященство? Що це, коли не попущення з наперед відомим умислом, якого нам, смертним, можливо й не осягнути ніколи, втім хіба ж не потурання злу? Або ось іще: Отці церкви вчать, що зла немає, що воно поза Богом, в небутті; то невже ж тоді в Агіа Софії, коли чинилось там вселенське зло, не був присутнім Господь? Хіба міг Він покинути Око всесвіту, Пуп землі, відступити перед злом, полишити головний храм свій?! Як оце усе вмістити в голові мені, Ваше преосвященство?
Порфирій спохмурнів і Авдій, помітивши це, поспішив виправдатись:
– Не подумайте, Ваше преосвященство, що не пам'ятаю про послання апостола Іоанна – "весь світ лежить у владі зла", та тільки ж це прямий шлях до маніхейської єресі, поділу світу на Добро та Зло.
– Коли б сказав мені це інший хтось, а не ти, я би не був подивований... Але ж ти, Авдію, з малих літ премудрості навчався й не де-небудь – в самому Царгороді. Ось бідкаєшся, що бачив святотаство, свідком хули на Бога був. А уяви, що довелось тобі при розп'ятті Христа бути – що би тоді сказав? Та тільки ж тим добровільним приниженням Бог-отець світові свою всемогутність довів, бо Сина свого на людське розп'яття віддавши, Воскресіння Його нам явив! А хіба можна хоч якось співставити те, що ти бачив з розп'яттям Христа?!
Зло таким чином віру твою, сину мій, випробовує. Тож хай розум над серцем владу не бере, бо він від сатани, а душа від Бога! Тобі хотілося б, аби Всевишній зло тут же покарав. А чи помислив ти, що Він тоді мав би весь світ наш знищити – стільки зла в ньому щомиті коїться! Те, що ти мені оце сказав, я би назвав богопротивним гомоцентризмом: ти уявив, що твоє сум'яття однієї людини є найважливішим у всьому світі. Бажання твоє ніби від вередливої дитини: щоб Господь був Всемогутнім, проте чинив по твоєму розумінню. Але ж тоді ти себе над Господом ставиш, Авдію. Бог Всемогутній і ми в його владі, через те і ймення Йому – Господь! Ми і в світ цей приходимо, аби пізнати зло, бо тільки тому відкриється дорога в Едем, хто зречеться його сповна.
Стільки літ пройшло, а розмова та лишилась в пам'яті й спливла нині з її глибин такою свіжою, ніби на минулому тижні сталася. Замолоду, доки весь огром завченого лежить у твоїй пам'яті окремими пластами, як ото смуги заліза, з котрих коваль ще тільки міриться кувати меча, ти ще не здатен свої знання повною мірою перетворити на зброю. Хіба ж він тоді менше знав, ніж Порфирій? Та єпископ знаним володів бездоганно: його пласти давно, ніби під молотом вмілого коваля, змішалися, сплелись, зварились поміж собою в нездоланний хоролуг[485]. Тож присоромлений Авдій той урок у всих подробицях запам'ятав до скону, дотепер, дарма, що більш, як чверть століття минуло, десять тисяч світанків, як не більше, стрів, ідучи до храму свого, аби правити службу Божу серед людей: добрих і злих, серцем чистих і помічених гріхом...
Траплялося всяке. Часом готовий був у безнадії опустити руки, коли довідувався про содомітський перелюб між братом та сестрою чи між свекром і невісткою, або про ще від давніх еллінів[486] відомий гріх скотолозтва – якого тільки зла не плодить в світі сатана... Пересилюючи відразу, вів з грішними довгі розмови, накладав покуту – чинив перепону злу, як міг. Траплялось допомагало, траплялось, що ні. Найбільше вразила смерть купецької доньки, що наклала на себе руки, бо полюбила сина вбогого шевця, отець же дав згоду багатим сватам з Новгорода: вельми красна собою була унотька та пішла всупереч волі родителів і втопилась, кинувшись у воду прямо під городськими стінами. Відлучив отця з невтішною матір'ю від причастя, сплатили вони й виру[487] в княжу казну[488], тільки ж хіба помогло те загубленій навіки юній душі? Чи шевцевому сину, котрий від горя збожеволів?
Часом сам собі здавався греблею, загатою поперек потоку зла. А часом – решетом, котрим, як не старайся, моря не вичерпаєш; проходить зло крізь тебе, водою сочиться між пальців, а ти безпорадно намагаєшся з дірявої лодії повсякденного буття своєї парафії черпати його пригорщами, аби та лодія, злом переповнена, каменем на дно не пішла. Ще й мусив боротися з відчаєм, що роз'їдає душу, наче іржа залізо і полишає тебе сили протистояти злу.
Що там про людські гріхи, з біблійних часів відомі, казати, коли за весь час своєї служби в Хороборі навіть паганські звичаї не зміг викорінити, як не старався. Живе собі город тихим, здавалося б, розміреним життям, парафіяни в неділю до церкви йдуть, сповідуються й причащаються – все так любо, так чинно... А потім ніби пошесть якась налетить, мор у повітрі звідкись візьметься і – страшно дивитись! – то по весні голий уноша на коні полями їздить, то, забувши про церкву, цілу седмицю весь город русалії кличе, пожертви їм коло води творить, в бубни б'є, гуде на гуслях і в сопелі дме, скаче, в долоні плеще і водою бризкає на всі боки... А коли вже купальська ніч прийде! Тоді гріх блуду розливається навсибіч, наче Десна у повінь і немає в світі сили, здатної тому запобігти.
Коли княжим посадником став Жирослав Мироніжич, Авдій наважився попросити в нього допомоги, аби силою змусити простолюд припинити богопротивні русалії та прийти до церкви, бо цей не здавався пресвітерові користолюбцем. Та боярин Жирослав з таким подивом на нього глянув, наче отець Авдій бозна що йому сказав.
– Як же се?! Скільки на світі живу, отче, стільки й моління сії бачу. Й за отця мого так було, і за діда з прадідом. Земля наша на тім стоїть: без дощу погинемо всі. Ось дощі підуть і будуть люде в церкві – аякже!
Та хіба ж він потреби в дощі не розумів?! Це ж він заклав у Хороборі перший сад, замовляв у купців насіння всяке і навчав парафіян городництву. Коли починалась посуха, хресні ходи вчиняв і бачив, що те городянам до вподоби: всяк, хто міг, долучався до них. І так радів, коли за тим ішов дощ! Дивіться, люде, ось Чия сила – Христа, і аж ніяк не тих ваших ідолів.
А потім минав час, наставала чергова весна, і все повторювалося знов, наче й не було ніколи хрещення цієї землі: язичницький Великдень, високі великодні хліби з викладеними на їхніх маківках рівнораменними хрестами або вертутами[489]– паганськими знаками на славу Дажбогові, сонячному божеству, і спільні багатолюдні пожертви на могилах предків на дев'ятий день по їхньому Великодню. Ніщо не помагало: ні пояснення, ні вмовляння – лише вчувався у спільному мовчанні хороборців глухий спротив. Коли навіть княжий посадник не хотів нічого розуміти й замість підтримки пресвітера бурчав, як завжди: " Як же се?! Й за отця мого так було, і за діда з прадідом.