Налякана звірина від білки до тура поспішала забитись якомога далі в нетрі, аби лиш не чути поклику смерті від настрашнішого з хижаків – людини.
Будай з Новаком довгенько протинялися пущею в пошуках чергового підходящого дерева: траплялись то сухостійні, то з кривим стовбуром чи з великими розвилками вгорі, або ще гірше – з дуплом. Коли вибираєш дерево, яке мусить послужити тобі чи твоїм родовичам, мусиш пильно його оглянути: все незвичайне, не таке, як у інших дерев може піти на шкоду, а не на користь зиждителям. Нарешті знайшовся дуб: високий, стрункий і товщини такої, як треба – три відруби можна взяти, не менше.
Новак вправно його підсік, але чи то сокира підтупилася, чи стомлена вже рука теслі підвела – дерево пішло трохи вбік, падаючи, зачепило віттям сусідню березу, ще більше змінило напрямок свого падіння, через що повалилося прямо на густий підлісок, а комель його при ударі стовбура об землю несподівано хильнувся вбік та ледь не зачепив Будая. Обидва лайнулися про себе, аби вголос не згадувати в лісі нечистої сили та й по всьому. А далі, розмітивши аршином стовбур поваленого красеня на відруби, знову взялися за сокири.
Новак уже зібрався робити останній відруб при самій вершині й заходився для того розчищати гущавину підліска, аби мати змогу як слід розмахнутися сокирою, коли ж це з-під чималої купи опалого листя, придавленої гілками вершини дуба, щось забурчало, купа заворушилась, а потім прямо перед очима здивованого теслі постало буре пелехате чудовисько й ревонуло на весь, здається, ліс. Від несподіванки Новак отетерів і якусь мить стояв з відкритим у німому крикові ротом не вірячи очам своїм: ведмідь це перед ним, Лісовик чи сам Велес?! Клишоногий між тим уже звівся поміж дубовим гіллям на задні лапи й тягнувся до Новака, загрібаючи в повітрі передніми. Один помах його шуйці таки зірвав шапку застуканого зненацька теслі, що ледве встиг трохи відсахнутися. Небезпека привела Новака до тями – він рвонув убік, але перечепився об стовбур і полетів мордою в сніг.
Був би він сам – там би його життя й увірвалося. Та Будай не дав згинути подругові. Підхопивши з землі щойно зрубану ним осичину, штурхонув ведмедя прямо в роззявлену пащу й тим самим дав Новакові час, аби підвестися й відскочити на безпечну відстань. Тепер вони вже вдвох стояли з сокирами проти звіра, до них бігли, зачувши рев ведмедя, інші родовичі й пелехатий не витримав – розвернувся та підтюпцем покинув поле битви, немов розчинившися в гущавині.
– Де він узявся?! – дивувався Будай.
– Барліг влаштував собі під тою купою листя... – відхекувався Новак, мнучи в руках розідрану ведмежими кігтями шапку.
– Отут? – не йняв віри Будай: – На рівному ж місці...
– Ведмеді, вони як і люди, – зауважив Кошуля, що вважався в Коропі неабияким ловцем, – один десь під корчем такий барліг вириє – чисто тобі нора! А є лежні: ото лісом протиняється до останнього, а потім нагребе купу листя, як сей ось, та так і зимує.
– Зима теплою буде, – втрутився Тетеря, – бачили, скільки перед морозами серед галок граків було? Ото він і не побоявся такий барліг собі нагребти.
– А так! – погодився Кошуля: – Вірна прикмета!
Новак на те й хотів був заперечити, що восени навпаки, багато хто сувору зиму пророчив, але змовчав – драна ведмедем шапка нині займала його куди більше, аніж бачені кимось прикмети: як би її тепер на голову прилаштувати, щоб трималася?
Ще трохи поговорили та й розійшлися: зимовий день короткий, а роботи багато. Бійся зими – закидає Зюзя снігом і хочеш, не хочеш, а муситимеш тоді лазити по пояс в снігу. Тож ліпше добру годину на пусте не переводити.
Свіжий сніжок іскрився, аж мерехтів під косим промінням Молодого сонця, легенькі пориви Стрибожого подиху часом струшували з верхівок високих сосен білий сніговий пил і він сріблястим маревом опускався на землю. Слабкий морозець бадьорив у бору кожну живу істоту, що вибралась на білий світ порадіти світлові юного Божича. Кілька білок сперечалися про щось своє і два круки, не вгаваючи, надсадним голосом попереджали борових домаживців про небезпеку. Потривожене підсікою стадо зубрів покинуло межиріччя й рухалось рідколіссям понад лівим берегом Ужеті в напрямку Десни. Першою, прокладаючи в неглибокому ще снігу шлях для всього стада, йшла його праматір, найстарша корова, а вже за нею слід в слід сунули її доньки, онуки й правнуки – добрих два десятки голів самиць та молодих бичків. Замикала довгу вервечку лісових велетнів ще одна стара корова.
Круки старались недарма: щойно зубри порівнялися з березовим підліском, як їм напереріз із засідки вискочило шестеро вовків. Зубри одразу ж кинулись навтікача. Вовки завчено вклинились в середину розтягненого на більш, як півсотні сажнів стада й намітивши собі у жертву дволітню телицю, почали відбивати її від решти. Передня частина тулуба в зубрів вкрита густою шерстю, через котру вовчим зубам непросто дістатися плоті, зате на задніх ногах шерсть дуже коротка. Двоє старших вовків намагалися вхопити і втримати телицю за сухожилля стегон, але та важила мало не тридцять пудів, мчала вже великими стрибками, а четверо молодих вовків ще не мали необхідного досвіду, тому зграї спинити жертву не вдавалося й гонитва тривала. Зубри, попри свою вагу та велич, тварини спокійні, сумирні й полохливі, відтак, застукані зненацька, коли не мають змоги швидко стати в коло, вони одразу ж стають безпомічними проти згуртованої вовчої зграї.
Хтозна, чим би скінчилися вовчі лови, якби зубри спромоглися стати на захист своєї одноплемінниці. Але та частина стада, що бігла за жертвою, завчено тримаючися сліду, прокладеного першими коровами, почала випереджати обрану вовками телицю, раз по раз зіштовхуючи її зі сліду, від чого біг нещасної дедалі все більше уповільнювався, аж доки та стара, що замикала стадо, наздогнавши, не вдарила молоду зі всього розгону так, що телиця аж впала, перекинувшись через голову.
В одну лише мить вся зграя вже тримала жертву при землі, а вожак зо всіх сил стискав її горло. Та навіть тоді в телиці ще вистачило сил підвестися на ноги, проте зовсім поруч було хай і невисоке, але урвище берега річки – вона, затинаючись під вагою вовчих тіл, не втрималась на ногах і покотилася вниз під скавуління придавлених нею лісових татів. На слизькому, тільки снігом притрушеному льоду їй вже не вдалося стати на ноги вдруге. Вона сконала мовчки: зубри майже безголосі. Вовчі зуби без жалю шматували ще живу тремтливу плоть – тепер для зграї настали ситі дні, м'яса телиці мало вистачити чи не на тиждень.
Ведмідь був роздратований та голодний. Зимовий сон йому перебили люде, в засніженому лісі знайти собі поживу не вдавалося: звіриний молодняк підріс, птаство майже все відлетіло у Вирій, мурахи спали під землею, навіть траву замело снігом. Лише один раз вдалося йому спіймати мишу та трапилась на снігу дохла сойка – ото й увесь наїдок за кілька днів. Спати на снігу було холодно, а залягти знову в барліг не виходило – потривожений людьми зимовий солодкий сон геть пропав. Злий аж через край, він плентався по льоду Ужеті, часом порикуючи зі злості невідомо до кого, коли ж це ніс підказав йому, що десь поряд є якась пожива. Скоро вже й добрий десяток круків зачорнів на притрушеному сніжком льоду: клишоногий враз помітив рештки молодого зубра, над котрим трудилися жерці смерті. Коли ведмідь наблизився до падла, вони знехотя відскочили вбік, проте летіти геть і не збиралися.
Уперше за кілька днів випала йому нагода поживитися й він одразу ж заходився рвати міцними щелепами рештки шкури та гризти кістки хребта. Певно, вовча зграя знаходилась не надто далеко, бо скоро над берегом, сажнів за тридцять від ведмедя, висунулась голова старої вовчиці. Якийсь час вона спостерігала, не рухаючись, за нахабним грабунком, потім підвелася й обережно почала наближатись. Ведмідь, звісно, її помітив, проте, мов би нічого й не сталося, продовжував свою трапезу. Скоро з'явилися й інші вовки: розходячись віялом, вони обережно наближались зо всіх боків до бурого нахаби. Ведмідь на те й вухом не вів, знай, вминав чужу здобич, лише круки полетіли нарешті геть – їм вже не було на що сподіватися.
Оточивши ведмедя, сіроманці близько підійти не наважились: сердитий рик роздратованого шатуна[310] посеред зими не віщував для них нічого доброго, тож посідавши колом сажнів за п'ятнадцять від ведмедя, зграя мовчки дивилась, як той пожадливо жер рештки їхнього здобутку. Та грабіжнику теж забракло сили на рештки туші. Набивши черево, він розлігся прямо на відібраній здобичі й, здавалося, задрімав. Вовки терпляче чекали. Та коли вже почало смеркатися, ведмідь раптом підвівся, із великим зусиллям віддер рештки телиці від льоду й неспішно почвалав через Ужеть углиб пущі, несучи пограбоване в зубах: шмаття шкури волочились по снігу і він часом наступав на них та дратуючись від того, стиха, крізь зуби гарчав.
Певно, вовки очікували від пелехатого татя чого завгодно, тільки не такого нахабства. Вожак рушив за ведмедем, а за ним і решта зграї. Ведмідь не встиг дотягнути відібране навіть до кущів підліску: старий вовк підскочив зненацька й цапнув злодія за гузно. Шатун аж збеленився: покинувши здобич, з лютим ревом блискавично розвернувся й кинувся на вовків. Ті сипонули навсибіч. Але варто було йому повернутися до відібраних решток, як вовки знову оточили кривдника і знову все повторилося, тільки тепер ведмідь був ще проворнішим і котромусь із молодих таки перепало – той аж вискнув від болю.
На бір швидко насунулась темінь ночі, а пря між ведмедем та вовками все тривала й ніхто не хотів поступатися тим, що вважав по праву лише своїм здобутком. Люте, на весь ліс, гарчання в нічній темряві великих хижаків, що змагалися за їжу, сполохало та надовго лишило сну багатьох його мешканців.
У Білановім роду всі були ловцями. І він, скільки себе пам'ятав, у лісі проводив часу більше, аніж удома. Ліс дасть тобі все: дерево для житла й прокорм, він одягне й зігріє, навіть сріблом одарить – тільки розумій його, знай місце своє в нім, головне ж, шануй Лісовика та Велеса. Білан шанував, як, може, ніхто інший. І через те не лише домочадці його завжди мали що їсти, але й срібло водилося в знаменитого ловця.